"Немає зла, гіршого за зло самолюбства", - отець Ілля Мамчак про шкоду пристрасних помислів

Святі отці про молитву та духовну тверезість

Ісихія, Пресвітера Єрусалимського, До Теодула.

Корисне для душі слово про духовну тверезість, боротьбу з помислами і молитву

1. Тверезість — це духовне мистецтво, яке за умови постій­ного і старанного практикування, обов'язково з Божою поміч­чю, позбавляє людину від пристрасних помислів, слів та пога­них вчинків. Дарує тому, хто його практикує, тверде розуміння незбагненного Бога, наскільки це можна осягнути, і сокровенно подає рішення прихованих божественних таїн; є воно також виконавцем усілякої заповіді Старого й Нового Завітів та пода­телем всілякого блага прийдешнього віку. Само ж воно є, влас­не, чистота серця, яка за своєю величчю і добротою, або, прав­дивіше сказати, через нашу неуважність і недбалість вкрай міліє нині в монахів. Поза тим, як Христос ублажає її, кажучи: Бла­женні чисті серцем, бо вони Бога побачать (Мт. 5, 8). Через те його й купують дорогою ціною. Тверезіть, якщо вона завжди перебуває в людині, стає для неї керманичем правильного й боговгодного життя. її є плід і віднайдення споглядання; вона ж навчає нас правильно залучати тридільність душі[1], вона твер­до оберігає почуття й щоденно у своєму причасникові зрощує чотири головні чесноти[2].

2. Великий законодавець Мойсей, а більше Дух Святий, по­казуючи, наскільки ця чеснота непорочна, чиста, містка й високотворна, й навчаючи нас, як слід її звершувати, каже: Внемлі себі, да не будет слово тайно в сердці твоем беззаконія (Втор. 15, 9)[3] — тайним словом називаючи саме мисленне уявлення якоїсь грі­ховної, ненависної Богові речі, що її святі Отці ще називають підступом, якого приводить у серце диявол, за яким (підступом) услід за його появою одразу виникнуть наші помисли й при­страсно з ним просторікуватимуть.

3. Тверезість є шлях будь-якої чесноти й Божої заповіді. Вона також називається сердечною безмовністю і є тим самим, що й оберігання ума, який дійшов до досконалости немрійливости.

4. Той, хто народився незрячим, не бачить сонячного світ­ла, так само не бачить блиску благодаті, що щедро сходить з гори, той, хто не прямує в тверезості; не звільниться він також  від гріховних, ненависних Богові діл, слів і помислів і, відхо­дячи, не омине свобідно князів пекельної безодні (що мають його зустріти).

5. Увага — це безнастанне від усілякого помислу оберігання серця, в якому воно Ісусом Христом, Сином Божим і Богом, і лише Ним невпинно дихає, Його призиває, з Ним мужньо пов­стає проти ворогів і Йому, що має владу прощати гріхи, спові­дається зі своїх прогрішень. Така душа через призивання Христа часто в тайні посідає Єдиного, що випробовує серця, а від усіх людей усіляко намагається приховати свою солодкість і свій внутрішній подвиг, аби лукавий ворог якось скритно не схилив її до гріха й не знищив її прекрасного ділання.

6. Тверезість є тверде закорінення помислу (ума) і його сто­яння біля дверей серця, так що він бачить, як підходять (сто­ронні) помисли, ці злодії — крадії, чує, що говорять і що роблять ці губителі і який демони накреслюють чи витворюють образ, намагаючись, через нього заманивши ум у мрійливість, звабити його. Якщо звершуватимемо це з охотою (погаруємо над цим), то воно, якщо захочемо, дуже розумно (ґрунтовно й виразно) покаже нам (відкриє й розтлумачить) мистецтво мисленної бо­ротьби (і принесе в ній досвід).

7. Сильний страх, з одного боку, перед Божим залишенням, з иншого — перед раптовими спокусами (життя) зазвичай по­роджує пильну увагу, що наглядає в умі людини, яка старається загородити джерело поганих помислів і вчинків. Тому трапляється, ніби Бог покидає нас і посилає раптові спокуси для ви­правлення нашого життя, особливо якщо хтось звідав солод-кости заспокоєння від цього добра (уваги й тверезости), а потім занедбав її. Від цієї частоти породжується навичка, а від цього якась природна неперервність тверезости; від цього ж за її влас­тивістю поволі зроджується бачення боротьби, за яким піде терпелива (важка) молитва до Ісуса, солодке без мріяння зав­мирання ума й (дивний) стан, що з їсуса (із сопричастя з Ним) твориться.

