Історик Віктор Заславський про святителя Василія Великого

Он сказал: да будет твердь (Быт. 1:6). И вот огромное небо, созданное по слову Божию, распростерлось над нами. Звезды, солнце, луна,  Море, и земля, и все, что их украшает, разнообразные породы животных, различные виды растений – все это родилось по слову.

Но в человеке ты видишь нечто большее. Сотворение человека возвышается над всем: над светом, над небом, над звездами, «взял Господь Бог». Он соизволил вылепить наше тело собственной рукой. Он не дал об этом приказа Ангелу, и не сама по себе земля извергла нас наподобие кузнечиков, и не приказал Бог служащим ему Силам сделать то или иное. Но собственной – искусной – рукой взял земли. Если посмотришь на то, что было взято, чем же окажется человек? Если поразмыслишь о Том, Кто творил, то каким же великим предстает человек! Итак, с одной стороны, он ничтожен как материя, с другой – велик по возданной ему чести.

Вспомни, как ты создан. Поразмысли о мастерской этого естества. Рука, взявшая тебя, – рука Божия. А вылепленное Богом не должно быть осквернено пороком, не должно извращаться грехом; не выпадай из руки Бога! Ты – сосуд, созданный Богом, происшедший от Бога; прославь же Творца. Ведь ты появился не ради чего-то иного, но только ради того, чтобы стать орудием, достойным славы Божией. И весь этот мир для тебя – словно некая написанная книга, повествующая о славе Божией, возвещающая собой тебе тайное и незримое величие Божие, тебе, имеющему ум к познанию истины

Ці красиві, проникливі слова були написані у 4 столітті Василієм Великим – одним з найзнаменитіших інтелектуалів ранньої Церкви. Загалом, серед східних християн раннього Середньовіччя йшли суперечки, хто був впливовіший – Василій Великий, Григорій Богослов чи Іоанн Золотоуст. Врешті-решт, зробили свято Трьох Святителів, щоб ніхто не почувався ображеним. Іоан Золотоустий жив трохи пізніше, а ось Григорій і Василій були сучасниками і друзями. Вони обидва походили з родин багатих християн-аристократів, у їхніх родинах найкращим чином поєднувалися античні і християнські чесноти. В Григорія батько був єпископом, мати потім оголосили святою. Дід і бабуся Василія постраждали під час гонінь Діоклетіана, дядько був єпископом. Батько був юристом, і сина готував туди ж. Василій вчився у Афінах, де і зустрів Григорія. Юнаки вивчали літературу, філософію, математику, музику, геометрію, астрономію, захоплювалися Платоном і Оригеном. Вчителем їхнім був Проересій, вірменин, філософ-неоплатонік і водночас ревний християнин. До речі, до їхнього кола певний час належав і Юліан, теж учень Проересія, майбутній імператор-відступник. Потім студентські роки минули, Григорій повернувся у рідний Назіанз, а Василій – у Кесарію. Але друзі усе життя підтримували тісні зв’язки, листувалися та допомагали один одному у служінні.

У Кесарії молодий випускник викладав риторику. Його вченість рано принесла йому славу, і за спогадами Григорія, «багато про себе думав і не знаходив нікого рівного собі». Проте з часом він став більш скромним – головним чином, під впливом сестри, пустельниці Макрини. Врешті решт, Василій вирішує стати монахом. Все ж таки, слова Христа «хто хоче йти за Моню нехай зречеться себе, візьме хрест свій та йде за Мною» глибоко запали у його душу. Для багатого, витонченого юнака взяти свій хрест значило зректися звичної розкоші і жити у суворих умовах монастиря. Середина 4 століття було добою коли аскетизм пустельників ставав дедалі популярнішим – особливо серед інтелектуалів. Хтось йшов у пустелю сам, хтось об’єднувався у спільноти, і багато кому цей шлях здавався більш духовним ніж звичайне християнське життя. Василій подорожує обителями Єгипту, Палестини, Месопотамії, вивчає життя пустельників і врешті-решт сам стає оселяється на березі ріки Ірис що наслідувати їхньому прикладу. До себе він кличе Григорія, але той не міг покинути родину. То ж, він лише час від часу приїздив до друга щоб поговорити про улюблені книги. Але і без Григорія Василій мав однодумців, і невдовзі на березі Ірису виникла невеличка чернеча спільнота – для якої засновник пише статут чернечого життя.

