Київська Русь часів роздробленості

Не могли оминути також надзвичайно цікаву та яскраву постать — Євпраксію-Адельгейду — онуку Ярослава, доньку Всеволода, сестру Володимира Мономаха, дружину Генріха ІV, німецького імператора.

Можливо Вам, дорогі друзі будуть цікаві матеріали, які не увійшли в передачу в повному обсязі, які можемо надати в друкованому вигляді:

“В 1075 році під час зустрічі з Папою Григорієм VІІ Ярополк (хрещене ім”я – Петро) визнав зверхність Риму і від імені батька просив Папу обдарувати Київський княжий стіл ласкою апостольської влади і опіки.

Григорій VІІ у спеціальному листі до Ізяслава завірив князя, якого титулує “королем русичів”: “хай знає ваша … ясновельможність, що до якої-небудь слушної справи зажадала б вона в потребі авторитету Св. Престолу, без усякого сумніву і завжди знайде тут вислухання своїх прохань”. У спеціальному листі до польського короля Болеслава, якого титулує лише князем, просить допомогти Ізяславу.

Через 20 років після церковного розколу Київський митрополит Георгій (1062-1079) виступає з полемічним твором “Змагання з латиною” в якому критикує латинські обряди.

Єдиним з митрополитів домонгольської доби, який зав’язав безпосередній контакт з Римською Церквою (хоч і в особі антипапи Клемента ІІІ (1084-1100)), був митрополит Іоан ІІ (1076-1089).

На пропозицію про об’єднання церков, передану Київському митрополиту через спеціально надісланого на Русь кардинала Григорія, Іоан ІІ дає відповідь. Він визнає Петра за голову апостолів, підтверджує переконання про апостольськість столиці в Римі, називає Папу “всесвятішим і преосвященим братом”; підтверджує існування схизми між Східною і Західною церквами, говорячи про перешкоди, що виросли “поміж нами і вами”; критикує запровадження Filioque до Символу віри та здійснення Євхаристії з прісним хлібом; для подолання схизми пропонує порозумітися з Константинопольським патріархом.

Виникає цілий ряд полемічних творів, в яких його автори, просякнуті ідеями критики всього латинського, потрапляють під вплив греків. Розважаючи відмінності обрядів, основну увагу приділяють питанням дня посту, вживання їжі, недопустимості використання опрісноків у Євхаристії тощо. Однак поруч з подібними руськими творами та візантійськими перекладами виникають й інші, які є свідченням розуміння вищими православними ієрархами необхідності церковного замирення. Переводиться слов’янською мовою знаменита епістолія Папи Льва І про дві сутності Христа, а в передмові до перекладу його автор – митрополичій грек Феодосій визнає Папу Римського главою християнської Церкви і “стовпом правовір’я”, а владу Апостольської столиці поширює на терени Русі. Приблизно в цей же час з’являється переклад послання Папи Григорія ІІ “О чесних іконах”, яке нагадувало про іконоборчу трагедію 7-8 ст.

Ці твори прокатолицького звучання можуть сприйматися як своєрідна спроба християнського Заходу прорвати кільце православної полемічної блокади.

Фактом шанобливого ставлення руського народу та його князів до католиків та існування тісних зв’язків з Римською Церквою є подія, яка сталася у 1087 році, коли з Мир Лікійських (Малої Азії) під загрозою чергової територіальної втрати для Константинополя, до італійського міста Барі у спеціально збудовану базиліку були перенесені мощі єпископа Св. Миколая.

В 1090-1093 рр. В Києві поширилося “Сказання” невідомого руського автора, яке детально описувало цю урочисту церемонію, згадувало князів Всеволода, Володимира Мономаха, Папу Урбана ІІ, єпископів, не роблячи різниці між православними і католиками.

Незабаром було складено спеціальну Службу Божу та акафіст, в якому описувалися чудеса в Барі і в Україні. Отже Русь була першою православною країною, яка святкувала перенесення мощів до латинської Італії, бо підстав для радості Візантія, звісно, не мала, а сам Святий Миколай на Русі стає одним із найбільш знаних та шанованих святих.

Існують і інші цікаві факти зв’язків Києва та Риму, що не припинялись по 40 роках після церковного розколу: під 1091 роком літопис згадує про прибуття до Києва “Феодора грека митрополита із Рима”, який приніс “багато мощей святих”; в церквах згадуються імена святих, яких не визнавала грецька церква.

У 12 столітті Русь стає країною, де сходяться як торгові шляхи, так і культури й релігії багатьох народів.

Католицька громада мала латинських священиків та свої церкви. Відомо, що в Києві у 12 ст. існував костьол Св. Марії та монастир, заснований ірландськими монахами, з’являються бенедиктинці, згодом – домініканці. Постійні стосунки між русичами і чужинцями – варягами, німцями, поляками сприяли релігійній толерантності, поважному ставленню до латинського обряду.

Поруч з тенденцією до повної толерантності в релігійних стосунках існує й інша: під впливом грецького духовенства насаджується вороже ставлення до латинства, застереження пастви щодо католиків.

Ситуація в Русі викликала занепокоєння також і на Заході. Деякі церковні ієрархи не полишали надій щодо прилучення православних до Вселенської Церкви, засвідчуючи разом з тим іх вірність візантійському обряду.

Про посилену увагу Апостольської столиці до Київської Русі свідчить лист Краківського єпископа Матвія до видатного церковного і політичного діяча свого часу, захисника Римського престолу абата Бернарда Клервоського, проголошеного Католицькою церквою святим і Учителем Церкви: “Народ руський незлічений за кількістю своєю подібно зіркам, віри він православної і настанов істинної релігії (римо-католицької) не дотримується”.

Однак в скрутну годину Руська церква зверталася до католицьких святинь. Коли у 1146 році київський князь Ізяслав Мстиславович намагався поставити митрополитом місцевого священика (вдруге за 100 років!) без згоди Візантійського патріарха, церемонію висвяти вирішили провести мощами Св. Папи Климента Римського, які шанобливо зберігались у Києві.

За часів нового митрополита-русина Клима Смолятича руська церква відійшла від візантійського правила замовчувати імена Римських Пап у своїх молитвах. Це згадування Пап та величання їх як таких, що “постійно виконували Божі Бажання” та щире прохання до них молити “за нас усіх ненастанно прещедрого і милостивого Бога” виводять вчинок митрополита Клима за рамки випадковості".