8. Думка, що стоїть і призиває Христа на ворогів і до Нього прибігає, подібна до звіра, що стоїть посеред многоти собак і мужньо переховується від них у якійсь огорожі. Здалеку прови­дячи мисленні напади невидимих ворогів, вона безнастанно мо­литься супроти них миротворцеві Ісусу, і тому вони її не ранять.

9. Якщо відаєш і якщо дано тобі вдосвіта стояти перед Бо­гом, і не лише щоб тебе бачили, але щоб і ти бачив (Пс. 5, 4), то зрозумієш, про що я говорю: якщо ж ні — перебувай у тверезості й отримаєш.

10. Море складається з многоти вод, а тверезість, пильність і поглиблена безмовність душі, як і безодня дивних і невимов­них споглядань і розумного смирення, правоти й любови є (са­ма одна) крайня тверезість до Ісуса Христа й молитва без по­мислів безперервна, вдень і вночі, важка, без смутку і нудьги.

11. Не кожний, хто промовляє до мене: Господи, Господи! — ввійде, - каже Господь, — в Царство Небесне, лише той, хто чи­нить волю Отця Мого, що на небі (Мт. 7, 21). А воля Отця Його ось: Ви, що любите Господа, ненавидьте зло (Пс. 96, 10). Отож, молячись Ісусові Христові, зненавидьмо злі помисли, і воля Божа — виконана.

12. Владика наш і Бог, воплотившись, показав усіляку чес­ноту для прикладу людському родові й щоб закликати його піднятися з первісного падіння, живописно все змалювавши у чеснотливому своєму житті. У числі багатьох инших добрих прикладів Він після хрещення, пішовши в пустелю, розпочав там мисленну боротьбу з дияволом, що приступив до Нього як до простого чоловіка. І образом перемоги над ним, тобто сми­ренням, постом, молитвою й тверезістю, яких Він дотриму­вався, не маючи в тім потреби, як Бог і Бог богів, навчив нас, непотрібних рабів, як слід належно боротися проти духів злоби.

13. То скільки є, як на мене, способів (прийомів) твере­зости, що поволі можуть очистити ум від пристрасних помислів, оце я не полінуюся означити тобі некрасномовно. Бо я не вва­жаю розумним у цьому слові, як буває в оповідях про зовнішні війни, набором висловів закривати корисне, особливо для лю­дей простих. Ти ж, чадо Тимотею, скажу тобі за словом апостола, віддавайся читанню (1 Тим. 4, 13).

14. Отож один спосіб тверезости є — пильнувати неусипно свої мріяння і стежити за підступом; бо без мріяння сатана не може будувати помислів і показувати їх умові, аби його звабити примарними химерами.

15. Другий - мати серце, що завжди глибоко мовчить і перебуває безмовним від усілякого помислу, і молитися.

16. Инший — прикликати Господи їсуса Христа на поміч — безнастанно, у смиренні.

17. Ще инший — мати в душі безнастанну пам'ять про смерть.

18. Усі ці ділання, любий, як сторожі, загороджують вхід поганим помислам. Про те ж, що треба лише дивитися на небо (завжди займати ум спогляданням небесних речей), землю маю­чи за ніщо (й усе земне), - що також є одним із діяльних спо­собів тверезости, як і инші, — про це я, за Божою поміччю, який дає слово, розповім докладно в иншому місці.

19. Якщо відкинемо причини пристрастей і займемося ду­ховним спогляданням лише на короткий час, а не перебувати­мемо терпеливо в цьому чині назавжди, то знову легко повер­таємося до тілесних пристрастей, жодного иншого не отри­мавши від цього (доброго почину) плоду, окрім затемнення ума й відхилення до матеріяльного.

