«Бути вільним — це чинити те, до чого ти покликаний»: духовні виміри української незалежності

Держава як засіб для вищого блага

Арістотель та св. Тома Аквінський визначали державу як політичну спільноту, яка є самодостатньою на своєму рівні та покликана служити спільному благу — забезпеченню миру, справедливості та природних прав людини. Християнський акцент Томи Аквінського вказує на те, що держава також повинна допомагати громадянам осягати трансцендентне благо — спасіння душ. Саме тому апостол Павло закликав молитися за правителів, аби суспільство могло вести тихе й мирне життя. У світлі цього вчення держава не є абсолютним благом сама по собі, а лише засобом для всебічного розвитку людини, який громадяни мають спільно творити.

Спадкоємність і Боже чудо збереження держави

Сучасна Україна веде свій початок від заснування Києва та вибору князя Володимира, який хрещенням Русі у 988 році визначив наш цивілізаційний вектор. Указ Президента про День української державності чітко окреслює спадкоємність нашої країни через Галицько-Волинське князівство, Козацьку державу, УНР, ЗУНР та Карпатську Україну. У цьому переліку закономірно немає УРСР, яка була періодом радянської окупації. Україна буде вільною та розвиватиметься лише тоді, коли триматиметься своєї питомої християнської тотожності, визначеної багато століть тому.

Те, що ми зберегли державність через 35 років після відновлення незалежності, є справжнім Божим чудом, якщо порівняти нашу долю, наприклад, з Білоруссю. Це диво має духовні витоки: у 1037 році князь Ярослав Мудрий після перемоги над печенігами збудував Софійський собор, Золоті ворота, храм Благовіщення і присвятив весь український народ під Покров Пресвятої Богородиці.

Свобода: «Я хочу» проти «Мені хочеться»

Для глибшого розуміння свободи Кароль Войтила (папа Йоан Павло ІІ) розрізняв дві внутрішні установки: «я хочу» (де людина є активним суб'єктом дії, чий свідомий вибір ніхто не може відібрати) та «мені хочеться» (де суб'єкта немає, і людина стає додатком до зовнішніх імпульсів та миттєвих емоцій). Перше будує любов та вірність обов'язку, друге — лише тимчасовий ентузіазм.

Бути вільним у християнському розумінні означає чинити те, до чого ти покликаний відповідно до свого створення за образом і подобою Божою. Справжня свобода можлива лише у відносинах з Богом, тоді як секулярне прагнення «робити все, що заманеться» неминуче завершується рабством і залежностями.

Подолання тоталітарного спадку

Аби остаточно розірвати зв'язок із радянським минулим, суспільство має пройти очищення у двох сферах:

1. Пошана до життя від зачаття. Абортивна ментальність бере початок від радянського декрету 1920 року, а у 1967 році кількість абортів у СРСР досягла жахливих 7 мільйонів на рік. Російська війна проти України є прямим проявом цієї ментальності, коли агресор ставиться до нашої держави за принципом «моє тіло — моє діло», відмовляючи нам у суб'єктності.

2. Повага до приватної власності. Більшовики незаконно відбирали храми, і коли сучасна держава затягує повернення святинь релігійним громадам, вона мимоволі стає співучасником радянських злочинів.

Сила особистості та виховання майбутнього

Нам необхідно подолати радянський стереотип «Від мене нічого не залежить». Історія свідчить, що одна людина спроможна змінити світ — так само як послух Діви Марії приніс спасіння людству. Катехизм відносить любов до Батьківщини та виконання громадянських обов'язків до Четвертої заповіді.

Найкращий спосіб виховання молоді — у християнському дусі, адже добрий християнин завжди є чесним і відповідальним громадянином. Практичним кроком для духовного єднання суспільства могла б стати дев'ятирічна підготовка до величного ювілею — 1000-ліття посвяти України під опіку Богородиці у 2037 р.