Молитовна лінія
Заклик до Бердичівської Богородиці (Наживо)
Вечірній ефір
Катехиза
Слово на кожен день
Літургія годин (Бревіарій)
Розарій
Катехиза
Школа лідерства
Духовні читання
Катехиза
Меса
Розарій
Коронка до Божого Милосердя
Святий дня
Біблійні читання
Молитва
Дитяча катехиза
Голос народу, голос Божий
Меса
Наприкінці січня 1918 року доля молодої Української держави висіла на волосині. З трьох сторін на нашу землю наступала радянська Росія. Одночасно підняли повстання більшовики у Києві. Армія розпадалася на очах. Уряд не міг дати собі раду у цій кризі. У ці дні Україна трималася – і втрималася – на плечах добровольців. Волонтерів. Відчайдухів які могли відступити але кидалися у бій, інколи не маючи ані зброї, ані досвіду, розуміючи одне: якщо не ми – то ніхто.
ЧАС ДОБРОВОЛЬЦІВ. Народження українського війська
1917 рік. Третій рік Першої Світової війни. У Російській імперіїнаселення переходить на продовольчі картки, у деяких містах почався голод, робітники страйкують. 23 лютого (8 березня за загальноєвропейським календарем) черга за хлібом у Петрограді поступово перетворилася на мітинг, а мітинг – на революцію.Цар зрікся престолу. Створюється Тимчасовий уряд який намагається зберегти за собою усю владу у імперії. Проте сил для цього урядові не вистачало. Усюди створюються ради робітничих і солдатських депутатів які вимагають перебрати на себе владу і встановити комуністичний лад. Творить їх соціалістична партія більшовиків.
Крах імперського устрою став сигналом і для українських патріотів. Різноманітні громадські об’єднання зібралися у Києві і створили Центральну Раду, яку очолив Михайло Грушевський – знаменитий історик і беззаперечний авторитет у громадських справах. Він наполіг що «українські постуляти й домагання мусять зразу бути поставлені в усій їх широті». Тобто, українці почали боротися за автономію і культурний розвиток. 25 березня відбулася велика українська маніфестація у Петрограді, а 1 квітня – у Києві. Україна заявила про себе.
Більшовики мали перевагу, адже вони давно готувалися до цього виступу. Та й гасла їхні про націоналізацію заводів та розподіл майна багатіїв були милі робітникам заводів та фабрик – а таких у великих містах було чимало. А от для національних сил у Києві зречення царя і можливість боротися за Україну ще десь крім газет були чимось новим. Доводилося швидко усвідомлювати і можливість, і, головне, потребу боротися за автономію, за автокефальну православну церкву, просувати українську мову у різні сфери життя, і однією з таких сфер стала сфера військова. Нагадаймо – йде Перша Світова Війна, і десятки тисяч чоловіків регулярно відправляють на фронт. Отже, солдати і офіцери-українці починають вимагати щоб у війську запроваджували команди українською мовою, щоб полки комплектувалися за національною ознакою, українці до українців.
Головним ідеологом українізації армії був Симон Петлюра, публіцист, український активіст, який організовував мітинги ще у студентські часи. Він один розумів що державі потрібна армія, що українські патріоти мусять мати зброю. Так у Києві постає перший полк імені Богдана Хмельницького, другий полк імені Павла Полуботка, у Чернігові та Симферополі – полки імені Петра Дорошенка, у Житомирі – полк імені Сагайдачного і так далі. Більшість цих полків відправляли на фронти Першої Світової. Не обходилося без неприємних випадків: активісти з полку Полуботка вимагали негайно оголосити незалежність України, а по вагонах з солдатами полку Богдана Хмельницького, ще беззбройними, стріляли донські козаки і кірасири, 31 богданівців загинуло. Так чи інакше, українізовані частини на фронт потрапляють, привертають увагу командування своєю дисципліною, і командування починає українізацію вже існуючих частин.