20. Тому, хто чинить подвиг внутрі, щомиті слід мати такі чотири (ділання): смирення, найвищу увагу, опір (помислам) і молитву. Смирення — позаяк у нього триває боротьба зі супер­никами — гордими демонами, - щоб завжди мати в руці серця поміч Христову, бо Господь ненавидить гордих. Увагу — щоб завжди в серці не було жодного помислу, навіть якщо б він і видавався добрим. Опір - аби щойно зіркістю ума зрозумівши, хто прийшов, одразу з гнівом заперечити лукавому, як сказано: І тим, що ганьблять мене, дам відповідь (Пс. 118, 42), чи не Богові буде коритися душа моя? (Не. 61, 1). Молитву - щоб після опору одразу з глибини серця закликати Бога з невимовним зітхан­ням. І тоді сам подвижник побачить, як іменем Ісуса Христа, що Йому поклоняються, його ворог зі своїм мріянням розіллється й буде його розвіяно, як порох вітром, або зникне він, як дим.

21. Хто не має чистої від помислів молитви, той не має зброї для боротьби, молитви, кажу, тієї, яка б безнастанно діяла у внутрішніх глибинах душі й призиванням Господа Ісуса Хрис­та бичувала б і опалювала б ворога, що потай нападає.

22. Слід тобі гострим і напруженим поглядом ума дивитися всередину, щоб впізнавати тих, котрі заходять. Щойно впіз­наєш, одразу запереченням сокрушай голову змія і водночас, зітхаючи, голоси до Христа. І тоді отримаєш досвід невидимого Божого заступництва й чітко побачиш правість серця (як три­мати серце в правоті).

23. Як той, що тримає в руці дзеркало і стоїть поміж инших, дивлячись у нього, бачить і своє обличчя — яке воно, й инших, що дивляться в те саме дзеркало, так і той, що всеціло проник у своє серце, бачить у ньому свій власний стан і чорні обличчя мисленних етіопів.

24. Не може ум самотужки перемогти демонське мріяння і нехай ніколи на це не наважується. Хитрі-бо (вороги наші) і, прикинувшись переможеними, з иншого місця, через марнослав'я, підбивають (борця). Супроти ж прикликання імени Ісу­са й хвилини проти тебе не встоять і чинити тобі прикрощів не зможуть.

25. Пильнуй, не впади в зарозумілість (і не сподівайся на свої вигадки), як давній Ізраїль, инакше й тебе буде віддано мисленним ворогам, Бо той, порятований від египтян Богом сущого, вимислив потім собі помічника — вилитого ідола.

26. Під вилитим ідолом розумій наш слабкий розум, який, поки призиває на духів злоби Ісуса Христа, легко відганяє їх і з вправним умінням проганяє ще й невидимі сили ворога, що воюють з умом. А щойно нерозважливо насмілиться покласти надію на себе самого, падає і розбивається, як бистрокрилий[4]. На Господа, — каже, — надіялося серце моє, і Він допоміг мені; і процвіло тіло моє (Пс. 27, 7); і хто, крім Господа, повстане зо мною на лукавих? Або хто допоможе мені проти тих, що чинять беззаконня? (Не. 93, 16) — численні помисли? Той, що покладає надію на себе, а не на Бога, впаде якнайнижче.

27. Ось образ і чин безмовности серця: якщо хочеш про­вадити боротьбу (успішно й належно), то маленька комаха — павук — нехай буде тобі в цьому прикладом. Він хапає і умертвлює малих — мух, а ти, якщо так само, як він (сидить у своїй павутинній норі), важко перебуваєш у безмовності своєї душі, не припиняй завжди побивати дітей вавилонських — за  лажає тебе через Давида Святий Дух (Пс. 139, 6). Якщо ж немає в тебе Цього, ти не практикуєш безмовности умом.

28. Як неможливо прекрасному морю явитися на тверді не­бесній серед зір і як неможливо людині, що ходить по землі, не дихати тутешнім повітрям, так неможливо нам очистити серце своє від пристрасних помислів і прогнати з нього мисленних ворогів без частого призивання імени Ісуса Христа.

29. Якщо зі смиренним мудрованиям, пам'яттю про смерть, самодоріканням, супереченням (помислам) і призиванням Ісуса Христа завжди перебуваєш ти у своєму серці й із цією зброєю тверезо проходиш ти щодня мисленний шлях, вузький, але ра­дісний і солодкий, то ввійдеш у святі споглядання святих і бу­деш просвічений знанням глибоких таїн від Христа, в Якому сховані всі скарби мудрости і знання (Кол. 2, 3) і в Якому живе вся повнота Божества (9). Бо при Ісусі відчуєш ти, що в душу твою зійшов Святий Дух, яким людський ум просвічується відкритим обличчям зріти (славу Господню) (2 Кор. З, 12). Ніхто, — каже апостол, — не може сказати: Господь Ісус, як лише під впливом Духа Святого (1 Кор. 12, 3), який таїнственно запевнює того, що Його шукає (в істині про Нього).

