"Не домовлятися з ворогом, а битися з ним", - історик Віктор Заславський

Причина перша. Це унікальний експеримент в історії українського кіно. Це спроба створити фільм на експорт – за голлівудськими стандартами і голлівудськими зразками. Кіностудія залучила американських акторів, сценаристів та режисерів які працювали у парі, пліч-о-пліч з українськими фахівцями, так що почерк, дух фільму нагадував голлівудські блокбастери – і зробила це свідомо і навмисно. Адже Україні катастрофічно не вистачає свого масового кіно. Артхаусних, авторських стрічок вистачає, є свої традиції «поетичного кіно», а ось масового продукту, на який ходив би пересічний глядач - з цим проблеми. Звісно, з цим можна жити. Не у кожній країні вміють робити масове кіно. Але кіностудія film.ua вирішила що Україні потрібен свій Дісней, свій Марвел, своє «Хоробре серце», свій Нетфлікс. І тут без голлівудського досвіду не обійдешся – адже краще за американців пригодницькі¸ видовищні фільми не вміє робити ніхто. Не з Міхалкова ж приклад брати?! Отже, хочеш зробити добре – вчись в американців. Не можеш сам – поклич американця, він допоможе.

Інше питання в тому навіщо нам взагалі свій Голівуд? Ну, звісно, є національна гордість, є бажання побачити на екрані свою землю, свою історію, своїх героїв. Є поняття національної безпеки (не покажеш на екрані руських князів, запорожців, петлюрівців  чи упівців – їх покажуть росіяни, були вже прецеденти). А ще є й фінансове питання. Все ж таки, американське кіно розквітло завдяки своїй прибутковості. На ньому банально заробляють. Американські збори плюс світові збори – ось і каса, усі отримали добрі гонорари,  і щось ся лишило студії на прибуток. В Україні де мешканців 40 з гаком мільйонів (проти трьохсот з гаком у США) зняти щось прибуткове дуже важко. Це хіба що малобюджетні комедії з Дзідзьом клепати (при усій повазі до «Першого разу»). Але щось масове, історичне, костюмне – тут не окупишся. І треба або весь час жебрати у Фонді Кіно – або робити так щоб кіно можна було продати за кордон. Щоб той самий американець пішов. А для цього цього потрібні і впізнавані імена, і зрозумілий стиль. Щоб мотиви, прагнення, вчинки, героїв були зрозумілими закордонному глядачеві. Наприклад, «Шляхетних волоцюг» не зрозумієш якщо не був у Львові та не захопився його духом, не стріляв по Леніну у «Криїівці», не шпацерував по Ринку, не пив філіжанку кави у кнайпі і так далі. «Гуцулку Ксеню» не зрозумієш у відриві від Карпат та епохи. А тут Сейтаблаєв і команда створили фільм де давні русини-українці поводяться як герої американських фільмів – і якщо не знаєш хто є хто – то українського актора не відрізниш від американця. Все ж таки, сюжет фільму є універсальним – люди стають на захист Батьківщини проти ворога, коханці кидають виклики суспільним забобонам, зрадник бореться між вигодою та сумлінням. Все це цілком зрозуміло для західного глядача: індіанці проти білолицих, шотландці проти англійців і так далі. Навіть Тугар Вовк мало чим відрізняється від ДартаВейдера, який теж розривався між справедливістю та величчю імперії, між безпекою та батьківськими почуттями. Кілька епізодів перегукуються з «Піратами Карибського моря», кілька – з «Королем Артуром», кілька героїв – немов вийшли з «Хороброго серця».

Комусь такий підхід може не сподобатись. Хтось, може, хотів би щоб гуцули на екрані були більш схожі на гуцулів (чи хто там жив тоді у Тухлі), але по-перше, хто точно знає як карпатські селяни поводились у 13 столітті – може підказати, по-друге, для любителів бездоганної аутентики є «Перший раз» та арт-хауз. Ну, і якби в нас десятками знімались якісні історичні фільми без «американщини» - може, і був би сенс виставляти претензії. Але величнішого, масштабнішого, добротнішого ніж «Захар Беркут» ще не знімав ніхто.