34 армійський корпус 7 армії Південно-Західного фронту, на чолі якого стояв генерал Павло Скоропадський, стає Першим Українським корпусом. Потім з’являється другий корпус, січовий запорізький, потім українську мову починають запроваджувати у інших корпусах та дивізіях –а потім у Петрограді владу захоплюють більшовики. Російська Армія, і без того деморалізована, починає розпадатися. Дисципліна зникає. Солдати тікають з фронту додому. До того ж, серед солдат була сильною більшовицька пропаганда, і великою була небезпека що заколот подібний до петроградського може спалахнути і у Києві.
У світлі цих подій, командування багатьох полків приймає рішення – вертатися до Києва. Це було дуже вчасно – і у жовтні, і у листопаді більшовики у Києві намагалися захопити владу подібно до того як вони це зробили у Петрограді. Центральна Рада довідалася про це, і Петлюра наказав українізованим полкам роззброїти заколотників. Це було зроблено, рішуче й блискавично. Солдат-росіян відправили додому, солдат-українців демобілізували. Плани російського радянського уряду зазнали невдачі. Тоді Володимир Ленін і Лев Троцький, керівники радянського уряду, шлють до України обурений маніфест з ультиматумом:
- не пропускати через Україну військові частини нелояльні до радянського уряду
- пропускати більшовицькі війська для боротьби з тими росіянами які не визнають радянський уряд.
- припинити роззброєння більшовиків і блокувати створення осередків радянської влади в Україні
Одним словом, Ленін шанував право українського народу на самовизначення, проте небажання українців підкорюватися радянській владі вважав за зраду. На відповідь давалося 48 годин. У разі відмови Рада народних комісарів Росії вважатиме Центральну Раду в стані відкритої війни проти радянської влади.
Україна відповіла – що пропускатиме радянські війська без проблем, але анархію і розруху не допустить. Під документом стояли підписи Петлюри та ще одного політика – Володимира Винниченка, письменника і драматурга який був ідейним пацифістом і вважав що військо державі не потрібне. Загалом, крім Винниченка багато хто у Центральній Раді вважав що з червоною владою у Петрограді можна домовитися, а активні дії Петлюри лише роздратують більшовиків. На знак протесту проти спроб Центральної Ради шукати мир в очах ворога, Петлюра звільняється з уряду. Тепер він не був обтяжений жодними обов’язками і починає творити українське військо без участі українського уряду.
Щоб зрозуміти дивний пацифізм Центральної Ради, слід згадати які то були часи. Російська імперія, яка століттями не давала українцям розвиватися, вже не існувала. Тимчасовий уряд йде на поступки і поступово дає дедалі більшу автономію. То ж, начебто, і нема потреби створювати повноцінне національне українське військо – тим більше що йде нікому не потрібна Перша Світова війна, і усіх солдат женуть на нікому не потрібний фронт. Вояки існуючих полків та дивізій воювати не хочуть та тікають додому. А новий російський уряд – він начебто декларує право народів на самовизначення, то навіщо дратувати його створенням армії?
Знов-таки, усі ці українізовані полки та дивізії – це були мобілізовані солдати яких набирав російський уряд у російську армію для Світової війни. Вони не корилися Центральній Раді і не планували воювати за свободу України проти Росії. Тепер і старої Росії імперії вже не було, і Світова війна перетворилася на незрозуміло окопне сидіння,фронт валився, дисципліна теж. Самостійна Україна, червона Росія, потреба обороняти нову батьківщину у новій війні проти нового ворога – ці нові реалії тяжко було сприйняти та зрозуміти.Солдати, яких вже неможливо було ні до чого примусити, просто хотіли додому.
