Галицько-Волинська держава та початок захоплень території України іноземними державами

Репродукція одного із зображень князя Данила Романовича

Після доби роздробленості Руси, утворення Київського, Волинського, Галицького, Переяслівського, Чернігівського князівств, у 1199 р. волинський князь Роман Мстиславович приєднав Галичину і утворив єдине Галицько-Волинське князівство. Особлива увага в розмові стосувалася постаті князя Данила Романовича (1238-1264) в контексті приєднання Київського князівства, зв’язків з Заходом й Римом, боротьбою з монголами та отриманням корони від Папи. Його правлінню передувала жорстока боротьба за владу в Галицькому князівстів, до якої були залучені руські князі, королі Угорщини, Польщі.

Далі вміщені матеріали, які в програмі були висвітлені фрагментарно, зважаючи на обмаль часу.

Поки мешканці Русі опановували нову історичну даність, в далеких монгольських степах сформувалась нова руйнівна сила, умовно названа татаро-монголами, яка, як смерч, у 1237-1240-х роках прокотилась нашими землями, а у 1241-му вдерлася до Польщі, Угорщини, Чехії, Словаччини, Трансільванії.

Продовжувати наступ до Європи кочовики поки що не стали, встановивши 238-річне принизливе іго на землях Русі.

Налякані володарі Заходу, постійно відчуваючи загрозу, звернули свої погляди на потужну духовну і політичну силу – Апостольський Престол в особі Папи Іннокентія ІV, який саме у ці грізні часи оголосив у 1245-му році скликання І Ліонського Вселенського собору.

На Схід були надіслані різні посольства. До Візантії та інших християнських патріархатів – з метою запросити до участі в роботі собору якомога більше ієрархів Церкви та виробити спільні рішення не тільки щодо доктринального порозуміння, а й визначитися з обороною проти мусульман в Малій Азії. Щоб зібрати побільше інформації про монголів та їхню завойовницьку політику, до Великої Орди за дорученням Папи відправився францисканець Плано-Карпіні, який у 1247-му році двічі зупинявся в Галицько-Волинському князівстві по дорозі в Орду та на зворотному шляху до Європи.

Князь Данило Галицький, вимушений отримувати принизливий ярлик на княжіння від татар, просив про допомогу Папи у боротьбі з Ордою та погоджувався на переговори з Римом щодо визнання зверхності Апостольського престолу.

Трагедія церковного розколу 1054-го року не ліквідувала остаточно зв’язки руських князівств із Заходом, в містах існували католицькі громади, працювали місіонери, зокрема, в Києві – домініканці (змушені, правда, його покинути під час монгольської навали 1240-го року). Відомий лист Папи Григорія ІХ (1227-1241) до неназваного “короля Русі”, в якому Папа турбується про душпастирство серед вірних латинського обряду та призначення для них латинського єпископа.

Підлягаючи канонічно Константинопольському патріархату, руська церква після розриву Візантії з Римом не зважаючи на тиск грецьких ієрархів, не прийняла жодних постанов, які заявляли б про розрив з Католицькою Церквою. Руський архієпископ Петро Атерович навіть став учасником Ліонського собору та надав інформацію отцям Собору про татар, їх військо, тактику і плани, так як місія Плано-Карпіно ще не повернулась з Орди. Ґрунтовні відомості архієпископа Петра вплинули на постанову Собору про організацію антитатарського опору, який повністю взяла на себе Римська курія.

По суті в цей складний для України-Руси період Рим приділяв східним проблемам значно більше уваги, ніж ослаблена Константинопольська патріархія Київській митрополії. Тому політичні і церковні переговори між Іннокентієм ІV та Данилом Галицьким просувались швидко.

В травні 1246 р. князь Данило в папському листі, що в ті часи мав значення політико-правового акту, іменується “світлим королем Русі”, а його держава приймається під “опіку Святого Петра”.

На Південно-Західну Русь було вислано окремого легата та постійну домініканську місію. У 1247-му році сторони прийшли до згоди і в релігійному порозумінні: Руська церква перебуватиме у єдності віри, яку проповідує і зберігає Римська Церква; Папа гарантує збереження особливостей візантійського обряду, слов’янської літургії та звичаїв, які не є супротивні Католицькій церкві.

Князь Данило очікував отримати від Заходу відчутну військову допомогу для визволення Русі від монголів.

Плани Римської курії щодо створення всеєвропейської коаліції для війни з монголами реалізувати не вдалось, ідея хрестового походу, оголошена Папою, не була підтримана західноєвропейським рицарством, тож і проект поєднання церков втратив в очах Данила політичний інтерес і в життя запроваджений не був.

Прийняття князем Данилом королівської корони від Папи у 1253 р. ставило його в один ряд з іншими володарями християнської Європи, але зовсім не допомагало у боротьбі із татарами, з якими Русь залишилася по суті на одинці.

Поступово були залишені “зносини з Папою, тим більше, що ті переговори про прилучення українців до католицької церкви будили невдоволення серед громадянства” (Грушевський М. Ілюстрована історія України. – К.,1992. – С.125).