"Бога почує той, кого Він заведе в пустелю", - Герой України Владислав Стоцький

У простій, добрій, щирій, дружній розмові ми зустрілися з Героєм України, старшим лейтенантом батальйону «Свобода» четвертої бригади Національної гвардії України «Рубіж» Владиславом Стоцьким.

— Слава Ісусу Христу! Радію, що зміг приїхати до студії. Зараз я проходжу лікування після поранення, відновлююсь. Слава Богу, все йде на краще.

Я народився і виріс у Житомирі. У 25 років указом Президента України мені було присвоєно звання Героя України з врученням ордена "Золота Зірка". Ця відзнака пов’язана з подіями літа 2024 року. Тоді разом з побратимами ми опинилися спочатку в тактичному, а потім у повному оточенні. 68 днів ми тримали оборону під Сіверськом, відбивали щоденні штурми російської армії.

Господь вів мене в пустелю. І в тиші цієї пустелі Він шепотів мені щось особливе. Це був час випробувань, але і переосмислення. Так, я був командиром позиції, і це було моє усвідомлене рішення. Я добровільно пішов у бригаду «Рубіж» після закінчення Національної академії Національної гвардії України в Харкові.

Хоча і навчався на заступника командира роти по роботі з особовим складом, але не міг залишитися в тилу. Паперова робота - не для мене, коли на фронті гинуть побратими. Я звернувся до кадровика і сказав прямо: хочу воювати. Так і потрапив у батальйон «Свобода». Вибір був свідомим, навіть якщо довелося піти на нижчу, але бойову посаду.

Перші дні були складні. Мене, молодого офіцера, приймали стримано. Досвідчені добровольці придивлялися, але побачили, що я не боюся роботи - копаю, тримаюся, не показую зверхності. Ми швидко знайшли спільну мову.

Бажання захищати прийшло не з романтики. 24 лютого 2022 року я побачив на власні очі, як Харків обстрілюють, як розгублені офіцери шукають, де сховатися. Я тоді вирішив, що не хочу бути таким. Якщо назвався військовим - мусиш бути ним. У мирний час нас немає, у воєнний час - це наш фронт.

Перший бойовий досвід - село Мала Рогань, Харківська область. Це був хаос, ми тоді ще курсантами вийшли на захист. Але саме в той період зрозумів, що все інакше, ніж я собі уявляв. Так я почав готуватися: вивчав статути, тактику, працював над собою.

Коли настав мій випуск, я був готовий. Але мені запропонували небойову посаду, від котрої відмовився. Бо знаю: мій обов’язок - бути там, де гаряче.

68 днів в оточенні... Це була справжня пустеля. І саме там я вперше серйозно замислився про Бога. До цього не був віруючим. Але в Слов’янську ще до заходу на позицію я побачив волонтерську точку з написом "Обід для ЗСУ безкоштовно". Постійно проїжджав повз них, але перед виїздом на позицію вирішив заїхати до них поїсти. 

Коли підійшов до них, то у мене капелан, який там чергує, запитав: "Ти в Бога віриш?" Я відповів: "Не підтверджую, але й не заперечую". Він не тиснув, просто запропонував мені молитовничок або браслет. Я вибрав браслет. Але їх не залишилось, тож священник зняв зі своєї руки свій і подарував мені його.

До нашого виходу кожна група, котра вирушала на позиції, мала загиблих або поранених. Ми тоді дійшли всі цілими. А потім почалося...

Герой України, старший лейтенант батальйону «Свобода» 4-ї бригади Національної гвардії України «Рубіж» - Владислав Стоцький "Вогонь"

Підтримати патронатну службу батальйону "Свобода"