A PHP Error was encountered

Severity: Notice

Message: Trying to get property of non-object

Filename: controllers/site.php

Line Number: 127

Святитель Дмитрій Ростовський
Слухати Радіо

Зараз в ефірі

15:00

Коронка до Божого Милосердя

В ефірі

Молитовна лінія

15:40

Дитяча катехиза

16:00

Катехиза

16:40

Дитяча молитва

17:00

Новини

17:05

Голос народу, голос Божий

17:30

В родині "Радіо Марія"

17:45

Літургія годин (Бревіарій)

18:00

Св.Літургія з Санктуарію Матері Божої Святого Скапулярія (Бердичів)

19:00

Молитовна лінія

20:00

Вечірня казка

20:20

Слово на кожен день

21:00

Незакінчені розмови

22:00

Катехиза

23:00

У ваших намірах

23:50

Літургія годин (Бревіарій)

00:00

Розарій

00:30

Катехиза

01:10

Школа лідерства

Святитель Дмитрій Ростовський

Поділитись з друзями
Наприкінці 17 – на початку 18 століття з України до Росії їхало безліч вчених, музикантів, художників, викладачів і церковних ієрархів. Доля їхня складалася по-різному. Хтось залишався безвісним і безгрішним, тобто, без грошей, хтось робив блискучу кар'єру і не мав приводу жалітись, хтось робив кар'єру, але щастя з того не мав. Але, мабуть, найбільш пощастило Данилові Туптало, або Тупталенко, в чернецтві Димитрію, сину козацького сотника, який завершив свої дні митрополитом Ростовським і Ярославським, автором найбільшої збірки житій святих, а також численних духовних пісень:


Иисусе мой прелюбезный,
сердцу сладосте,
Едина в скорбех утеха,
моя радосте.
Хотение мне едино
с Тобою быти:
Даждь ми Тебе Христа в сердце
всегда имети.
Изволь во мне обитати,
благ мне являйся,
Мною грешным недостойным
не возгнушайся.
Радуюся аз о Тебе
и веселюся,
И Тобою во вся веки,
Боже, хвалюся.

Народився він у 1651 році в селі Макарів біля Києва. Батьком його був сотник Київського полка Савва Туптало. Пізніше син називатиме батька «Благочестивий муж Туптало Савва, війська запорозького честь і слава». Отже, вдома батько був нечасто – в рік народження Данила військо Речі Посполитої розбили козаків в битві під Берестечком. Через рік козаки розбили поляків в битві під Батогом. Ще через рік була битва під Жванцем, яка завершилась внічию через зраду кримських татар, а ще через рік Богдан Хмельницький укладає угоду з Москвою. Потім гетьман змінює думку і шукає союзу зі шведами. Політика молодої української держави перетворюється на щось незрозуміле, гетьмани переходять то під Польщу, то під Москву, то під турків, і жоден союз не приносить користі. То ж, не дивує що син, відучившись в Києво-Могилянській академії, вирішує не йти по стопам батька а стати монахом, у 1668 році приймає постриг в Кирилівському монастирі.

Зараз цей монастир служить в якості музею і розташований ледь не в центрі Києва – він височить над вулицею Фрунзе між стадіоном «Спартак» і психіатричною лікарнею, оточений шумними вулицями, гуркотом машин, трамваїв і тролейбусв. Зараз в монастирі цікавий музей – адже всередині монастирської церкви збереглись і фрески часів Київської Русі, і розписи Врубеля, а назовні це дивна, хоча і типова для Києва і Чернігова суміш візантійського стилю і мазепинського бароко. Коли Димитрій Туптало оселився тут, монастир виглядав дещо інакше, оточений він був зеленими лісами і з нього до Києва треба було йти півдня. Тут, в тиші, молитві і науці, молодий монах провів сім років. Тут сформувався його характер, його звички і вподобання. І тут він став відомим як блискучий проповідник. Дивлячись по усьому, Димитрій Туптало не їздив по Європах, і пив з джерела науки лише в Могилянці і монастирських бібліотеках. Але напився він того небесного пива вдосталь, і швидко зарекомендував себе як талановитий проповідник і поет. Як і всі розумні проповідники свого часу, свої казання він виголошував народною мовою, з домішком церковно-словянської. Через те що проповідував Туптало не простим селянами, а переважно монахам та іншому освіченому люду, він міг спокійно сипати алегоріями, прикрашати свою мову епітетами, задавати риторичні питання – одним словом, бавитись декоративними елементами, які так любили в добу бароко. Що ж, він говорив мовою свого часу з людьми які цю мову чудово розуміли.

