Історик Віктор Заславський про жінку-солдата Олену Степанів

- Жінко! Вмієш слухати?

- Так.

- Вмієш приказувати?

- Так

- Вмієш бути обов’язкова, точна?

- Так

- Вмієш зрозуміти вагу і потребу хвилини?

- Так

- Вмієш із затисненими зубами зносити злобу, погорду, терпіння, пониження, страх, голод і невпинну працю?

- Так

- Вмієш радіти хвилиною відпочинку, красою природи, усміхом вдячності, добротою людських сердець, довір’ям товаришів?

- Так

- Вмієш сміливо й рішуче ставити чоло невідомому, не жаліти життя та не дивуватися нічому?

- Вмію

- Ходи! Можеш бути вояком!

Наше «я» і виплекане почуття обов’язку змусило нас іти на війну

Ці слова написала жінка яка сто років тому вчителювала у школі, писала наукові праці, виховувала сина, а ще – зі зброєю у руках боролася за свободу України. Це була одна з перших жінок що офіційно отримала звання військового офіцера. Звали цю знамениту пані Олена Степанів, а бойові товариші називали її Степанівна

ОЛЕНА СТЕПАНІВ

жінка-солдат

Звісно, народилася вона не у мундирі та з крісом. Була Олена донькою священика з села Вишнівчик, і до Львова потрапила в якості учениці середньої школи. Її дитинство та юність були наповнені дружбою, мріями, коханням.

 «Десятилітньою дитиною прийшла я у школу. Пораз перший раз у житті їхала залізницею, вперша побачила велике гамірне місто. Школа починає мене поволі притягати. Перші товаришки і веселі перерви на широкому коридорі. Мою тугу за чимось невисказаним забирають хмари що вечірніми годинами снують над школою, гойданка у городі, висока груша з якої крадькома стрясаємо великі дулі.

У маєву днину, тямлю якнині, припадає мені перший дарунок у житті від хлопця. Перед німецькою гімназією приступив до мене миленький хлопчина, подає галузку розцвілого бозу і щебече по німецьки: «квітка – для руської квітки». Ще й нині з дрижанням душі як до святая святих входжу до тих шкільних саль де в радості і праці проминали наші найгарніші дня, і в пам’яті воскресають дорогі обличчя товаришок і учителів, і серце наповнюється теплом і вдячністю, а з-поза пройдених літ життя воскресає молодість. Наші безжурні літа».

Ці безжурні літа припали на початок ХХ століття, у повітрі носилися військові настрої, і молоде покоління українців готувало себе до майбутніх випробувань заради великої мрії – мати свою державу. А для здобуття держави потрібно, як писала Олена: «станути зі зброєю в руках і згуртуватися у самостійну військову одиницю для боротьби за українську державу по стороні Австрії проти Росії».Активісти почали створювати напіввійськову організацію де молодь би вивчала військову справу. Тут Олена Степанів завжди була у перших рядах. Разом з іншими дівчатами з Пласту вона збирала кошти на створення майбутнього війська. У 1913 році виникають Українські Січові Стрільці – військово-спортивне товариство. А ще, завдяки боротьбі пані Олени і студента-активіста Романа Дашкевича, при ній створюють окрему жіночу чоту – 33 жінки.

І ось, у 1914 роціпочинається Перша Світова війна. Для січових стрільців ця війна була перш за все можливістю відродити українську державу. Тому на базі стрілецьких товариств твориться Легіон Українських Січових Стрільців і Олена Степанів була у перших рядах добровольців. Її довго відмовляли, намагалися не пустити на фронт – але Олена настояла на своєму. З нею шабля була, що її подарував Олені швагер, і солдатський ранець. До речі, шабля стала у нагоді – з нею вона позувала на світлинах, а одного разу відбилася від бродячих псів. А про ранець Степанівна залишила теплі згадки:

 «Вміло випханий ранець-торністра – вояцька гордість. Він зберігає мої скарби: білизну, легкі черевики (найліпший лік на усі недуги), щітки, дві запасові консерви і книги. Нагорі припнятий ремінцями плащ і ладунка, під сподом – звичайний коц, і в малій ташці – приписана кількість набоїв. Набоями заповнені ще усі чотири малі набійниці, насилені спереду на ремінь. Кріс М-90 завершує поважну вояцьку поставу. Добре їдеться торністрі залізницею в Карпати. По висадженню сотні починається лихо – приходиться йти кільканадцять кілометрів на нічліг. Гарна ти, моя торністро, і люба, але твій тягар донині чую на своїх плечах!»