30. Тим, що люблять поучения, треба знати ще й те, що злісні демони, заздрячи нашій великій користі з боротьби, по­мудрінню й до Бога сходженню, часто приховують від нас і сти­шують цю мисленну боротьбу (маючи при цьому й той намір), щоб, коли ми, забувши про небезпеки нападу з їхнього боку, станемо безтурботні, зненацька викрасти ум наш (у мріяння) і знову вчинити нас недбалими, що не дослухаються до свого серця. У них-бо одна мета — не давати нашому серцю бути уваж­ним до себе, знаючи, яке багатство через це нагромаджується в душі. Але саме тоді ми ще більше (під час затишшя боротьби) простягнемося з пам'яттю Господа нашого Ісуса Христа в ду­ховні споглядання, і боротьба знову найде на ум. Лишень усе робитимемо, скажу так, з поради самого Господа і з великим смиренням.

31. Перебуваючи у кеновії, маємо добровільно і з готовим серцем відсікати всіляку свою волю перед настоятелем і з Божою поміччю станемо самопокірливими й неначе безвольними. При цьому всіляко належить нам старатися, щоб не бентежитися дратівливістю й не допускати нерозумних і неприродних по­рухів гніву, - коли ж ні, то в час духовної боротьби ми вия­вимося без відваги (позбавлені мужности). Бо воля наша, якщо самі добровільно не відкидаємо її, зазвичай дратується через тих, які весь час намагаються відкидати її примусово (без на­шого бажання); і через це гнів, що здійнявся, як злий розбій­ник, губить уміння провадити боротьбу, яке з великими зусил­лями заледве можна здобути. Гнів природно буває руйнівним. Якщо він здійметься проти бісівських помислів, то розладнує і винищує їх, а коли закипить проти людей, то й тоді знищує, але наші добрі помисли. Таким чином гнів, як очевидно, є руй­нівним для всякого роду помислів — поганих, а якщо трапиться, то й праведних. Він дарований нам від Бога як зброя і лук, і таким він і є, якщо не ухиляється від свого призначення. Якщо ж почне діяти не з гідно з ним, то буває руйнівником. Бачив я, що й собака, який деколи сміливо кидається на вовків, терзає овець.

32. Так належить уникати зухвальства (необережної віль­ности в поводженні з иншими), як гаспидової отрути, й ухи­лятися від частих розмов, як від гадючого поріддя, бо вони до­волі швидко можуть призвести до цілковитого забуття про внут­рішню боротьбу й скинути душу з втішної високости, яку при­носить чистота серця. Гідне прокляття забуття, як вода вогню, противиться увазі й буває повсякчасно йому сильним супо­статом. Від забуття стаємо безпечними, від безпечности — недба­лими (щодо порядку духовного життя), нудимося (в нім) й ба­жаємо невідповідного, і так знову повертаємося назад, як пес до своєї блювотини (2 Пет. 2, 22). Тож уникатимемо вільности, як смертельної отрути; а лихий здобуток забуття, що від неї по­ходить, лікуватимемо вкрай строгим оберіганням ума й безнастанним призиванням нашого Господа Ісуса Христа, бо без Нього ми нічого чинити не можемо (Йо. 15, 5).

33. Не заведено товаришувати з гадюкою, не можна (без­карно) носити її в себе за пазухою, так само не можна всіляко голубити тіло, і любити його, й догоджувати йому, окрім необ­хідного. А водночас дбай про небесну чесноту. Бо гадюка (зі своєї природи) не стримається, щоб не вкусити того, що її пригрів, а це (тіло) — щоб не осквернити догоджувача порухами хтивої со­лодкости. Коли тіло в чомусь згрішить, слід його нещадно до ран бити батогами, як п'яного раба-втікача, щоб знав, що над ним є пан (ум), готовий покарати його, щоб не шукав впиватися (хіт­тю), неначе вином у корчмі, і хай знає пані свою — (душу) не­тлінну, цей раб тлінний, що є порохом і попелом. До самої своєї кончини не довіряй своїй плоті. Бажання плоті, каже апостол, вороже Богові — бо не кориться законові Божому (Рим. 8, 7); також тіло пожадає проти духа (Гал. 5, 17): і тілесні не можуть  подобатись Богові. Ви ж не тілесні, але духовні, якщо Дух Божий живе у вас (Рим. 8,8-9).