На щастя, так думали не усі. Незалежно від волі Центральної Ради окремі добровольці починають створювати свої військові формування. Полонені галичани утворюють курінь Січових Стрільців. По селах Київщини твориться Вільне Козацтво. Студенти Київського університету творять Студентський курінь. Київські юнкера творять військову школу. Та й з мобілізованих багато хто розумів що війна нікуди не поділася Симон Петлюра спілкується з усіма цими добровольцями, намагається якось координувати їхню діяльність, а також залучити у ці добровольчі батальйони старих досвідчених офіцерів, особливо штабних. Це було якраз те чого конче не вистачало, адже усі ці добровольчі курені складалися з зелених юнаків або досвідчених молодших офіцерів. А от штабістів здатних планувати операції та оперувати розрізненими силами не вистачало.
А ще – у старій армії теж були люди які розуміли що світ змінився, що старої імперії нема, а є Україна і є Росія, і Росія хоче захопити Україну, а Україна прагне вижити, то ж, треба знову брати у руки зброю і битися під новими прапорами. Такі офіцери гуртували навколо себе залишки колишніх полків та корпусів або підтримували дисципліну у існуючих підрозділах. Петро Болбочан формує Перший республіканський полк, Михайло Омелянович Павленко допомагає створювати загони вільного козацтва. Павло Скоропадський з помічниками Яковом Гандзюком та Яковом Сафоновимпідтримували дисципліну у залишках Першого Українського корпусу. Навіть царські штабісти такі як Володимир Сінклер або Сергій Дельвіг, які не мали ані краплі української крові і не знали української мови, долучалися до добровольчих полків бо розуміли що Червона Росія – страшний ворог якого треба зупинити.
І так з уламків російської імператорської армії, з полонених австрійських вояків, галичан і буковинців, творилося українське військо. Військо добровольців.
Тим часом, більшовики зрозуміли що на Україні вони у меншості, і просто так владу не захоплять. Тоді Ленін і Троцький вдалися до військового вторгнення. Червоні війська під проводом генерала Муравйова захопили Харків. З 28го українізованого полку який стояв у Харкові зі зброєю вийти змогли лише дві сотні бійців яких очолив отаман Омелян Волох. Вони пробилися до Полтави де назбирали ще добровольців і створили Гайдамацький Кіш. До Гайдамацького Кошу Петлюра спромігся приєднати кілька добровольчих гуртків у Києві.
Усі хто міг відправилися зупиняти більшовиків – під Полтаву. Бій під Полтавою був невдалим: більшовиків було забагато, українських вояків готових битися – замало, довелося відступати, розібравши колію. Серед тих хто вдало відійшов, був штабс-капітан Семен Лощенко.
Його батько був багатим землевласником у селі Іванівка на Донбасі біля знаменитої Мечетної Могили, мав 600 десятин землі і антрацитову шахту. Семен навчався у гімназії, а коли завершив її – попрямував у артилерійське училище, адже почалася Перша Світова війна. Для тих хто мав середню освіту навчання було прискорене – 8 місяців. І от, Лощенко опиняється на фронті, воює, стає штабс-капітаном, і у 1917 році проситься в український полк. У травні 1917 року його ім’я фігурує між старшинами Богданівців.
До цього моменту він нічим особливим не виділявся, якихось особливих подвигів не чинив, страшних гріхів теж не творив, так, служив разом з усіма, стріляв куди казали. Проте відступаючи з боями з-під Полтави, він спромігся зв’язатися з Юрієм Капкан – це був колишній командир богданівського полку, а тепер – командуючий усіма збройними силами України. Лощенко доповів що більшовики наступають на Київ, і треба виставити якийсь заслін в районі станції Бахмач. Сам він обіцяв стримувати ворога наскільки можна. Капкан пообіцяв що людей у Бахмач обов’язково відправить. Тим часом Лощенко вирішив зробити наступ більшовиків якомога складнішим. Він був гармашем, отже, хотів, як то кажуть, працювати за фахом. У ніч на Різдво він взяв гармату, поставив на платформу, облаштував її мішками з піском та кулетами, причепив перед паротягом – і зранку 25 грудня в нього був невеличкий але власний бронепотяг. Він втратив ніч, і тепер йому у спину дихали більшовики, але його гармата постійно псувала їхні плани швидкого наступу. На полтавському напрямку колія була розібрана, то ж, більшовики відправилися на Київ через станцію Бахмач – і по дорозі Лощенко чинив їм перепони як міг. На станції Доч, Часниківка, Макошине, Бахмач він вступав у бій з більшовиками та не давав їм просуватися швидко.