А на війні починається те до чого ніхто не був готовий: військова рутина. Переходи, чергування, плутанина, сварки з начальством, голод, холод. Усусуси відступали разом з армією, наступали разом з армією, лежали у розстрільній, стояли на варті. Патрулі УСС перестрілювалися з російськими патрулями, інколи плутали своїх з ворогами… Ось щоденник що його вела Олена Степанів у часи війни:

 «Виставляли варти на горах. Служба була тяжка. Треба було драпатися високо на гору, чатувати 24, а навіть 36 годин службу при сильнім морозі».

«майже половина сотні йде голодна, обмокла, на гори на польову варту»

«уперше посипалися шрапнелі над нашими головами. Пролежали ми у лісі тихо бо не було жодних наказів. Капітан захворів, ніхто не обійняв посади, кожен з комендантів компаній робив то що уважав за найліпше»

«дорога погана. Прийшлося цілу ніч пхати гармати під гору в страшнім болоті»

«Козацька патруля перестрілювалася з нашою вартою, утікаючи, полишила двох полонених».

«оберстБергер дав наказ йти на гору Ключ, відшукати капітана Яна, здатися під його команду. Ми пішли, шукали згаданого капітана, питали, але ніхто про нього не чував»

Бували й типові нештатні ситуації, наприклад, одного разу Олена забула набій у рушниці і ледь не вбила товариша. Бували й кумедні історії. У щоденнику Олена пише:

 «Товариш Струхманчук у воєннім запалі стріляв до баби і хлопця що вели горою коня в переконанню що це козаки (баба несла довгий патик – здалека здавався він крісом). Зчинився алярм. Стрільці кинулися ловити коня».

«По дорозі стрінули ми побоєвище з битви з попереднього дня. Вид був страшний. Непозбирані трупи з порозчереплюваними головами, а круг них розсипані листи, книжки для молення, а далі цілий ряд борців над викопаною вже могилою з повикривлюванимичертами і членами тіла, застиглі у позах в яких наскочила їх смерть».

А потім була битва на Маківці у якій Українські Січові Стрільці зупинили російський наступ. Олена билася на передовій, встигала ще й пораненим допомагати. Тоді відзначився багато хто з стрільців-жінок, одна з них, Олена Кузь, прорвалася до російського кулемету і знищила його однією гранатою разом з розрахунком. Про стрілкинь почали писати австрійські військові газети, їх запрошували на різні урочистості. Олена Степанів отримує чин хорунжого і медаль за хоробрість. Про неї писали у австрійській пресі, у російських зведеннях з фронту», а серед українців пішли ширитися пісні:

Там то приступом до бою

Ішла Степанівна

І не найдеться в Європі

Дівчина їй рівна.

Іде сміло, в руках зброя,

Гарна як лілея:

“Ідіть вперед, стрільці мої,

На вас вся надія!

Ідім сміло в бій завзятий –

Це ж рідна землиця,

Перед нами – ось дивіться,

Як москаль валиться!..”

І у тому ж році, невдовзі після підвищення, Олена, разом з двома сотнями Українських Січових Стрільців, а також сім’ю тисячами чеських та угорських солдат. Звичайна ситуація на великій війні – тоді обидві сторони брали полонених тисячами.

Олені пощастило, до того ж двічі – вона була молодшим але все ж таки офіцером, а ще – вона була жінкою. На неї усі звертали увагу: і російські журналісти, і полонені товариші, і російські офіцери. Збереглася газетна вирізка присвячена полоненій Олені – «Баришня-офіцер». На фото – дівчина у шинелі серед полонених, а знизу підпис:

 «На переднемплане – пленнаябарышня-офицер. Она родом галичанка, слушательницавысшихкурсовво Львове, – по убеждениям «мазепинка», ненавистницаРоссии. Пошла в австрийскуюармию добровольцем».

Баришню-офіцера ледь не носили на руках. Конвоїри шукали для неї окремий віз, місцеві жінки ділилися одягом, прості солдати кричали зізнання у коханні, а російські офіцери зазвичай поводилися або шляхетно або з опікою. Свої ж товариші по полону брали її до вагонів вищих офіцерів та допомагали грошима.

Найтяжче було коли доводилося їхати у одному товарному вагоні з чоловіками, де для природніх потреб було одне відро на усіх. Олена була готова зносити труднощі але їй було ніяково через те що ставить у незручне становище товаришів. Загалом, у полоні було всяке – і недовіра українців, і насмішки росіян, а найтяжче – оцей самий побут коли присутність дівчини у суто чоловічому колективі була тягарем для усіх.

