Що допомогло молодшому сину повернутись додому? За книгою Генрі Ноуена "Повернення блудного сина"

Повернення молодшого сина

Кілька днів потім, молодший, зібравши все, подавсь у край далекий і там розтратив свій маєток, живши розпусно. І от як він усе прогайнував, настав великий голод у тім краю, і він почав бідувати. Пішов він і найнявся до одного з мешканців того краю, і той послав його на своє поле пасти свині. І він бажав би був наповнити живіт свій стручками, що їх їли свині, та й тих ніхто не давав йому. Опамʼятавшись, він сказав до себе: Скільки то наймитів у мого батька мають подостатком хліба, а я тут з голоду конаю. Встану та й піду до батька мого і скажу йому: "Отче, я прогрішився проти неба й проти тебе! Я недостойний більше зватися твоїм сином. Прийми мене як одного з твоїх наймитів". І встав він і пішов до батька свого. І як він був іще далеко, побачив його батько його й, змилосердившись, побіг, на шию йому кинувся і поцілував його (Лк.15, 13-20).

Молодик, якого прощає і благословляє батько, є убогою, дуже убогою людиною. Він залишав дім з великою погордою і грошима. А повертається з нічим: гроші, здоров’я, честь, самоповага, репутація - усе втрачено. Юнак не має нічого, крім меча. Єдиний знак його гідності та шляхетності - короткий меч, що звисає з пояса. Таким ми бачимо молодшого сина на картині Рембранта: в обідраному одязі, одна нога боса, інша у зношеному взутті, з ранами на тілі, але все ж таки з мечем за поясом. Навіть посеред принижень він памʼятав, що все ще залишається сином свого батька, інакше продав би цей цінний меч - символ свого синівства. Меч вказує на те, що хоч юнак повернувся як жебрак і вигнанець, проте не забув, що все ще є сином свого батька. Він памʼятає і цінує своє синівство, яке, врешті, спонукало його повернутися.

Що далі я втікаю від місця, де живе Бог, то менше спроможний почути голос, який називає мене улюбленим, і що слабше я чую цей голос, то більше підпадаю під маніпуляції і спокуси цього світу.

Молодший син повністю усвідомив, що збився зі шляху, тільки тоді, коли жоден з його оточення не виявив до нього ані найменшого зацікавлення. Про нього пам’ятали лише тоді, коли він міг бути корисним для здійснення чиїхось задумів.

Коли ті, хто був поряд, вже не визнавали молодшого сина людиною, він відчув усю глибину своєї відокремленості, найглибшу самотність, яку можна досвідчити.

Він справді заблукав, заблукав так далеко, що саме це й повернуло його до тями.

Що ж допомогло йому в цей важкий момент вибрати життя? То було нове відкриття свого справжнього «я»: Що б він не втратив: гроші, приятелів, репутацію, самоповагу, внутрішню радість і спокій - усе або ж щось одне, - він таки залишається дитиною свого батька.

Переді мною постійно є спокуса заплутатися у власній заблуканості і втратити звʼязок зі справжнім добром, яке є в мені, із моєю Богом даною людською природою, із первинним благословенням, і в такий спосіб дозволити силам смерті взяти гору. Це стається знову і знову, коли кажу собі: "У мені немає нічого доброго. Я нікому не приношу користі, не становлю жодної цінності. Мене неможливо любити. Я - ніхто". Завжди можна пригадати силу-силенну подій і ситуацій на підтвердження того, що, мовляв, моє життя нічого не варте, що я є лише тягарем, проблемою, джерелом протистоянь, що я зловживаю часом та енергією інших. Чимало людей живуть так, сприймаючи себе суто у негативному світлі. На відміну від блудного сина вони дозволяють темряві поглинути себе настільки, що у їхніх серцях не залишається місця для світла, до якого можна повернутися.

Що робити по дорозі назад додому, до Батька? Це чітко видно на прикладі блудного сина. Він готує план.

Подумай, як часто ти готуєш план? Насправді я часто уявляю собі такі ситуації, коли виправдовуватимуся, хвалитимуся чи проситиму вибачення, розповідатиму чи захищатимуся, викличу похвалу чи жалість до себе. Здається, я постійно веду довгі діалоги з відсутніми співрозмовниками, передбачаю їхні запитання і готую відповіді. Але як часто ці думки реалізуються?

 Я дивуюся емоційній енергійності, що затрачається на цю внутрішню балаканину. Але навіщо мені всі ці заздалегідь продумані промови, яких і так ніхто ніколи не почує?

Причина зрозуміла. Хоча я й стверджую свою правдиву сутність дитини Божої, однак ще живу так, ніби Бог, до якого повертаюся, вимагає від мене пояснень. Йдучи додому, відчуваю, як мене мучать сумніви щодо того, як мене насправді приймуть, коли прийду туди.

Повернення блудного сина сповнене двозначностей. Юнак іде у правильному напрямку, але його душу переповнює сумʼяття.

Це виглядає десь так: "Я не можу надіятися на себе, я повинен визнати, що Бог - це єдиний вихід для мене. Я піду до Господа і попрошу прощення з надією, що отримаю невелике покарання і що мені дозволять вижити за умови важкої праці". Бог залишається суворим суддею. Це той Бог, який дає мені відчути вину й хвилювання і спонукає мене до всіх цих егоїстичних вибачень.

Прийняти Боже прощення - це один із найбільших викликів духовного життя. Інколи здається, що я навіть хочу переконати Бога в тому, що темрява, в якій я живу, надто велика, аби її здолати. Як найманий слуга, я все ж можу дотримуватися дистанції, виявляти своє незадоволення, відмовлятися, бунтувати, йти геть чи скаржитися на заробітну платню. Як улюблений син, я повинен утвердити повноту своєї гідності і почати готуватися до того, що сам колись стану батьком.

Очевидно, відстань між покинутим "краєм далеким" і рідним домом потрібно здолати мудро, керуючись конкретними принципами. Ці принципи- це блаженства. Блаженства пропонують мені найпростіший шлях додому, повернення в дім мого Отця, де я відкриватиму радість другого дитинства: затишок, прощення і небувале дотепер споглядання Бога. Саме блаженства допомагають нам уподібнитись до Ісуса. Автор дивитись на блудного сина і бачить в ньому Ісуса.

Хіба надламаний молодий чоловік, що стоїть навколішки перед своїм батьком, не "Агнець Божий, який світу гріх забирає" (Йо. 1, 29)?

Бачення Ісуса як блудного сина виходить далеко за межі традиційного трактування притчі. Попри все, таке бачення містить велику таємницю. Я поступово відкриваю, що означає сказати, що моє синівство і синівство Ісуса - це одне і те ж; моє повернення і повернення Ісуса є одне і те ж, а мій дім є Його домом. Немає іншої дороги до Бога, опріч тієї, якою пройшов Ісус.

Якщо дивитися на блудного сина очима віри, то "повернення" блудного сина стає поверненням Божого Сина, який зібрав біля себе всіх людей і привів їх до дому Небесного Отця.