Потім про нього писали:
«Хто його прислав – не знаю, але думаю, що це була його особиста ініціатива. Цей старшина, з подиву гідною самопосвятою, вносив велике замішання своїми влучними стрілами в запілля червоних і це зупиняло переможний марш Муравйова. Незабутню прислугу цього старшини вважаю за свій обов’язок тут підкреслити».
Автор цих спогадів – Оверко Гончаренко, родом з Полтавщини, випускник Чугуївського військового училища, учасник Першої Світової війни, де за заслуги отримав Георгіївський хрест та звання капітана. Після поранення став викладати у київській школі прапорщиків, а потім – у Першій українській військовій школі імені Богдана Хмельницького. Саме його учнів і відправили у Бахмач прикривати київський напрямок від наступу червоної Росії. Там само чекали на ворога Січові Стрільці, загони гайдамаків та вільного козацтва.
У Бахмачі сили Муравйова з’єдналися з іншою російською групою яка наступала з Білорусі. У місті було багато робітників які симпатизували більшовикам, і українці мусили відступити ближче до Києва, на станцію Крути.
Червона Росія наступала не лише з північного сходу. З заходу на Київ рушили збільшовичені солдати з фронту – їх вела більшовичка Євгенія Бош. Проте загони Скоропадського їх роззброїли та відправили до Росії. Значно більша небезпека піднялася зсередини. 29 січня у Києві вибухнув заколот більшовиків. Момент був вдалий – російські червоноармійці наближалися, майже усі українські війська вивели на оборону Києва, на вулицях були лише мирні жителі. Ну як мирні – у місті було близько 15 тисяч солдат та офіцерів, а ще – поліція. Проте усі вважали що це не їхня війна, і більшовики легко встановили контроль над містом та відправили ультиматум до Центральної Ради – роззброїти українські загони і передати владу більшовикам. У місті розпочався страйк.
Це повністю поміняло плани захисників України. Замість того щоб усім разом дати відсіч більшовикам під Бахмачем, слід було відправити війська у Київ. В якості заслону лишили юнкерську школу Гончаренка, студентський курінь, який сам напросився їхати з юнкерською школою, і близько сотні з Вільного козацтва – півтисячі рушниць та 16 кулеметів. Їх перевели трохи ближче до Києва, на станцію Крути, і доручили стримувати ворога скільки зможуть, а потім розібрати колії та відступити до станції Бобрик. Туди ж мали відійти вояки що відступали з боку Полтави.
Під Крутами 600 юнаківбез досвіду мали хоч на кілька годин стримати трьохтисячну російську армію. Це було майже неможливо. Проте з боку Бахмача до Крут прилетів отой самий Семен Лощенко. Один з учасників бою потім згадував:
Вискакує потяг з двома вагонами і платформою, на которій стоїть 75-мм гармата. Ото такий бронепотяг! Одна гармата, один кулемет і 5 чоловік залоги. Штабс-капітан Лощенко, незрівняний артилерист, людина великої одваги, маневрує між станцією і лавою, весь час веде огонь… Правдивим героєм бою був Лощенко і його четверо та машиніст з кочегаром на паровозі.
Він, до речі, привів з собою ще один бронепотяг, але там командир дістав поранення і за наказом Семена відступив. Бій під Крутами тривав цілий день – з 9 ранку до 7 вечора. Піхота відстрілювалася, Лощенко з бронепоїздом вривався у ряди більшовиків, стріляв та відходив. Ввечері Гончаренко дізнався що у Ніжині залога готова перейти на бік більшовиків, і наказує відступати. Відступали поступово, по куреню, і розібрали за собою колію. Близько 30 українських вояків загинуло у бою, ще 27, окремий курінь, помилилися, вийшли позиції більшовиків, потрапили у полон і були розстріляні.
