У програмі «Захристія» — розгорнуте інтерв’ю з братом-капуцином, священником Блажеєм Сускою. Це розмова про покликання без романтики: про момент, коли Бог уперше кличе, і про час, коли від цього поклику хочеться втекти.
Про дитячі зранення, які не зникають у монастирі, а навпаки — виходять на світло. Про зранення в Церкві, про які багато говорять, але рідко — чесно.
Це інтерв’ю — не про ідеальну віру. Це розмова про шлях, на якому покликання не захищає від болю, а монастир не стає місцем втечі від власної історії. Навпаки — він часто стає простором, де все невилікуване, непроговорене й витіснене виходить на світло.
«Коли я вступив до новіціату, мої проблеми лише почалися» — у цій фразі зосереджена правда духовного життя: Бог не забирає людину з її крихкістю, а входить у неї разом з крихкістю. Дитячі та юнацькі зранення не зникають у релігійному одязі, але можуть стати місцем зустрічі з Богом — якщо їх не замовчувати й не прикривати побожними формулами.
Молитва в цій розмові постає не як безперервний екстаз, а як шлях через тишу, сухість і темряву. Віра тут — не емоційна компенсація, а акт довіри, який часто відбувається всупереч внутрішньому хаосу. «Я слухаю Бога, бо якщо почну слухати свої емоції — вони мене вб’ють» — це свідчення людини, яка навчилася розрізняти між глибокою правдою серця й руйнівною диктатурою почуттів.
Війна ще гостріше оголює ці питання. Вона не лише руйнує міста — вона випробовує образ Бога, яким ми жили. І саме тут віра або стає зрілою, або розсипається. Зріла віра — це не відсутність сумнівів, а здатність не втекти від Бога тоді, коли Він мовчить.
Ця розмова торкається і майбутнього: Церкви у багатоголосому суспільстві, викликів міжрелігійного співжиття, нових технологій і штучного інтелекту. Але крізь усі ці теми проходить одна нитка: людина важливіша за систему, а правда важливіша за образ бездоганності.
«У слабкостях моя сила» — це не виправдання немочі, а визнання того, що саме там, де людина перестає вдавати сильну, у неї з’являється простір для Бога. І, можливо, саме з цього починається шлях за Христом — не тріумфальний, але справжній.
У черговій катехезі циклу «Людина на межі між Богом і безоднею» отець Віталій Козак підсумовує тему тоталітаризму й пригноблення, завершуючи роздуми над романом Маргарет Етвуд «Оповідь служниці». Водночас священник розпочинає нову тему — про ідеологічну машину та її наслідки для людини, яка поступово втрачає не лише свободу, а й здатність самостійно визначати, що є правильним.
В останній катехезі циклу «Православне політичне богослов’я» священник підсумовує розмову про взаємозв’язок віри, політики та суспільного життя, розмірковуючи над поглядами Арістотеля Папаніколау та принципами, за які варто триматися й боротися. «Завдання Церкви в державі — бути совістю і голосом правди», — наголошує священник, пояснюючи, чому Церква покликана бути іконою Царства Божого, а моральність людини має свідчити про присутність Бога у світі.
У день пам’яті святого папи Григорія Великого у програмі «У Ваших намірах» разом з отцем Андрієм Немченком говорили про унікальну традицію григоріанського співу та про те, як формувалася музична спадщина Римо-Католицької Церкви. Чи можуть у Літургії звучати сучасні музичні жанри, яке місце в ній посідає орган і що спільного між західною традицією григоріанського співу та східним восьмигласієм?
У новій катехезі циклу «Людина на межі між Богом і безоднею» отець Віталій Козак, монах-кармеліт, роздумує над тоталітаризмом, приниженням людської гідності та вибором між зовнішньою безпекою і внутрішньою свободою, звертаючись, зокрема, до роману Маргарет Етвуд «Оповідь служниці». Що для нас важливіше — безпека чи свобода, комфорт чи правда, спокій чи совість — і чи залишається в людині простір свободи навіть тоді, коли здається, що все навколо вже підкорене?
У програмі «Захристія» релігієзнавиця Оксана Горкуша підбиває підсумки церковного життя: говоримо про церковне новоліття, три роки переходу ПЦУ та УГКЦ на новоюліанський календар, а також про відносини Церкви і держави та духовні авторитети українського суспільства. Чому під час обстрілів і повітряних тривог, у моменти смерті, руйнувань і страху люди не часто бачать поруч священників, де сьогодні має бути Церква і чи є небезпека для ПЦУ повторити шлях УПЦ часів Януковича?