А потім настав 1917 рік. У Росії скинули царя і імперія ненадовго перетворилася на демократичну державу. У Києві постала Українська Народна Республіка. Українці у таборах у Ташкенті одразу організували свою громаду. Заснували хор, співали «Червону калину», «Ще не вмерла Україна», почали вести курси української історії, мови, літератури. Приходило багато місцевих – у Ташкенті виявилося чимало українців. Влаштували великий концерт на честь Тараса Шевченка та написали лист до президента УНР Михайла Грушевського, що вони, готові працювати на користь України де завгодно. Багато полонених українців дійсно втече до Києва, а от на Олену чекала інша доля – невдовзі з Петрограду прийшов наказ про її звільнення. Через Петроград, через Фінляндію та Швецію, де про неї писали усі місцеві газети, уславлена Степанівна верталася на волю, до рідного легіону Українських Січових Стрільців. Щоправда, це був 1917 рік, період затишшя на східному фронті, і замість боїв на Олену чекала канцелярська робота та інтриги між товаришами.

На початку 1918 року Олена бере заслужену відпустку і їде до Львова – завершувати навчання поки нема боїв. Тим часом командування заборонило жінкам служити у війську. Жодні протести не допомагали. Степанівна зайнялася студіями і українським культурним життям.

Проте нудитися довго не довелося. У ніч з 30 жовтня на 1 листопада 1918 року у Галичині була проголошена Західноукраїнська Народна Республіка: українські сили захопили казарми, сховища боєприпасів, відділи пошти та телеграфу, залізничні вокзали і ратуші, роззброїли австрійські і польські загони та встановили українську владу. Зранку 1 листопада на ратушах, вокзалах,площах і вулицях міст, містечок та сіл майоріли синьо-жовті прапори. На мурах Львова з'явились плакати, які починались словами: «Волею українського народу утворилась на українських землях бувшої Австро-Угорської держави Українська Держава». Звісно, Олена Степанів брала найактивнішу участь у подіях Листопадового Чину (з такою назвою увійде проголошення ЗУНР у підручники з історії). Жінка-офіцер повернулася на війну.А війна почалася серйозна. Поляки розпочали наступ на українську Галичину. У самому Львові відбувалися вуличні бої. Легіон усусусів почав спішно перетворюватися на Українську Галицьку Армію, і у цій армії Олена стала чотарем – взводним, якщо говорити сучасною мовою. Відважна українка билася під своїм прапором, у своєму однострої, за свою – і тільки свою – країну.

Війна завершилася болючою поразкою. Поляки за підтримки англійців та французів змусили українців відступити. Українська Галицька армія приєдналася до Дієвої Армії УНР. Разом вони здійснили наступ на Київ, навіть визволили на короткий час українську столицю, а там, знову, мусили відступати під натиском білих та червоних російських військ. Потім почалася епідемія тифу, і залишки Української Галицької Армії були розпорошені. Хтось пробився у Чехословаччину, когось інтернували поляки, хтось опинився у Радянському Союзі. Олені знову пощастило, вона потрапила до Відня у склади дипломатичної місії.

Тут вона зустріла Романа Дашкевича, свого давнього львівського приятеля. Разом вони творили січових стрільців, разом вибивали створення окремої жіночої чоти. 14 липня 1920 року Роман Дашкевич і Олена Степанів взяли шлюб у Відні, а потім повернулися до Львова щоб продовжувати боротьбу за Україну – хоч би і без зброї. Роман заснував товариство «Луг» - спорт, патріотичне виховання. Гроші на все це заробляв юридичною практикою. А Олена стала вчителькою у гімназії сестер василіанок, і теж присвятила їй ціле життя. Олена (тепер її називали «пані Дашкевич») викладала історію і географію. «Справжній вояк – але з яким жіночим чаром!» - так казали про неї захоплені гімназистки.

«До нашої кляси ввійшла масивна, у важких, шнурованих черевиках, твердим вояцьким кроком ясноока і ясноволоса пані. Вона, власне, не ввійшла, а вмаршувала, і перші її слова до нас впали як військова команда. Вона водила нас карпатськими шплаями, подільськими розбитими дорогами, крутими вуличками рідного міста, шляхами своєї славної юности. Вона й залишилась у душах мого покоління незбитим ідеалом краси, відваги доброти та гарячої любови до України…»

Зі спогадів Стефанії Олійник-Бернадин:

«Скільки любови, пієтизму викресала вона в нас до Рідної Землі, її мови, її змагань, до славного минулого. Глибоке і щире відношення її до Бога унапрямлювало й впливало додатньо на учениці, які не винесли цієї побожности з дому.

…жінка у сірій уніформі та з мужеським ходом, овіяна любовю до батьківщини яку передала й нам»

Зі спогадів Ірини Шох:

«Ми виростали у гіркоті того хто програв, кинувши у боротьбу дуже багато й не здобувши нічого. Поляки раділи своїми осягненнями, нам було призначено ганьбу поневолення, її ми відчували дуже болюче. І у таких катастрофічних обставинах гарна, свтіла постать не вгнутої жінки-борця світила нам ясним дороговказом. Олена Степанів-Дашкевичева була дійсним світлом – не уявним, не ви ідеалізованим, але реальним, і ми вся хотіли хоч би частинку, бути подібними до неї..»

