"Навертайте спочатку себе! У вас не вийде побудувати діалогу без поваги до інших людей", - отець Віталій Новак

Коли я закінчив базову військову підготовку, мав різні запрошення. І в морські сили, і в сухопутну бригаду. Навіть були вже готові відношення. Але я пішов офіційним шляхом. Після навчального центру нас, як кажуть, «виставили на базар». Два дні я сидів із хлопцями, а бригади приїздили та добирали собі особовий склад. І тут мене помітили. Приїхала одна бригада, і їхній ротний, дізнавшись, що я священик, каже: «У нас є вакансія капелана. Давай його до нас». Так, завдяки їхній волі, мене забрали, фактично, з моїми побратимами. Я хотів у сухопутні чи морські сили, а опинився в повітряних. З того часу я з ними, пройшов шлях від солдата до офіцерського звання і з 1 січня офіційно став капеланом своєї бригади.

До цього я, чесно кажучи, не розбирався у військовому мисленні та традиціях. Мене запитували, як мені допомогти, а я не розумів, про що йдеться. Як священик я знаю, що робити, я 20 років служив у своєму покликанні. Всі знали, що я панотець, і я виконував обов'язки капелана, але офіційно посади не мав. Моя мрія — бути поряд з хлопцями, поряд з нашими військовослужбовцями, безпосередньо в зоні бойових дій. І зараз ця мрія реалізовується. Я тут, у батальйоні, який виконує бойові завдання на захисті нашої країни.

Я завжди намагався бути на передовій. Усі мої зусилля були спрямовані на це, але вони не були реалізовані. Я тоді сказав: «Господи, нехай буде Твоя воля». Я обрав служіння і зосередився на тих людях, з якими мене звели обставини. Нещодавно я був на Сумському напрямку, в бойовому батальйоні, який воює. І я навіть не знав про існування «крилатої піхоти» – так ми називаємо повітряних піхотинців. Зараз я з ними. І я бачу, що це – провидіння Господнє. Не завжди все відбувається так, як ти мрієш, але коли це реалізується, ти розумієш, що це найкращий шлях. Я дуже задоволений і щасливий, перебуваючи тут зі своїми побратимами.

Я вже служив у шести частинах, і всюди ставлення дуже приємне. Головне – це бути людиною, а потім уже християнином. Я не прийшов сюди, щоб щось доводити. Я прийшов, щоб свідчити про віру, якою живу. Я не використовую пафосні слова, а просто показую своїми вчинками. Хлопці завжди хочуть бачити, у що ти віриш, як це відбувається. Я інколи згадую, що знову опинився в новіціаті, бо ми всі живемо разом, і всі все бачать. Як ти живеш, як виконуєш свої обов'язки. Якось хлопці запитали мене: «Падре, а ви віруючий капелан?» Я тоді зрозумів, що вони мали й інший досвід. А я просто живу з ними від ранку до вечора, і вони бачать мою віру. Вони знають, що вранці я в каплиці, молюся, і не турбують мене. Якось комбат шукав мене, а йому сказали: «Зачекайте, падре ще молиться».

Мій день капелана – це ненормований графік. Усе залежить від обставин. Але я маю своє правило: будильник на 4:50, тому що «4-5-0» – це завжди все добре. Зранку я маю час для роздумів, молитви. Відправляю Службу Божу у своїй похідній каплиці. Це час, коли я планую свій день. Вчора, наприклад, я відвідав усі наші підрозділи. З 8 ранку до 5 вечора я був з хлопцями. Богослужіння, спілкування. Коли доходить інформація про поранених, я відразу їду до шпиталів. А потім просто «бути поруч» з хлопцями. У навчанні, в роботі, в побуті. Це відкриває двері до розмов про щось більше, ніж повсякденна служба.

Також я допомагаю з матеріальними потребами. Підключаю знайомих, Церкву, співбратів. Мені здається, що всі мої парафії зараз зі мною тут, на фронті. Лише з'являється якась потреба, усі намагаються її задовольнити. Для моїх хлопців, не для мене.

Що ж ми очікуємо від тилу? Підтримки. А не демотивації. Коли в тилу спокійно, тоді і нам спокійно. Коли рідні та близькі підтримують, тоді ефективність і виконання бойових завдань зовсім інші. Бо для військового наказ – це найголовніше. І коли тобі не треба відволікатися на проблеми з тилу, ти можеш повністю зосередитися на ньому.

Я бачу, що інтерес до Бога зростає. Я не зустрів людей, які б повністю заперечували Бога. Хіба що ті, кого образили люди, які мали репрезентувати релігію. Але і вони шукають. Якось я зустрів військовослужбовця з наколками інших релігійних знаків. Я йому кажу: «Ти ж віруюча людина». І ми можемо далі спілкуватися. Навіть жартуємо: «Ми ж знову маємо щось спільне, бо і ти, і я віримо, що Бог є». Завжди є точки дотику. Я пам'ятаю одного хлопця, який казав: «Падре, я ж потраплю на небо, бо якщо воїн помирає зі зброєю, він іде туди напряму». Я відповів: «Бачиш, чоловіче, яка в тебе сильна віра».

Військовий капелан Сил Оборони України отець Віталій Новак