Бути поруч: Шлях від місіонера до помічника військового капелана 23 ОМБр

Я зростав у християнській, різноконфесійній родині: мама мала протестантське коріння, тато - православне. Проте вдома завжди панувало порозуміння, і саме в цій атмосфері я дозрів до свідомого рішення - йти за Богом і підкорятися Його Слову. Це сталося, коли мені був 21 рік, невдовзі після повернення зі строкової служби.

Тоді в мене з’явилося нестримне бажання робити щось для поширення Євангелії. Я долучився до місії «Голос надії» і певний час служив місіонером на землях, які нині, м’яко кажучи, є не зовсім дружніми до нас. Це був мій перший серйозний досвід «виходу за межі».

 Руйнування шаблонів та пошук нових знань

Місіонерство навчило мене головного - гнучкості. Спочатку я намагався впроваджувати «шаблони» служіння, перейняті у своїй церкві, але в іншій культурі вони просто не працювали. Доводилося вчитися на практиці, шукати нові методи, щоб зробити Божу славу доступною та зрозумілою для людей, до яких ми прийшли.

 Цей досвід допомагає мені й сьогодні, у лавах Сил оборони. Я й досі вчуся служити людям, чути їхні потреби та відповідати на них, не нав’язуючи стандартних відповідей.

 Хорватія та покликання до душеопікунства

Я - інтроверт. Мені добре наодинці із собою. Тому все, що сталося далі, я сприймаю як явне Боже провидіння. У 2021 році ми з дружиною раптово вирішили поїхати до друзів-місіонерів у Хорватію. Там Господь несподівано спонукав мене до вивчення сфери душеопікунства (пастирської опіки та психологічної підтримки).

 Для людини, яка любить тишу, це був виклик - робота з людьми, їхнім болем та внутрішнім світом. Я почав читати книги, проходити курси, ще не знаючи, що за кілька місяців розпочнеться широкомасштабна війна. Тепер я розумію: Бог готував мене заздалегідь.

 Коли почалося велике вторгнення, я поринув у волонтерство - вантажі, допомога переселенцям. Але бажання працювати саме з душами людей не зникало. Одного дня мій пастор запитав: «Ми їдемо на навчання з капеланства, хочеш із нами?». Це прозвучало для мене як грім серед ясного неба. Це була відповідь.

 З початку 2023 року я став капеланом-волонтером. Ми відвідували 100-ту, 14-ту та 24-ту бригади. Привозили допомогу, молилися, підбадьорювали. Але з часом я відчув незадоволення. Наші візити тривали годину-дві, а шлях у дорогу займав дні. Хлопці потребували більшого - вони потребували, щоб їх вислухали.

 Я зрозумів, що не хочу просто «бувати» в підрозділах, а хочу бути поруч із бійцями постійно. Оскільки ще здобуваю вищу освіту, то не міг одразу обійняти посаду капелана, тому шукав можливість стати помічником. Невдовзі з’явилося місце у 23-й бригаді.

 Сьогодні мої обов’язки мають дві сторони. За статутом, помічник капелана - це військовослужбовець, який охороняє капелана, адже сам капелан не має права брати до рук зброю. Але водночас я виконую духовні функції: якщо капелан відсутній, я проводжу служіння та підтримую воїнів.

Мій графік інтенсивний, але я зберіг звичку, яку виробив ще під час служіння в шпиталях. Щоранку, поки всі сплять, я шукаю час для молитви та читання Писання на самоті. Це мій «внутрішній монастир», який дозволяє мені виходити до людей і віддавати їм те, що я сам отримав від Бога в тиші.

Віталій Міцевський - помічник капелана 23-ї окремої механізованої бригади ЗСУ 

Більше про 25 ОМБ за посиланнями:

Facebook 23 ОМБ: https://www.facebook.com/23ombr

Youtube 23 ОМБ: https://www.youtube.com/@23%D0%BE%D0%BC%D0%B1%D1%80