Протестантизм в Україні в 20-30-х роках ХХ століття

На заглавній світлині: часопис «Українська реформація»

На світлині: учасники 4 Всеукраїнського з’їзду баптистів у Харкові, 1925

Наш співрозмовник – Владислав Федюк – зробив ґрунтовний опис про віру, діяльність, соціально-політичні умови, утиски та репресії, яким піддавались протестантські спільноти України в 20-30-х рр. Пропонуємо Вашій увазі текст цього дослідження:

Події 1920–30-х рр. стали для протестантських громад періодом активного організаційного розвитку, пошуків місця в новій політичній і соціально-правовій реальності, але водночас — і жахливих викликів. У добу Української революції 1917–1921 рр. євангельські віруючі отримали свободу для проповіді та видавничої діяльності, але протестантські церкви просто не встигли використати ці можливості. В цей час розвивається рух національного відродження та автономістські ініціативи серед баптистської спільноти України.

На жаль, після окупації Наддніпрянщини більшовиками у 1920–30-х рр. їхня політика поєднувала елементи тимчасової толерантності з поступовим тиском, що призвело до масштабних обмежень діяльності Церкви. Євангельські спільноти переживали все те саме, що переживали світочі української культури й увесь народ. Тимчасове послаблення (коренізація та інші «нібито добрі» речі) совєти використали для репресій проти найактивніших діячів і духовних лідерів. Вже з кінця 1920-х розпочалися масові арешти й депортації: пасторів баптистів, п’ятидесятників, лютеран висилали в Сибір або розстрілювали. Найвідомішим прикладом є смерть лідера п’ятидесятництва в совєтській Україні Івана Воронаєва, якого за однією версією розстріляли, за іншою — роздерли голодні собаки. Якщо в 1920-х ще спостерігалося зростання кількості вірян і громад (що свідчило про духовну привабливість євангельських церков серед українців), то у 1930-х Церква змушена була піти у підпілля.

На Галичині, Волині, Закарпатті та Буковині ситуація була значно кращою (винятком можна вважати хіба що Буковину, де релігійна свобода була обмеженішою). Тут відбувалося не лише релігійне, але й національно-культурне відродження. У 1927 р. було засновано Об’єднання українських баптистів Галичини, у 1933 р. — Українську Євангельсько-Реформовану Церкву. Але ці інституції лише формалізували рух, громади й спільноти, які існували з початку 1920-х.

Важливо згадати єпископа-лютеранина Теодора Цеклера, який активно підтримував розвиток євангельських громад на Західній Україні, займався духовною опікою лютеран і сприяв діалогу з іншими протестантськими течіями. Саме протестанти Галичини — баптисти, лютерани й реформати — зібрали кошти для видання українського перекладу Нового Завіту митрополита Іларіона (Огієнка), який вийшов друком у 1939 р.

Початок німецько-радянської війни 1941 р. супроводжувався новою хвилею антирелігійних заходів. НКВС знищив багатьох протестантських лідерів: було вбито лютеранського пастора Теодора Ярчука, уродженця Тернополя. У Коломиї реформатську церкву примусово приєднали до РПЦ. Це ще раз засвідчило, що в умовах тоталітарних режимів протестантські громади ставали особливо вразливими — але водночас і зберігали вірність своєму покликанню свідчити про Євангеліє серед українського народу.