«Людина має бути доброю, як хліб, щоб кожен міг відрізати шматочок і насититися», - святий Альберт Хмельовський

Народився я на Тернопільщині, у селі Орішківці Чортківського району, у християнській католицькій родині. Про Бога я чув буквально від перших слів дитинства - і батьки, і бабуся були віруючими. У нашій місцевості, на Західній Україні, більшість людей зберігала віру навіть у непрості часи.

Наше село мало церкву, яка колись була католицькою, але на момент мого дитинства належала до православних. Римо-католицький костел був у місті Борщеві. Туди ми їздили на свята, хоч богослужіння були рідкісними, бо священик приїжджав лише раз чи два на місяць. Ми також добиралися до Чорткова чи до Городка на Хмельниччині, де служив єпископ Ян Ольшанський, згодом ординарій Кам’янець-Подільської дієцезії.

Від ранніх років мене тягнуло до церкви, і зароджувалося в мені покликання до священства. Та в радянські часи це виглядало майже неможливим. Після армії я повернувся додому, працював при костелі: прибирав, допомагав священнику та парафіянам.

Коли настав 1993 рік, мені вже було 36 років. Я вважав, що дорога до священства для мене закрита, і вирішив спробувати чернече життя. Завдяки родичам у Польщі я знайшов адреси згромаджень і зупинився на альбертинцях — перших у списку. Але вибір був не випадковим. У Варшаві я потрапив на день канонізації святого брата Альберта. Один священик дав мені книжку про нього, і мене вразили його слова:

«Людина для людини має бути доброю, як хліб, щоб кожен міг відрізати шматочок і насититися».

Ця фраза стала для мене девізом життя. Я почав уважніше ставитися до людей у потребі. Пам’ятаю випадок з роботи провідником: посеред ночі один пасажир попросив у мене чаю. За правилами я мав право відмовити, так і зробив. Але потім згадав слова брата Альберта - і таки приніс йому гарячий стакан. Це був маленький, але важливий крок у моїй особистій переміні.

Я вступив до згромадження братів-альбертинців, пройшов новіціят, склав тимчасові й вічні обіти. Тоді брати вирішили відкрити монастир в Україні. І саме мене, як українця, запросили розпочати цю місію у Запоріжжі. Разом з братами ми почали служіння: спершу жили скромно, допомагали бідним, а згодом, завдяки підтримці єпископа, відкрили кухню для нужденних.

А покликання до священства все ж не згасло. У 2005 році настоятель сказав мені: «Якщо прагнення залишилося, спробуй ще раз». Я поїхав до Кракова, вступив у семінарію францисканців і закінчив її, отримавши священницькі свячення. Так я переконався: для Бога немає нічого неможливого. Навіть тоді, коли людині здається, що двері вже зачинені.

Сьогодні я служу в Запоріжжі. Наше згромадження зростає, а ми намагаємось допомагати тим, кого найбільше потребує Господь. Вірю, що кожен, хто шукає свого покликання, зможе його знайти - у молитві, у служінні ближнім, у простих добрих справах.

Отець Максиміліан Іван-Шмігельський. Згромадження Братів Альбертинців (Alb), м. Запоріжжя.