Як стати милосердним батьком?

А батько кликнув до слуг своїх: "Притьмом принесіть найкращу одіж, одягніть його, дайте йому на руку перстень і сандалі на ноги. Та приведіть годоване теля і заріжте, і їжмо, веселімся, бо цей мій син був мертвий і ожив, пропав був і знайшовся". І вони заходились веселитися (Лк. 15, 22-24).

Незвично уявляти Бога, який влаштовує свято. Це суперечить тій урочистості і серйозності, які завжди асоціюються з думками про Бога. Але Святкування - ознака Царства Божого. Бог не тільки пропонує прощення, примирення та зцілення, а й хоче, щоб ці дари стали джерелом радості для тих, хто свідчить їх у своєму житті.

Бог радіє. Не тому, що всі проблеми світу вирішені, не тому, що весь людський біль та страждання завершилися, і навіть не тому, що тисячі людей прийняли християнство і славлять Його за доброту. Ні, Бог радіє тому, що один із Його загублених дітей знайшовся. Я покликаний розділити цю радість. Це не радість світу, а радість Господа. Ця радість походить від того, що батько бачить, як його син повертається додому посеред розрухи, спустошення та болю, притаманних цьому світові.

Здебільшого ми готові отримувати погані новини, читати про війни, насильство та крадіжки, бути свідком конфліктів та безладу. Не варто чекати настання загального миру, краще насолоджуватися кожним виявом Царства Господнього тут і тепер.

Якщо всупереч  панівному в світі несприйняттю, болю, зраненості ти вибрав радість, приховану в стражданні, життя стає святом. Радість ніколи не заперечує смутку. Вона перетворює його на плодючий ґрунт, на якому незабаром зросте ще більша радість.

Ісус розповідає про світ цілком реалістично: Він розказує про війни, повстання, землетруси, епідемії та голодомори, переслідування та ув’язнення, зради, ненависть та вбивства. Немає навіть натяку на те, що ці прояви темряви коли-небудь зникнуть. Але все ж таки у всьому цьому можна знайти Божу радість долучитися до неї. Ця радість виявляється у приналежності до дому Бога, любов якого сильніша за смерть і дає нам силу жити у цьому світі та вже тепер належати до Царства вічної радості. Радість є ознакою людей Божих.

Як загублене дитя Бога, що повернулося в дім Батька, я можу претендувати на Божу радість. Тоді, коли я дійсно повірив у своє повернення до Батьківського дому і коли Батько дав мені плащ, перстень і сандалі, я зміг прогнати сум зі свого серця, вивільнитися від брехні і стверджувати істину з внутрішньою свободою, притаманною Божій дитині.

Але це ще не все. Дитина не залишається дитиною, вона стає дорослою. А доросла людина стає батьком чи матір’ю. Коли блудний син повертається додому, то приходить, щоб перестати бути дитиною, щоб утвердити своє синівство і самому стати батьком. Будучи водночас і молодшим, і старшим сином, кожен із нас, однак, не повинен залишатися ними назавжди, а стати батьком. Кожен батько і мати були колись сином чи донькою, але кожен син і кожна донька повинні вирости і стати батьком та матір’ю для інших.

Єдина річ, яку я повинен зрозуміти, - це те, що немає значення, яким сином я є: молодшим чи старшим; я є сином мого милосердного Батька. Я - спадкоємець.

Ісус, Улюблений Син, залишає дім свого Отця, аби взяти на себе гріхи непокірних Божих дітей і привести їх додому. Але, покидаючи дім Отця, Він залишається близьким з Отцем і через цілковиту покору приносить зцілення своїм братам і сестрам, серця яких переповнює образа. Так, заради мене Ісус стає і молодшим, і старшим сином, щоб показати мені, як стати отцем. Через Нього можу стати знову справжнім сином і, як справжній син, можу дозріти до того, аби стати милосердним, як наш Небесний Отець. Батько блудного сина не переживає за себе. Довгостраждальне життя позбавило його прагнення тримати все під контролем. Єдине, що його турбує, - це діти. Саме їм він хоче цілковито себе посвятити; їм хоче віддати все, що має. Чи можу я давати, не бажаючи віддачі, й любити, не ставлячи жодних умов?

Рембрандтів образ батька дає змогу побачити три способи осягнення співчутливого батьківства: смуток, прощення і щедрість.