Отже, «Захар Беркут» - це спроба зробити українське кіно світовим. Що ж, це не перша подібна спроба в історії. Коли Петро Могила засновував славнозвісну Києво-Могилянську Академію – він робив її за зразками єзуїтської школи, з такою самою програмою, методикою навчання, з латинською мовою викладання – і навіть викладачі усі були з європейською освітою (приймали католицтво, їхали до Європи, потім вертались і переходили назад на православ’я). Так в Україні почало розвиватись наука та шкільництво. У 17 та 19 століттях греко-католицькі митрополити запрошували єзуїтів щоб вони піднімали чернече життя у монастирях – і так виник василіанський чин який дав не один десяток святих та вчених. А ще можна згадати грецьких, італійських чи німецьких архітекторів ви вчителів. І це лише в українській історії!

Причина друга. Ця спроба вдалася! «Захар Беркут» - на диво міцне, добротне кіно яке «чіпляє», вражає і захоплює. І тут хотілося б вказати кілька важливих моментів.

Це робота сценариста. Ще Хічкок казав що для якісного кіно потрібен по-перше, сценарій, по-друге, сценарій і по-третє, сценарій. Акторська гра, операторська робота не врятують фільм якщо вчинки героїв нелогічні, мотиви незрозумілі, а характери – нерозкриті. Сценарист це знав і працював нібито тримаючи у голові думку «що скаже на це Бедкомедіан». Кожен персонаж прописаний, характер і мотиви його зрозумілі. І справа тут навіть не у літературному першоджерелі. Тугар Вовк, наприклад, у фільмі вийшов кращий ніж у книзі. Тут дякувати треба саме сценаристові. Ось подивіться: Захар та Іван доволі статичні, вони ніяк не розвиваються і залюбки поступаються місцем Максимові. Це цілком зрозуміло: Захар – старий, мудрий вождь який все вже знає. Він вже «сягнув максимального рівня» як кажуть геймери, йому вже нема куди розвиватися. Іван – зріла сформована самодостатня постать, цілком задоволена життям. Вправний мисливець, відважний воїн, заможний селянин, має красуню-дружина та гідного синочка. Система цінностей не потребує ревізії, статус не потребує зміни – то ж, і Захар, і Іван залюбки дозволяють молодому Максимові проявити себе. Богун – не просто месник за родину, а ще й має веселу вдачу та своєрідний гумор. Помста не закриває для нього решту світу. Навіть коваль Петро, який показаний лише кількома штрихами, має свій характер, доволі веселий. Мотиви Бурунди теж зрозумілі – він мститься за сина (справа честі) і тому відволікається від походу через Карпати. Мирослава виступає проти батька  лише коли дізнається що він не лише пихатий, а ще й зрадник. А сам Тугар – він не стільки зраджує скільки зберігає вірність феодальним цінностям: свій маєток – понад усе. Якби тухольці йому піддалися – він би і їх «відмазав» та провів би монгол окопним шляхом. Принаймні, спробував би. Навіть Гард не є злодієм – він служить своєму панові та розділяє його цінності та переконання. При чому, кожного з персонажів розумієш і кожен викликає повагу. І саме тому фінальна сцена, яка зазвичай у таких фільмах банальна та передбачувана, тут зробить честь кращим шекспірівським трагедіям.

Це акторська робота. Роберт Патрик зачаровує своїм поглядом та поважним виглядом. Справжній вождь – сміливий, мудрий, відданий цінностям які втілює! Так само Рада органічно вжилась у роль мудрої королеви яка більш скерована на людей ніж на цінності. Тугар Вовк блискуче продемонстрував і боярську пиху, і стриману (але від того не менш щиру та глибоку) любов до доньки, і тягар влади у складній політичній ситуації. Іван – аж світиться задоволенням від того життя яке веде. В Максима наявні усі комплекси юнака та молодшого брата – які тим не менше згладжені взаєморозумінням та любов’ю до свого краю. Гард – саме втілення суворості, гордості – ну, і Волощенко завжди вмів добре грати стан коли обставини стають сильнішими за тебе. І підступна посмішка теж йому вдалася! І так далі. Навіть епізодичні ролі (дружинники Тугара, селянин-камікадзе чи брат Ради) виконані майстерно!