Чому багаті та освічені захоплювалися аскетизмом – про це ми говорили у минулих передачах. Церква могла засуджувати єресі які забороняли шлюб проте освічених церковників у більшій ми меншій мірі притягував античний ідеал стриманості. Проте сам Василій чітко освідомлював чому саме прагне чернецтва – бо коли сімейні клопоти не відволікають тебе то простіше боротися зі спокусами та присвятити усього себе служінню. При чому, Василій ніколи не вважав піст та молитву самоціллю, він казав:

«не шукай користей тільки в самому отриманні від страв! Правдивий піст — це усунення гріхів! „Усувай усяке братання з неправдою" (Іс. 58, 6).Подаруй ближньому образу! Відпусти йому довги! „Не постіть в судах і сварках!" Не їси мяса, але пожираєш брата! Стримуєшся від вина, але не поконуєш своєї зарозумілости! До вечора чекаєш не ївши, а цілий день пересиджуєш у суді»!

Проте Василій не просто молився і роздумував. Він, побачивши різні приклади чернецтва, оцінив їхні сильні та слабкі сторони і створив статут для чернечої спільноти. Головним його принципом було максимальне єднання членів спільноти. Майбутній святий вмів дружити та цінувати друзів. Власне, його чернецтво почалося з компанії друзів об’єднаних спільним ідеалом. Власне, саме цим чернечий подвиг Василія відрізнявся від Антонія чи Пахомія – ті були одинаками. Власне, більшість історій перших отців-пустельників та матерів-пустельниць – це історія індивідуалів які лише час від часі діляться між собою власним духовним досвідом – прийшов отець до отця, потеревенили та й розійшлися. Поки у пустелю йшли виключно зрілі у вірі інтелектуали – ця модель працювала, але чернецтво ставало дедалі популярнішим, а значить – до аскетичного життя приставали люди які потребували не лише епізодичного спілкування з колегами, а повноцінного духовного єднання з іншими. Та й загалом, перебуваючи весь час на самоті, людина могла проникнути ся надмірною пихою. Ну а що – сидиш ти такий у печері, не їси, не спиш, думаєш про духовне, до тебе демони приходять спокушувати, ти їм опираєшся… Як не відчути себе героєм духовної війни? А ще все це могло призвести до елементарного психозу.

Звісно, цих проблем можна було частково уникнути якщо жити спільнотою. Проте навіть коли ченці об’єднувалися у спільноти – вони разом лише працювали та їли, а духовне життя кожного було індивідуальним. А ще – пости постами але хоч трохи їсти треба було, то ж, треба було хоч якось але працювати, а якщо вже почав працювати – то завжди була велика спокуса працювати так щоб мати хоча б якийсь прибуток – і от, спільнота шукачів Бога перетворювалася на невеличку плантацію.

Василій все це бачив у своїх подорожах, то ж, він вирішив так організувати чернече життя щоб робота не відволікала від молитви, а спільнота була дійсно спільнотою. Розпорядок віг зробив такий: шість чи сім разів на день монахи збиралися для молитви, духовних роздумів та читання. Перша зустріч була о шостій ранку, остання – опівночі. Таким чином індивідуальне життя монаха зводилося до проміжків між цими зустрічами: поспати, поїсти, помолитися на самоті і – попрацювати. Працювати Василій заповідав щоб не залежати від чиїхось милостей, щоб мати можливість самим допомагати бідним, ну, і фізична робота була додатковим елементом аскетизму. Григорій Богослов згадував що монахи саджали дерева, носили дрова, тесали каміння для печей. Хто чим займатиметься – визначав настоятель який працював разом з усіма. Одним з видів роботи було навчання хлопчиків та дівчат з навколишніх міст та сіл.

