«Коли я вступив до новіціату, мої проблеми лише почалися». Чесна розмова з братом-капуцином Блажеєм Сускою

Це інтерв’ю — не про ідеальну віру. Це розмова про шлях, на якому покликання не захищає від болю, а монастир не стає місцем втечі від власної історії. Навпаки — він часто стає простором, де все невилікуване, непроговорене й витіснене виходить на світло.
«Коли я вступив до новіціату, мої проблеми лише почалися» — у цій фразі зосереджена правда духовного життя: Бог не забирає людину з її крихкістю, а входить у неї разом з крихкістю. Дитячі та юнацькі зранення не зникають у релігійному одязі, але можуть стати місцем зустрічі з Богом — якщо їх не замовчувати й не прикривати побожними формулами.
Молитва в цій розмові постає не як безперервний екстаз, а як шлях через тишу, сухість і темряву. Віра тут — не емоційна компенсація, а акт довіри, який часто відбувається всупереч внутрішньому хаосу. «Я слухаю Бога, бо якщо почну слухати свої емоції — вони мене вб’ють» — це свідчення людини, яка навчилася розрізняти між глибокою правдою серця й руйнівною диктатурою почуттів.
Війна ще гостріше оголює ці питання. Вона не лише руйнує міста — вона випробовує образ Бога, яким ми жили. І саме тут віра або стає зрілою, або розсипається. Зріла віра — це не відсутність сумнівів, а здатність не втекти від Бога тоді, коли Він мовчить.
Ця розмова торкається і майбутнього: Церкви у багатоголосому суспільстві, викликів міжрелігійного співжиття, нових технологій і штучного інтелекту. Але крізь усі ці теми проходить одна нитка: людина важливіша за систему, а правда важливіша за образ бездоганності.
«У слабкостях моя сила» — це не виправдання немочі, а визнання того, що саме там, де людина перестає вдавати сильну, у неї з’являється простір для Бога. І, можливо, саме з цього починається шлях за Христом — не тріумфальний, але справжній.