Олена Степанів назавжди лишилася вояком. Не в змозі битися за Україну на полі битви, вона билася за неї у шкільних залах, плекаючи любов до своєї землі у серцях своїх учениць. Власне, тому вона принципово хотіла жити й працювати на українській землі. Коли у 1939 році прийшла радянська влада – вона не втекла. Дашкевич емігрував, вона – ні. Не втекла і у 1944 році. І заплатила за це страшну ціну – була заарештована, разом з сином, і потрапила у мордовські табориГУЛАГу. Працювала та торфозаготівля поки не впала від дистрофії. Подруги допомогли вижити, а інвалідність врятувала від тяжких робіт. Проте коли вийшла на волю – здоров я було вже підірване.На роботу ніде не брали, доводилося виживати на мізерну пенсію та невеличку зарплатню сина, Ярослава Дашкевича. Після звільнення вони мешкали у Львові, Олена зустрічалася з подругами та ученицями і гуляла з ними вулицями древнього міста, не забуваючи відвідати могили полеглих українських вояків.

Померла Олена у 1963 році від раку. Торфозаготівлі у Мордовії далися взнаки. Останні тижні життя були тяжкими – біль була страшна, а знеболююче у Радянському Союзу дістати було тяжко.

Але як то часто буває, смерть героя стає хвилиною його найбільшої слави. На похорон жінки-воїна прийшли тисячі львів’ян. Слава героїні визвольних змагань нікуди не поділася, і навіть попре усі небезпеки кожен хотів віддати шану легендарній Олені Степанівні яка не схилялася перед жодним ворогом, перед жодним випробуванням і гідно пройшла, промарширувала, гордовито і струнко, свій шлях до самого кінця.

«…І нині ще стоять мені перед очима гарні, стрункі, молодечі постаті тих жінок з крісами на плечах…»

У Легіоні Українських Січових Стрільців, була ціла жіноча чота. Про долю деяких збереглися звістки.

Ольга Басараб стала дипломатом, потім розвідницею, після війни приєдналася до ОУН, стала зв’язковою в Євгена Коновальця, була заарештована поляками і загинула у в’язниці. Степанівна часто відвідувала її могилу.

Софія Галечко пробилася на фронт просто з університету. Служдила у шпиталі, потім пробилася до стрільців. Здобула срібну медаль, звання хорунжого та величезний авторитет серед підлеглих. У 1918 році Софія трагічно загинула: пішла купатися у річці, потрапила у вир і не змогла виплисти. Сталося це невдовзі після того як жінок примусово звільнили з військ.

Стефанія Новаківськаслужила санітаркою, мала срібну медаль Червоного Хреста. Після війни жила на Закарпатті, заснувала там осередок ОУН.

Стефанія Сіяк вступила у легіон УСС разом з чоловіком Іваном. 10 вони потрапили у полон до більшовиків. Після війни була амністія для українських вояків, Сіяки лишилися на Великій Україні, замешкали у Харкові – а у 1933 році Стефанію заарештували та розстріляли.

Так само потрапила до СРСР разом з чоловіком і була розстріляна Ольга Підвисоцька.

Марія Бачинська у 1918 році стала дипломатом УНР, після війни поринула у громадську діяльність. Її чоловіком став знаменитий ідеолог українського нацоіналізму Дмитро Донцов.

Олена (вона ж Ірина, вона ж Ярина) Кузь у битві на Маківці знищила цілий російський кулемет з розрахунком, а потім захопила кілька полонених і важливі документи, була поранена, потім опинилася у Відні, подальша її доля невідома.

Катерина Філіповська вийшла заміж за начальника канцелярії легіону УСС, мала семеро дітей.

Ганна Дмитерко вийшла заміж за товариша по зброї, мала четверо дітей. Під час Другої Світової війни подружжя емігрувало до США. Незадовго до смерті Гандзя згадувала про свою бойову молодість так:

Подвиг жінки-українки в долі нашого народу став історичною традицією. Вона бере початок ще від великої княгині Ольги. Впродовж століть жінка-українка зберігала в собі прагнення до волі, яке поєднувалося з почуттям високої гідності й відповідальності за щастя рідного народу.

Сто роківтому за Україну воювали різні жінки з різною вдачею та різними характерами. По-різному склався і їхній бойовий шлях, і подальша доля. Так часто буває у історії: різних людей об’єднує спільна мета. Так само і у наші дні тисячі жінок знаходять своє місце в українському війську: у шпиталях, у кабінетах, у окопах. Різні, з різними здібностями, характерами, вдачею – але з однією метою: захищати Україну.