З-під Крут і з-під Полтави українські сили зібралися на станції Бобрик. З Києвом зв'язок було втрачено, що там – ніхто не знав. Про те що відбулося 30 червня на станції Бобрик згадував потім Олександр Удовиченко, майбутній генерал, а тоді молодий штабс-капітан у Гайдамацькому Коші:
Обидві групи, Яготинська і Бахмацька, втратили свою базу – Київ. Ворог був і спереду, і у запіллі. Становище обох груп було тяжким. На ніяку поміч вони не могли сподіватися. Біля 16 тисяч червоних бійців атакували 3 тисячі наших бійців. На станції Бобрик Симон Петлюра скликає нараду командирів окремих частин для того щоб почути думки їх, перевірити настій вояків. Без сумніву, становище молодої нечисленної української армії було трагічним, але думку про припинення боротьби було відкинуто і постановлено – в першу чергу повернути назад на Київ, енергійно і швидко ліквідувати там повстання комуністів, а після того зустрінути московську армію на лінії Дніпра. В цей відповідальний момент величезну роль відіграв Петлюра що своєю непереможною вірою у святість ідеї – визволення України – зумів ще більше зміцнити дух національної боротьби в козацьких серцях.
При 20-ступеневім морозі на покритому снігом полі біля станції Бобрик при світлі кількох огнищ стали гайдамаки. На східцях вагону з’явилася постать Петлюри. Була 21 година. Петлюра промовляє до своїх вояків, малює їм небезпечну ситуацію і запитує – чи будемо продовжувати боротьбу. Не встиг він вимовити а ні слова, як з сотень грудей вирвалося: «Хай живе самостійна Україна! На боротьбу! Вперед!
Гайдамаки, юнкера і студенти рушили на Київ. І виявилося що не все так погано – бо одночасно з ними у столицю пробивалися богданівці таполуботківці, прорвався з німецького фронту полк імені Костя Гордієнкапід командою Всеволода Петріва та республіканський курінь Петра Болбочана, та й на вулицях Києва Січові Стрільці Коновальця, Мельника і Дашкевича успішно тримали оборону. Коли у Київ прибули гайдамаки Петлюри та Гордієнківці Петріва, заколотників спромоглися відтіснити на військовий завод «Арсенал», звідки почався виступ. Облогою і штурмом Арсеналу керував особисто Петлюра. Радянські ідеологи потім казали що петлюрівці розстріляли триста захисників Арсеналу, хоча Петрів у своїх спогадах наголошував що Петлюра навпаки, не дав розправитися над полоненими крикнувши:
Коли хочете розстріляти їх– то розстріляйте перш мене! Це ж робітники, які, може, й по несвідомости спровоковані до повстання проти української влади робітників і селян; між ними, може, є чимало й несвідомих українців із тих працюючих, за яких ви ведете боротьбу і ви їх хочете розстріляти? Я того не дозволю!
Київ було звільнено. Так, потім довелося відступати, потім була довга війна і поразка – але ігнорувати факт існування України та нашого прагнення до державності ігнорувати вже не можна було. Більшовики змушені були створити свою, радянську але все ж таки українську республіку, і з неї потім виросла сучасна Україна. А тоді, у січні-лютому 1918 року на улицях Києва відбулася перша перемога українського війська. Війська створеного щойно, буквально «на колінці». Війська створеного з добровольців – адже ніхто не міг примусити стати у стрій київського студента, цивільного активіста, втікача з полону або офіцера неіснуючої царської армії.Всеволод Петрів і Симон Петлюра, ОверкоГончаренко і Петро Болбочан, Омелян Волох і Євген Коновалець, Павло Скоропадський і Семен Лощенко стали тими добровольцями на плечах яких тоді трималася – і втрималася Україна. Так само як тримається вона зараз на плечах українських вояків, на чиїх плечах – тризуби Української Народної Республіки!