Отже, з часом Димитрій все більше звертає на себе увагу, і починаючи з 1675 року його починають запрошувати в якості проповідника, а інколи – і ігумена до кращих монастирів Лівобережної України: до Густині, до Чернігова, до Батурина, до Печерської лаври і навіть до Білорусії – до Вільна і Слуцька.

Під час перебування у Чернігові при боці єпископа Лазаря Барановича, у 1677 Туптало починає писати свою першу книгу «Руно орошенноє», збірку оповідей про чудеса образу Богоматері в Чернігівському Троїцько-Іллінському монастирі. У 1684 році він осідає в Києві і стає проповідником при Печерській Лаврі. Бути ігуменом і архімандритом наш герой не дуже прагнув – йому значно більше подобалось проповідувати і писати. І ось, майже одразу після прибуття до Лаври, Димитрій Туптало бере на себе послух скласти повну, наскільки це було можливо, збірку житій усіх святих яких шанувала православна церква. Важко сказати чи його намовив на це лаврський архімандрит, чи то він сам напросився, але ідеєю цією він настільки захопився що майже ні про що думати більше не міг. Справа ця була для православної церкви досить важливою – адже до цього часу ніде в православному світі не було такої зірки. Точніше була одна – в Москві, складена за часів Івана Грозного поки цар ще не збожеволів остаточно, але це була ціла бібліотека, величезна і перенасичена, існувала ця зірка лише в двох примірниках, переписаних від руки. А на дворі стояв вже кінець 17 століття, доба друкарства, доба коли знання треба було нести в маси. Єзуїти вже давно працювали над подібними збірками – і академічними, і популярними, академічні стояли в шкільних бібліотеках, популярні купували священики і освічені парафіяни. Православні як завжди плелись в хвості. Московська збірка не підходила для друку і загального ужитку, і вкотре православний світ довелось рятувати українцям. Димитрій Туптало, досвідчений проповідник, розумів наскільки церква потребує такої книги. Та й загалом, як писав священик Яків Кротов, автор одного з найкращих нарисів про святого Димитрія, письменник найкраще пише те що сам хотів би прочитати, але не має де.

Отже, робота була важлива, і наш герой не жалів що присвячує їй майже все наступне життя. Та й добре що за справу цю взялась саме така людина – блискучий літератор, талановитий проповідник, а головне – українець. Не те щоб автор цих слів вважає українців найвищою расою, але у 17 столітті ми вигідно відрізнялись від своїх сусідів ми мали потужну академічну базу, достатньо багатих покровителів, відносну свободу, яку в нас поки що не встигли відібрати близькі родичі, а головне – були відкриті для зовнішніх впливів. В Києво-Могилянській академії викладали вчені з європейською освітою, які багато чого запозичали в католиків, а значить, українці мали достатньо ресурсів і могли брати найкраще і від поляків, і від росіян, і від італійців, і від німців. Українського бароко не було б без католиків! Сам Димитрій католиків любив і шанував, серед святих він згадував Фому Кемпійського, і на все життя захопився католицькою традицією шанування страстей Христових, Його ран і серця. Ось уривок з однієї з його молитов:
«Пробиті ребра гострим залізним довгим списом, яке поранило серце що було джерелом і початком всякої любові. Сердобольне, милосердне, світ пробив серце Христово за те що Христос усім серцем розлюбив світ. Якщо наблизимось до гріхопадіння, то поглянемо на хрест, і побачивши простерті руки Його, подумаємо: для чого Господь наш простер руки Свої? А для того простер щоб мене спасти від потоплення гріховного»!

За ці католицькі вподобання його час від часу викликав на килим патріарх Московський, лаяв за те що називав Августина і Ієроніма не блаженними, як прийнято в православних, а святими, за католицькою модою, зате що вірив у Непорочне зачаття. Лаяли його в Москві і за те що почали друкувати написаний перший том житій без його, патріарха, благословення. Одного разу дійшло до того що з вже готових примірників були видрані сторінки які не сподобались патріархові і замінені на виправлені.