34. Справа розважливості — завжди спонукувати нашу дра­тівливу силу до сутичок у внутрішній боротьбі і до самонарі­кання; справа мудрости — мисленну нашу силу напружувати до строгої й безперервної тверезости й до духовного споглядання; діло справедливости — пожадливу силу скеровувати до чесноти й до Бога; справа мужности - правити й панувати над п'ятьма почуттями, щоб вони не оскверняли ні нашої внутрішньої лю­дини, або серця, ані зовнішньої, або тіла.

35. На Ізраїлі величність його — на умі, що споглядає красу слави самого Бога, наскільки це можливо, і сила його на хмарах (Пс. 67, 35) — на душах світлосяйних, що зранку спрямовують свій зір на Того, що сидить праворуч Отця, Який, осяюючи їх як сонце осяює своїми променями чисті хмари, являє їх якнай­милішими.

36. Одна хиба нищить багато добра, каже Святе Письмо (Проп. 9, 18). І ум, падаючи в гріх, губить те, про що написано в попередній главі, — ці пренебесні страви і напої.

37. Не сильніші ми від Самсона, не мудріші від Соломона, не тямущіші за божественного Давида, не більше за верховного Петра любимо ми Бога — тож не покладаймося на себе самих, бо Письмо каже, що той, хто покладається на себе самого, падає жахливим падінням.

38. Навчімося від Христа смиренномудрости, від Давида смирення, від Петра — плачу над падіннями, але не впадаймо у відчай, як Самсон, Юда чи Соломон.

39. Диявол ходить навколо вас, як лев ревучий, зі своїми пол­чищами, шукаючи, кого б пожерти (1 Пет. 5, 8). Тож нехай не припиняється в нас ніколи сердечна увага, тверезіть, спротив помислам і молитва до Христа Ісуса, Бога нашого. Кращої-бо помочі, крім Ісусової, не знайти тобі впродовж усього твого життя, бо тільки Він, один Господь, як Бог знає демонські ви­тівки, підступи й лукавства.

40. Отож, нехай уповає душа на Христа, нехай призиває Його і зовсім нехай не лякається, не одна-бо воює, а зі страшним царем Ісусом Христом, Творцем усього сущого, безтілес­ного й тілесного, видимого й невидимого.

41. Як дощ, що більше його падає на землю, то більше її пом'якшує, так і землю нашого серця тішить і веселить святе Христове ім'я, яке ми проказуємо, що частіше Його призиваємо.

42. Недосвідченим добре знати й те, що ми, нечулі й до землі пониклі і тілом, і мудрованиям, ворогів своїх безтілесних і невидимих, що лиха нам бажають і мудрі на озлоблення, ско­рих і легких та й досвідчених у боротьбі во всі віки від Адама й донині, не иншим якимось способом маємо можливість пере­могти, тільки лише безнастанною тверезістю ума й призиванням Ісуса Христа, Бога й Творця нашого. Для недосвідчених нехай молитва Ісусова Христова буде й керманичем до пізнання добра. А для досвідчених найкращий спосіб і наставник у добрі є (практика), випробування ділом і спокій (що дає неоман­ливий спокій духу, те й добре, яким би важким воно не було).

43. Як мала дитина, отже, незлобива, бачачи якісь чужі витівки й думаючи, що це приємно, зі своєї незлобивости наслі­дує цього чудодійника, так і душа наша, будучи проста і блага, такою-бо її сотворив благий Владика, виявляючи, що приєм­ними є підступи диявола, котрі явилися в умі, зваблюється ни­ми, підбігає, неначе до доброго, до того, що є зле, та й змішує свої помисли з тим, що вніс в уяву демонський підступ, — чи це буде обличчя вродливої жінки, чи що инше, цілковито забо­ронене Христовими заповідями. Потім, уже запалавши сильним бажанням, вона задумує, як би то здійснити те, що навіяла їй ця уявна краса; і врешті, злучившись із цим помислом (внутрі з'єд­навшись і схилившись на гріх), вона вже за допомогою тіла здій­снює те беззаконня, що уявилося їй (сформувалося й дозріло) собі на осудження.

