У програмі «Захристія» — розгорнуте інтерв’ю з братом-капуцином, священником Блажеєм Сускою. Це розмова про покликання без романтики: про момент, коли Бог уперше кличе, і про час, коли від цього поклику хочеться втекти.
Про дитячі зранення, які не зникають у монастирі, а навпаки — виходять на світло. Про зранення в Церкві, про які багато говорять, але рідко — чесно.
Це інтерв’ю — не про ідеальну віру. Це розмова про шлях, на якому покликання не захищає від болю, а монастир не стає місцем втечі від власної історії. Навпаки — він часто стає простором, де все невилікуване, непроговорене й витіснене виходить на світло.
«Коли я вступив до новіціату, мої проблеми лише почалися» — у цій фразі зосереджена правда духовного життя: Бог не забирає людину з її крихкістю, а входить у неї разом з крихкістю. Дитячі та юнацькі зранення не зникають у релігійному одязі, але можуть стати місцем зустрічі з Богом — якщо їх не замовчувати й не прикривати побожними формулами.
Молитва в цій розмові постає не як безперервний екстаз, а як шлях через тишу, сухість і темряву. Віра тут — не емоційна компенсація, а акт довіри, який часто відбувається всупереч внутрішньому хаосу. «Я слухаю Бога, бо якщо почну слухати свої емоції — вони мене вб’ють» — це свідчення людини, яка навчилася розрізняти між глибокою правдою серця й руйнівною диктатурою почуттів.
Війна ще гостріше оголює ці питання. Вона не лише руйнує міста — вона випробовує образ Бога, яким ми жили. І саме тут віра або стає зрілою, або розсипається. Зріла віра — це не відсутність сумнівів, а здатність не втекти від Бога тоді, коли Він мовчить.
Ця розмова торкається і майбутнього: Церкви у багатоголосому суспільстві, викликів міжрелігійного співжиття, нових технологій і штучного інтелекту. Але крізь усі ці теми проходить одна нитка: людина важливіша за систему, а правда важливіша за образ бездоганності.
«У слабкостях моя сила» — це не виправдання немочі, а визнання того, що саме там, де людина перестає вдавати сильну, у неї з’являється простір для Бога. І, можливо, саме з цього починається шлях за Христом — не тріумфальний, але справжній.
У циклі «Антропологія святої Едити Штайн» монах-кармеліт отець Віталій Козак говорить про Христа як повноту чоловічості — не солодку і безконфліктну, а напружену, правдиву й жертовну. Це розмова про чоловіка, який не тікає від болю, а входить у нього, бо саме там народжується зрілість.
Протоієрей ПЦУ отець Петро Лопатинський у програмі «Наближаючись до Православ’я» розмірковує про взаємодію Церкви зі світом, падіння імперій і виклики сучасності. Священник наголошує, що плюралізм, критика та діалог із суспільством не руйнують Церкву, а відкривають шлях до її живого розвитку.
На хвилях «Радіо Марія» отець Тарас Фітьо роздумує над тим, як досвід церковної молитви може і повинен увійти в повсякденне життя родини. Священник наголошує: сім’я не є глядачем у храмі, а живою частиною Літургії, що вчиться молитві через простоту і постійну присутність.
У катехезі на хвилях "Радіо Марія" отець Андрій Немченко, монах-францисканець, роздумує над Тижнем молитов про єдність християн, який переживає Католицька Церква. Священник говорить про екуменічну молитву як дар, що веде до духовної єдності, попри історичні поділи між християнами.
У програмі «У ваших намірах» брат-францисканець Андрій Немченко говорить про післясвяткову депресію — стан внутрішньої порожнечі, який часто приходить після завершення свят. У другій частині програми йдеться про душпастирські відвідини осель, як про нагоду живої зустрічі, благословення дому та простої євангелізації через присутність і розмову.