А вдома талановитого монаха все намагались поставити на якесь високе та почесне місце. Його поставили ігуменом в монастирі в Батурині, в самісінькій гетьманській столиці. Зараз це невеличке містечко, яке лише в нещодавні роки стараннями позаминулого президента обзавелось кількома першокласними музеями, а колись тут був справжній,а не бутафорський гетьманський палац, бурлило життя і були усі можливості для кар'єри. Проте сам Димитрій хотів одного – щоб йому дали спокійно сидіти і писати книжки. На кілька років йому навіть дали те що він просив – знали з ігуменства і поселили в окремому скиті. Але потім все одно повернули до керівництва монастирями, до публічного життя, до проповідей. Ось уривок з однієї з проповідей Димитрія Тупталенка:

Речемо ми що нема гоніння за Христа на християн. Не фрасуймося: знайдеться ут між нами і ідол, і ідолопоклонники, і мучителів багато – а мучеників мало. Гріх – то ідол, пристрасті і помисли що до гріха тягнуть – то мучителі, а боротьба з спокусами – то мучеництво , тому кожен хто гріху противиться є мучеником який славить Христа в тілі своєму.

У 1700 році Петро Перший починає забирати українських церковників на високі посади в Росії. Митрополитом Рязанским поставили Стефана Яворського, давнього друга Димитрія. А самого нашого героя призначили митрополитом до Сибіру. Але зваживши на його слабке здоров'я, цар передумав і призначив його митрополитом Ростовським і Ярославським. На нове місце служіння Димитрій прибув у 1702 році.

Колись, коли закінчиться війна, коли Росія з імперії зла знов перетвориться на нормальну державу, ми зможемо спокійно їздити туди в якості туриста і завітати до Ростова Великого і Ярославля – цих красивих, затишних, древніх міст. Ярославль, зараз великий обласний центр, був заснований Ярославом Мудрим в 11 столітті на берегах Волги, а маленький, затишний, майже сільський Ростов не поступиться йому ані давністю і багатством історії, ані кількістю історичних пам'яток від 12 до 19 століття. Красивий Ростовський Кремль, а точніше, резиденцію митрополита, справжню перлину російської архітектури, усі ми бачили в фільмі «Іван Васильович міняє професію». І ось тут, на березі величезного озера Неро, син запорізького сотника провів останні 7 років свого життя, увійшовши в історію як Димитрій Ростовський, тут він нарешті закінчив писати свої «Четії Мінеї».

Потрапивши на місце нового служіння, Димитрій був вражений не стільки красою стародавнього міста, стільки страшенною безграмотністю яка царила серед місцевого духовенства. На Україні він сміявся коли сільський священик питав його чи пророк Ілля жив до Різдва Христового чи після. Тут йому питань не задавали взагалі бо знань не вистачало і для того! У своєму щоденнику митрополит гірко жартував: «ієреї слово Боже не проповідують, а люди не слухають і слухати не хочуть. Від обох в країн лихо: одні дурні, а інші нерозумні».

Щоб боротись з цим злом він майже одразу після приїзду на нове місце вирішує відкрити в Ростові школу. Він викликав з України кількох вчених церковників, випросив в уряді трохи грошей на відкриття школи, продав для тієї самої мети дорогі хутра з митрополичих скарбів, додав дещо з власної кишені, купив книжок, два глобуси, карти. Грошей за навчання він не брав, навіть навпаки, навіть вибив невеличку стипендію для учнів, і до школи приймав усіх – і багатих, і бідних, і священицький дітей, і міщанських. Це було знов-таки, традиційним для України, але нечуваним в Росії. Навчальний процес він організував за зразком українських шкіл. Навчання тривало три роки. Перший рік називався граматичним, другий латинським, третій – філософським. Вивчали слов'янську мову, грецьку, латину, риторику. Жили учні при в митрополичому палаці. Для навчання митрополит склав катехізис латинською мовою, який від католицького відрізнявся лише відсутністю згадки про походження Святого Духа від Отця і Сина. Систему заохочень він також скопіював в єзуїтів: найкращого учня проголошували імператором і вітали, відповідно, «слався, новий імператор!» наступних за відмітками називали сенаторами, далі йшли сеньйори. На свята в школі влаштовували спектаклі, при чому учні були в них акторами і робили декорації. Для учнів була завжди відкрита митрополича бібліотека. Щоправда, добросердий митрополит гне давав дітям залізти собі на голову. Ось уривок з його оголошення студентам:
«Діти-блядіти! Чую о вас худо: замість ученію вчитеся развращєнію. Печалюся зело і гніваюсь на вас. Того раи поставляю над вами сеньйора, що вас муштровав як циганських коней, а ви будьте йому покорні, послушливи, а хто буде противен, той пожалован буде плітьми»!