44. Така хитрість лукавого й такими-от стрілами ранить він і своєю отрутою наповнює кожну душу. Тому не є безпечно, до того, як ум набуде великого досвіду в боротьбі, допускати по­мислам входити в наше серце, особливо спочатку, коли наша душа ще відгукується на підступи демона, насолоджується ними й охоче простує слідом за ними. А слід, щойно їх усвідомиш, щойно вони будуть нападати, притьмом відсікти їх. Коли ж ум, довго перебуваючи в цьому дивному діланні, вишколиться, усе розвідає й здобуде навичку в боротьбі, так що й правильно роз­пізнаватиме їх, і, як каже пророк, буде спроможний ловити лисиць маленьких (П. П. 2, 15), тоді можна буде впускати їх зі знанням справи й викривати.

45. Як не можуть одним каналом разом проходити вогонь і вода, так не може гріх увійти в серце, якщо перед тим не засту­кає до його дверей уявленням лукавого підступу.

46. Першим є підступ; другим — поєднання, тобто змішан­ня наших помислів з помислами лукавих демонів; третім — зго­да, коли обидва помисли змовляться на зло й вирішать поміж собою, як йому бути; четвертим є уже чуттєве діяння, тобто гріх. Отож коли ум, перебуваючи у тверезості, дослухається до себе і, заперечуючи помислам і прикликаючи Господа Ісуса Христа, проганяє підступ, щойно він наблизився, то нічого з того, що зазвичай слідує за ним, уже не відбувається. Бо лукавий, як безтілесний ум, не инакше може зваблювати душі, як вносячи в їхню уяву помисли. І про підступ Давид каже: Побивав я щоранку всіх грішних землі (Пс. 100, 8), а великий Мойсей говорив прои оду: Не заключатимеш договорів з ними (Вих. 23, 32).

47. Ум з умом сплітається в боротьбі — демонський ум з на­шим. Тому треба щохвилини з глибини душі взивати до Хрис­та, щоб відігнав Він ум демонський, а нам як Чоловіколюбець хай дарує знамення і славу.

48. Взірцем сердечної безмовности нехай буде тобі той, що гримає в руках дзеркало й дивиться у нього, і тоді ти побачиш, яку твоєму серці мисленно буде писатися і лихе, і добре.

49. Пильнуй завжди, щоб ніколи жодного помислу не мати гобі у твоєму серці, ні безсловесного, ані доброслівного, щоб таким чином було тобі зручно впізнавати чужинців, тобто первородних синів єгипетських.

50. Наскільки блага, приємна, світла, солодка, вседобра, ясносяйна і прекрасна чеснота тверезости, що нею Ти, Христе Боже, керуєш і яку ум людський з великим смиренням пильно практикує. Бо вона до моря й глибини споглядань простягає своє гілля, і до річки солодких божественних таїн — пагони свої, напоює (зрошує і відсвіжує) ум, який віддавна опалює нечестя, від солодкости лукавих бісівських помислів і лютого мудру­вання плоті, в чому смерть.

51. Тверезість подібна до драбини Якова, на горі якої пере­буває Бог і якою ходять ангели. Вона вириває з нас всіляке зло, відкидає багатослів'я, злослів'я, наклепи, не допускаючи й усьо­го переліку чуттєвих пороків, щоб через них хоч би на короткий час маліла чи припинялася її власна солодкість.

52. Отож, її практикуватимемо якнайревніше. Але, витаю­чи чистою думкою до Ісуса Христа, підтримуватимемо й ба­чення своїх прогрішень і колишнього життя, щоб, перебуваючи у скрусі від згадки про свої гріхи, мали ми в мисленній боротьбі невідступну допомогу Ісуса Христа, Бога нашого. Бо як скоро за гордість, марнослав'я чи самолюбство позбудемося ми Ісусової помочі, то разом з тим втратимо й сердечну чистоту, за посеред­ництвом якої людина пізнає Бога, позаяк за обітницею (див. Мт. 5, 8) перша є причиною другого (чистота серця — Бого­видіння).