Смуток спонукає мене дозволити гріхам світу разом з моїми власними гріхами зворушити моє серце й змушує заплакати гіркими сльозами. молитва великою мірою пройнята смутком. Щоб стати подібним до Отця, єдиною силою якого є милосердя, я маю плакати без упину й таким чином готувати своє серце прийняти кожного, незалежно від того, де він блукав, і простити йому від щирого серця.

Другим способом осягнення духовного батьківства є прощення. Прощення з цілого серця - дуже непроста справа. Але Боже прощення є безумовним; воно випливає з серця, яке нічого для себе не вимагає, серця, яке не шукає себе. Це власне те прощення, яке я повинен втілювати у своєму житті. Воно закликає мене переступати через усі аргументи, які запевняють, що прощення є нерозумним, нездоровим і непрактичним. Воно закликає мене переступити свою потребу у вдячності й похвалі. Зрештою, воно вимагає від мене переступити рани Мого серця, біль і дискомфорт, бажання контролювати і ставити умови тому, хто просить у мене вибачення.

Саме в такому "переступанні" і полягає справжнє вміння прощати. Можливо, це радше "перелізання" ніж "переступання". Часто мені доводиться перелазити через стіну аргументів і злості, яку я вибудував між собою і тими, кого люблю, але хто так часто не відповідає мені такою ж любов’ю. Це стіна страху: що мене використають або зранять ще раз. Це стіна гордості й прагнення контролювати ситуацію. Та щоразу, коли я переступаю чи перелажу цю стіну, вступаю в дім Отця і там торкаюся до свого ближнього справжньою милосердною любов'ю.

Третій спосіб стати подібним до Отця - це щедрість. Як Отець віддає себе дітям, так і я повинен віддавати себе своїм братам і сестрам. Ісус чітко вказує, що саме це є ознакою Його справжнього учня.  Щоразу, коли ступаю у напрямку щедрості, то знаю, що переходжу від страху до любові. Але такі кроки, особливо спочатку, робити достоту важко, бо мене стримує стільки емоцій і почуттів, що я просто не здатний дарувати щось іншим. Чому я повинен віддавати силу, час, гроші і навіть увагу комусь, хто мене образив? Чому маю ділити своє життя з кимось, хто мене зневажає? Я ще можу хотіти простити, але щоб ще й віддавати! Справжня щедрість викликана істиною (а не просто відчуттям), що ті, кого я повинен простити, є "ріднею" і належать до моєї сім’ї . Коли так поводитимусь, ця істина стане для мене ще очевиднішою. Щедрість творить сім’ю, в яку вірить.

Як батько, я не покликаний повертатися додому, як молодший чи старший син; моє покликання - бути там як отець, який прийматиме непокірних дітей і радісно їх вітатиме.

Як батько, маю вірити, що все, чого прагне людське серце, можна знайти вдома. Як батько, я маю бути вільним від потреби блукати з цікавістю й наздоганяти щось. Як батько, маю зважитися нести відповідальність духовно зрілої людини й насмілитися повірити, що справжня радість і справжнє сповнення приходять, коли радісно зустрічаєш удома тих, хто зранений у своїй життєвій мандрівці, і даруєш їм любов, яка не просить і не сподівається нічого навзаєм.

У духовному батьківстві є жахлива порожнеча. Жодної влади, жодного успіху, популярності, задоволення. Але ця жахлива пустка є також місцем, де пізнаєш справжню свободу. Це місце, де "нема чого втрачати, де любов не знає обмежень і де знаходиш справжню духовну силу. "

Щоб жити цим духовним батьківством, треба оволодіти вмінням бути вдома. Як людині, що завжди перебуває у пошуку утвердження й любові, мені видається неможливим постійно любити і не просити нічого навзаєм. Проте увесь сенс власне й полягає у тому, що слід відмовитися від бажання сповнити це самостійно як героїчний вчинок. Претендуючи на духовне батьківство та обов’язок милосердя, який до нього належить, я повинен дозволити блудному молодшому синові й ображеному старшому синові наблизитися до Отця, щоб отримати безумовну, сповнену прощення любов, яку Отець виявляє до мене, і виявити тут поклик бути вдома, як перебуває вдома Він.

Тоді обидва сини в мені можуть поступово перетворитися на милосердного батька. Це перетворення веде мене до здійснення найглибшого бажання, що живе в моєму серці, яке не знає спокою. Адже що може бути більшою радістю для мене, як простягнути свої втомлені руки й дозволити їм спочити у благословенні на плечах своїх дітей, які повертаються додому.