До речі, щодо дівчат. Серед настанов Василія Великого є цікаві міркування: «чоловік спійманий у перелюбі не відлучається від законної дружини, і дружина має його прийняти. А от якщо жінку осквернену блудом чоловік виганяє. Чому так? Зрозуміти нелегко – однак це стало звичаєм». Що ж, античні закони були патріархальними, і жінка була істотою другого сорту. Лише у 6 столітті у цивільному кодексі Юстиніана жінка отримає право на розлучення якщо доведе зраду чоловіка. Саме християнство відкриє шлях до рівних прав чоловіків та жінок – і Василій Великий був одним з тих хто торував цей шлях.

Ще один цікавий момент: коли один з монахів грішив,то однією з умов каяття було зробити добру справу. Загалом, у науці Василія про гріх і покаяння є багато досить глибоких моментів. У правилах чернечого життя Василій Великий пише про «нічні мрії» які бувають непристойними – він, чоловік який явно мав специфічні чоловічі спокуси, напевно знав про що писав. А ще Василій згадує думки про їжу які відволікають від молитви – якщо вони приходять до трапези то скоріше за все через прости й собі голод, а якщо думаєш про смаколики після трапези, коли шлунок повний, то це свідчить про розсіяність душі і невміння зосередитися. Головна небезпека від сну – те що душа уві сні не усвідомлює і не контролює себе – а значить, уві сні різні дурниці можуть трапитися.

Теж корисні роздуми:

Сатана сам по собі не може бути винуватцем гріха. Він лише використає природні рухи чи заборонені пристрасті щоб тих хто недостатньо пильний вводити у притаманні пристрасті справи. А те що зло зароджується всередині нас – це ясно показує Господь у словах: «від серця виходять злі думки»(Мф. 15:19).

Василій Великий остаточно орієнтував пустельництво на життя у спільноті. Саме він запровадив повноцінну духовну дисципліну, справжній послух – і тим самим підняв чернецтво на новий рівень.  Щоправда, насолоджуватися аскетизмом у пустелях Кападокії Василій довго не міг. Його, вченого і талановитого клірика, викликали, висвятили у священики та почали залучати дро бурхливого церковного життя. Помирає Діаній, єпископ Кесарії, рідного міста Василія. Новим єпископом обрали місцевого чиновника Євсевія. За іронією долі він навіть не був охрещений. Тобто, християнином був, до церкви ходив, навіть жив за заповідями, але підготовку до хрещення ще не пройшов і не причащався. Була така тоді мода – відкладати хрещення до останнього. Відповідно, досвіду священничого служіння він не мав – але народ його чомусь хотів. Євсевія швиденько охрестили, висвятили – і він попросив щоб Василій став його помічником, таким собі кардиналом Ришельє при Людовіку ХІІІ. Василія висвітили у пресвітери і він розпочав офіційне служіння.

Спочатку все було добре: популярний у народі Євсевій підписував документи та усміхався перед публікою, а освічений та досвідчений Василій займався більш практичним служінням. Проте з часом єпископ почав нервуватися – Василій ставав дедалі популярнішим серед монахів, його благодійність теж примножувала славу пресвітера, проповідував він добре – одним словом, єпископ потихеньку переходив у тінь свого помічника. Василій побачив це, побачив як косо дивиться на нього начальник – і склав з себе повноваження, залишив місто та повернувся у свою стару обитель на берегах Ірису. Пресвітер не хотів бунтувати проти свого єпископа, створювати конфлікт. Це місце було, мабуть, найріднішим для нього. Можна було і покопатися і власній душі, і помолитися так щоб ніхто не відволікав, і книжки писати – одним словом, робити тільки те що подобається. Василій завжди був схильний до роздумів, а під впливом грецької філософії він любив міркувати на тему того як цей світ відображає свого Творця. Він писав:

Світ – це художній твір який може споглядати усякий, так що через нього познається премудрість Творця 

Бог был для мира не сим одним не причиной только бытия, но сотворил как благий полезное, как премудрый прекраснейшее, как могущественный величайшее. Пророк показал тебе в Боге едва не художника, который, приступив к сущности вселенной, приноровляет ее части одну к другой и производит само себе соответственное, согласное и гармоническое целое.

Цікаво і те що Василій, який добре знав різні філософські теорії з приводу устрою світу, радив не замислюватися багато над такими речами а просто славити Творця.