Це ота сама аутентика. У цілком американську музику вміло вплетені цимбали та інші національні мотиви. Але то дрібнички. Одна з найсмачніших складових тут – реквізит і костюми. Кожен браслетик, кожна гривня, сварга, тризуб-сокіл, усі різноманітні прикраси, торби, одяг – все продумано та зроблено з величезною любов’ю. Взяти хоча б плащ Тугара! Могли б просто багряний зробити – так ні, не полінились і прикрасили бомбезним візерунком! Ламелярний панцир Тугара, шкіряна «бронь» тухольців (кільця, нашиті на шкіряну основу – тогочасна кольчуга для ніщєбродів), тухольські топірці, монгольська тамга (яка вже викликала холівар у фейсбуці) – все це на висоті. Поєднання стилізації з джерелами – ось так і треба працювати! Тут наша Антоніна дасть фору голівудцям – у порівнянні з тим самим «Царством Небесним» або «Робін Гудом» у «Захарі Беркуті» реквізит на вищому рівні.

Цікавим є і язичницький антураж. У «Сторожовій заставі» дуже вдало вийшла суміш християнства і язичницьких пережитків, тут вирішили зробити приблизно так само. Якийсь священик міг би завітати до Тухлі багато років тому і завести моду на християнські імена А ось викорінити віру у богів так швидко ніколи не виходило. Язичництво у фільмі цілком виправдано: у Галичину християнство прийшло пізно, десь у 12 столітті, міста (навколо яких формувалася християнська культура) далеко, то ж, дивно було б очікувати від тухольців (і навіть від місцевих бояр) відмову від Перуна та Мокоші. Ну, і той самий Тугар – почепив хреста та сміється над забутими богами – але сам їх згадує, а ось про Христа – ані слова. Так само і варяг Гард цілком міг зберегти давні вірування і моду, служачи на краю Русі.

Звісно, до усього модна придовбатись. Головне зауваження: чому в Гарда меч без пихов?

А ще це батальні сцени. Продумані, майстерно виконані, драматичні. З урахування специфіки бою на мечах, на шаблях і на топірцях. З урахуванням характеру кожного бійця. Тактичні прийомі простенькі – але продуманість кожного епізоду робить сцени битв драматичними та захоплюючими. Аж відчувається як змінюється темп битви, як перевага переходить на один чи другий бік.

І, звісно, окрема подяка АхтемуСеїтаблаєву. Звести таку команду та створити кіно такого масштабу – на таке в українській історії ще ніхто не був спроможний. А він, камерний, стриманий, інтелігентний, - зміг!

Ну, і третя причина чому на «Забара Беркута» не можна не піти. причина. Цей фільм є дуже, дуже актуальним.

Іван Франко писав свій твір коли українська аристократія Галичини уся геть спольщилася. Нащадки давньоруських бояр та князів захищали у Галицькому сеймі польські школи та польські музеї, а українську справу захищали хіба що дрібні священики, вчителі чи публіцисти. Каменяр легко знайшов паралелі у давнішій історії коли князі легко погодились стали рабами Орди і додав до цього місцеву напівлегенду про те як тухольці відбили напад монгольського загону. Ідея була проста: якщо еліта зраджує – народ може боротися та перемогти, головне лише триматись один за одного. У наші часи, коли нинішня українська «еліта» мріє продавати до Росії свій метал та вугілля, знімати кіно разом з росіянами або співати у Москві на концертах, змінилося мало. Тому і тризуб, і двоголовий орел у фільмі хоча і мають історичне походження – але усі ми розуміємо сьогоднішнє значення цих двох символів. Особливо у моменті коли Бурунда передає тамгу Тугарові, роблячи його «президентом малоросійського федерального округу». І ідея важлива як ніколи – навіть якщо правителі готують капітуляцію, народ здатний захистити себе і свій край. Треба лише вміти забути про розбіжності та чвари. Ну, а влада мусить пам’ятати: її обов’язок – не здаватися ворогові, не домовлятися про умови капітуляції, а захищатись. Битись пліч-о-пліч з своїм народом, як рівний з рівними.

А головне – тут немає традиційної української журби. «Захар Беркут» - це історія боротьби, втрат та перемоги. Так, багато хто гине (а хтось несподівано виживає), але що ж, це війна, до того ж, війна з монголами. Але жоден ворог не є непереможним,  добро перемагає і Бог б’ється за тих хто правий (навіть якщо Його називають не тим іменем). Як казав сценарист, «наваляли і ще наваляти можемо»!