"Допомагаючи іншим, можемо загубити себе!" - о.Олександр Халаїм

Втомився бути сильним: Чи має християнин право на слабкість?

«Як ти?» — «Нормально». Ми відповідаємо так автоматично, навіть коли всередині все розвалюється. Ми змушуємо себе триматися, бо «хтось має це робити», бо ми потрібні дітям, батькам, громаді чи війську. Але чи замислювалися ви, що за цією «силою» часто стоїть не чеснота, а виснаження, страх або навіть гординя? Військовий капелан о. Олександр Халаїм говорить про те, як знайти Бога у власному безсиллі.

Ми часто заганяємо себе у внутрішню в’язницю словом «мушу»: мушу не плакати, мушу витривати, мушу всіх підтримувати. Але сила і ресурс — це не одне й те саме. Можна мати сильний характер і сильну віру, але при цьому відчувати себе вщент виснаженим. Коли ми кажемо «Я сам впораюся», ми ніби кажемо Богу: «Ти мені не потрібен». Справжня віра починається там, де ми чесно визнаємо: «Господи, я не можу сам».

Біблія — це не книга про супергероїв без ран. Святі теж втомлювалися! Пророк Ілля, людина неймовірної віри, одного дня сів під кущем і сказав: «Досить, Господи, я більше не можу». Мойсей мав сили тримати руки піднятими лише тоді, коли їх підтримували інші. І сам Ісус плакав; Він просив учнів бути поруч у Гетсиманії. Тобто навіть Син Божий потребував людської присутності!

Що робить Бог, коли ми падаємо? Бог не читає лекцій про відсутність віри і не каже: «Візьми себе в руки». Коли Ілля був виснажений, Бог дав йому сон, їжу та воду. Відпочинок — це теж частина духовної гігієни. Людина, яка не висипається, не може повноцінно молитися чи служити іншим.

Ми не Спасителі світу! Вакансія Бога вже зайнята — і це не ми. Любов до ближнього без меж перетворюється на самознищення. Ми відповідальні за вірність у малих речах, а не за всемогутність. Сказати «Сьогодні я не можу» — це ознака духовної зрілості, а не егоїзму.