А тим часом у Кесарії справи краще не ставали. Звісно, спочатку Євсевій був щасливий що ніхто не зазіхає на його першість. Але доволі швидко він зрозумів що на самій популярності довго не протримаєшся, та й та може зникнути. То ж, роботу треба робити, і тут потрібна саме така людина як Василій.

До того ж, час був непростий. у Церкві вирували богословські суперечки – більшість християн вірила у рівність та єдиносущність Отця, Сина і Святого Духа, а от партія прихильників пресвітера Арія заперечувала те що Син і Дух Святий рівні Отцеві. Для богословів це були принципові питання, для людей обізнаних у філософії – теж. Хоча головним чинником тут була політика. Одні впливові церковники змагалися за владу з іншими впливовими церковниками, і багато хто з єпископів погоджувався чи не погоджувався з ортодоксальним догматом про Трійцю не через богословські переконання а з огляду на те інтереси якої партії йому були ближче. Власне, різниця між аріанами і ортодоксальними християнами полягала у тому який символ віри вони читали на богослужінні. То ж, на єпископів постійно тиснули представники різних партій щоб вони змінювали символ віри і щоб у проповідях захищали ту чи іншу систему. А тут ще до влади приходить імператор Валент, і був він аріанином. Отже, захищати догмат про Трійцю значило посваритися з імператором і половиною східної церкви. Відкинути Трійцю – значило посваритися з другою половиною Східної Церкви і з усім християнським Заходом – від Італії до Британії. У такі скрутній ситуації при владі потрібна була людина водночас тверда і мудра. Отже, на прохання єпископа Василій вертається з монастиря і знову стає пресвітером і фактично керівником єпархії.

Сірий кардинал (а точніше, єпископ) вмів розрізняти тих хто тримався аріанства з політичних міркувань (а відтак не зважав на богословські аргументи) і тих кого цікавили богословські міркування. Тому принципових, затятих, політичних аріан Василій взагалі не пускав до Кесарії, а от щодо богословських моментів намагався шукати різноманітні компроміси. У своїх проповідях і книгах пресвітер писав про «три іпостасі в єдиній сутності». Цей термін був прийнятний і для аріан, і для ортодоксальних християн. А от коли до Кесарії навідався сам імператор Валент який хотів силою свого авторитету перетягнути місто до аріан, Василій не піддався. Навіть історія трапилася: заходить імператор до церкви, там служба, усі моляться, ніхто не зважає що прийшов імператор який може вигнати їх звідси і посадити свого, аріанського єпископа. Сам пресвітер який править службу оком не веде. Імпратор вирішує дати пожертву – але ніхто з дияконів не наважується її прийняти без дозволу пресвітера – аж ось, Василій кивком голови дає дозвіл – і пожертву приймають. Імператор зрозумів: тут його не бояться, але згідні мирно співіснувати.

Після смерті Євсевія Василій стає вже справжнім єпископом Кесарії, а потім митрополитом усієї Каппадокії. Він залізною рукою підтримував церковну дисципліну, поставив на широку ногу благодійність, навіть ціле містечко звів де були шпиталі, місця для життя, а так для роботи тих хто потребував. Не раз митрополит рятував край під час голоду і скрути. І хоча він завзято тримався біблійного вчення про Трійцю, але був здатний йти на компроміс та порозуміння з тими хто був до того готовий.

Ну, і статут його ліг у основу усього східного чернецтва. Одним словом, прізвиько «Великий» він цілком заслужив. Проте є один важливий нюанс. Василій, як і Григорій, і Ориген, і перші пустельники, і більшість отців Церкви були інтелектуалами і аскетами. Їхня модель духовності полягала у тому щоб жити чернечим життям і постійно боротися зі спокусами – удаваними чи справжніми. Це були такі самі філософи, і духовність їхня, це була духовність еліти. А от про модель духовності для простих людей, одружених чоловіків та жінок, для ремісників та солдат яку тоді виробляла церква ми практично нічого не знаємо

Духовність для світських породила ідею лицарства

Подібно було у буддизмі, де високий буддизм ченців був цілковито іншою релігією ніж народний буддизм простих людей.