Шкільні турботи і необхідність постійно доглядати за двомастами юними розбишаками не надто відволікали митрополита від улюбленої справи – у 1705 році Димитрій Ростовський нарешті закінчив працювати над «Життями святих». І немов старець Симеон в Євангелії він записав в своєму щоденнику «Нині відпускаєш раба твого, Владико».

Почуття гумора, а також захоплення улюбленими справами відволікало увагу митрополита від усіх політичних негараздів. Він не міг не помічати усі нововведення Петра, усю зневагу царя до російської церкви, усі проблеми які несло з собою підкорення церкви державою, він не міг не чути як Москва все більше перетворює Україну на безправну колонію. Він співчував гетьману Дорошенко і часто молився на його могилі неподалік від Москви. Він шанував і високо цінив Мазепу, який стільки зробив для церкви. Як і його давній друг Стефан Яворський, Димитрій Тупталенко схвалював Петра за любов до наук, за те що він відправляє боярських дітей в Європу на навчання, але не міг сприйняти його всепяніші літургії, конфіскацію церковних земель, зневагу віри. Стефан Яворський намагався протидіяти петровським замахам на церкву, але марно. Димитрій Тупталенко протидіяти був безсилий, але його рятувало те що від Ростова до Петербурга шлях був неблизький. Через це Яворський білою заздрістю заздрив Димитрію що друг його принаймні має можливість бути далеко від царя і займатись улюбленими справами. Все ж таки, крім проповідей і псалмів, Життя Святих Димитрія і його ростовська школа, перша подібна школа в Росії, були значними здобутками, якими він міг пишатись.

Але у 1706 році Ростовька школа була зачинена: держава вирішила що не неї йде забагато грошей. Це було тяжким ударом для митрополита. Але він не здався і усі сили свої кинув на літературні праці. Димитрій написав полемічний твір проти старообрядців, почав писати «Келійний літописець» - спробу зробити короткий опис всесвітньої історії. Але довести усі свої праці до завершення він не встиг: роки вже були не ті, здоров'я в митрополита було слабе, і в ніч з 27 на 28 жовтня 1709 року він помирає – в Ростові, в своєму палаці, під час молитви. Похований він згідно з власним бажанням в монастирі на околиці міста, на березі озера Неро.

Його «Четії Мінеї» стали однією з найпопулярніших книг в Україні і Росії у 18 столітті. написані яскравою, живою мовою, вони стали тим чим мріяв їх зробити Димитрій – духовною читанкою, настільною книгою християнської родини. Так українець відкрив першу в Росії справжню школу, заклав основи для російської історичної науки і літератури і написав найпопулярнішу в тогочасній Росії книгу. Щоправда, кожного разу як «Життя святих» перевидавали, редактори своїми правками ледь не вбили красиву і живу мову автора. Зате в наші дні їх, з усіма авторськими примітками і з максимальним заведенням авторського стилю, видало у Львові греко-католицьке видавництво «Свічадо». А написані Димитрієм псалми співають і зараз і в Росії, і в Білорусії, і в Україні. Найбільш красивий і відомий гімн «Мати милосердя».

Віктор Заславський, історик, публіцист, журналіст 

Відгуки

Спогади про сталінську добу. Частина третя. Віруючі

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина третя. Віруючі

Спогади про сталінську добу. Частина друга. У таборах

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина друга. У таборах

Спогади про сталінську добу. Частина перша. Великий терор

Не знаючи звідки прийшов, не дізнаєшся куди йти далі.

Історія церкви та історія людства.

Авторська програма Віктора Заславського

Крутий маршрут Євгенії Гінзбург.

Спогади про сталінську добу. Частина перша. Великий терор

Церква в постхристиянському суспільстві

Продовжуємо цикл історичних програм з Віктором Заславським на тему: Церква і суспільство.
 Частина 6

Симфонія чи надмірна влада цісара?

 Продовжуємо цикл історичних програм з Віктором Заславським на тему "Церква і суспільство" Частина 5