Життя, віра і допомога в прифронтовому Харкові

Отець розповідає, як за перші два дні повномасштабного вторгнення Харків перетворився на місто-привід. Коли пролітали ворожі літаки, і кожен проліт міг стати фатальним - огортав страх, невпевненість. Але водночас це був момент з щирістю звернутися до Бога про допомогу, щоранку дякувати, що живий.

"Усі священники Харкова та його околиць залишилися у місті, - ділиться отець. - Наші спільні зустрічі разом з єпископом-ординарієм Павлом Гончаруком, розмови та молитви дуже допомагали триматися".

Особливо цінним для отця Анатолія стало знайомство з волонтерами - членами католицьких спільнот, а також тими, хто не належав до Церкви, але щиро і жертовно служив ближнім. Вони допомагали військовим, підтримували цивільних, роздавали гуманітарну допомогу - і все це безкорисливо, не шукаючи жодної вигоди. 

Зворушливим був один випадок. Один із волонтерів щиро здивувався, дізнавшись, що разом з ним весь день працював єпископ. Удень владика Павло був одягнений у простий цивільний одяг, і ніхто не вирізняв його серед інших: він, як і всі, розвантажував вагони з гуманітарною допомогою. Лише ввечері, коли єпископ з'явився у своєму єпископському вбранні, волонтер із подивом усвідомив, хто був поруч з ним увесь цей час. 

Отець Анатолій висловлює глибоку вдячність усім, хто не залишив Харків і його мешканців у найважчі дні: тим, хто надсилав гуманітарну допомогу, хто був присутній поруч, хто підносив свої молитви до Бога.

Сьогодні життя в харківських парафіях поступово відроджується. Люди повертаються до храмів, триває служіння, оновлюються спільноти. Водночас священницьке служіння в дієцезії, що майже повністю охоплена війною, набуло особливого характеру: воно стало ще більш жертовним і зростило в собі нові виміри милосердя, витривалості та присутності серед постійних випробувань.