53. Ум, що дбає про своє сокровенне ділання, разом з ин­шими благами, що походять від безнастанного зберігання цього ділання, надбає й того, що п'ять тілесних відчуттів не спри­ятимуть йому у гріховних спокусах, що надходять уві сні. Ціл­ковито дослухаючись до своєї чесноти - тверезости — й бажаючи завжди насолоджуватися добрими помислами, не допускає він, щоб п'ять почуттів окрадали його, входячи як матеріяльні та суєтні помисли. Але знаючи, які через них (почуття) трапля­ються зваби, сильним напруженням приборкує їх ізсередини.

54. Перебувай в увазі ума, і не обтяжуватимуть тебе по­мисли. А якщо віддалишся звідти, терпи, що доведеться.

55. Як для тих, що втратили апетит і відчувають відразу до їжі, корисний гіркий полин, так для лихих корисні скорботи.

56. Якщо не хочеш терпіти лиха, не бажай чинити зло, бо перше невідступно йде за другим. Що хто сіє, те й пожне. Коли ми, добровільно сіючи зло, супроти волі жнемо (скорботне), то маємо в цьому вбачати Божий праведний суд.

57. Ум осліплюють такі три пристрасті — грошолюбство, марнослав'я і ласолюбство.

58. Знання і віра — вихованці нашої природи — не від чогось иншого, а від них ослабли (стали сухі).

59. Лють і гнів, боротьба і вбивства й увесь перелік інших пристрастей через них вкрай зміцніли в людях.

60. Той, що не знає істини, не може вірити істинно, бо знання природно передує вірі. Те, що сказано в Писанні, ска­зано не лише для того, щоб ми це знали, а й щоб це чинили.

61. Тож почнімо з ділання. Отож, постійно роблячи пос­туп, знайдемо, що уповання на Бога, тверда віра, внутрішнє знання, позбавлення спокус, благодатні дарування, сердечна сповідь, рясні сльози походять у людей від молитви, та й не лише це, а й терпіння скорбот і щире прощення ближньому, і розуміння духовного закону, і віднайдення Божої правди, і сход­ження Святого Духа, і духовні скарби — та й усе, що обіцяв Бог віруючим тут і у прийдешньому віці. Простіше сказати: немож­ливо душі стати сущою за образом Божим инакше, як лише благодаттю Божою через віру, коли людина (зі свого боку) умом і серцем перебуває в глибокому смиренні й нерозсіяній молитві.

62. Воістину велике благо прийняли ми з досвіду — те, щоб постійно призивати Господа Ісуса на мисленних супостатів, якщо хтось бажає очистити своє серце. І дивися, як те слово, що я сказав із досвіду, згідне зі свідченнями Писання. Готуйсь, — каже воно, — стрічати Бога твого (Ам. 4, 12). Також апостол каже: Моліться без перерви (1 Сол. 5, 18). І Господь наш: Хто перебуває в Мені, а Я в ньому, — той плід приносить щедро. Без Мене ж ви нічого чинити не можете. Якщо ж хтось у Мені не пере­буває, той, мов гілка, буде викинутий геть і всохне (Йо. 15, 5-6). Велике благо - молитва, що в собі суміщає всі блага, позаяк очищує серце, в якому віруючі бачать Бога.

63. Позаяк скарб смиренности підносить вгору і є милий Богові та й має в собі силу знищувати всіляке зло, що є в нас, і все ненависне Богові, тому й важко цей скарб здобувається. Можливо, легко знайдеш ти в одній людині деякі часткові діян­ня багатьох чеснот, але, пошукавши пахощів смирення, навряд чи знайдеш їх. Тому багато потрібно старань і зусиль, щоб здо­бути цей скарб. Писання і диявола називає нечистим за те, що зі самого початку відкинув він цей благий скарб смиренности й по­любив гордість. Лише за це у всьому Писанні названо його не­чистим духом. Бо яку тілесну нечистоту могло б довершити со­творіння цілковито нематеріяльне, безтілесне, що не має членів, щоб називатися нечистим? Явно, що за гордість названо його нечистим і з чистого й світлого ангела прозвано його скверним. Осоружний Господеві — кожен гордий серцем (Прип. 16, 5). Пер­ший, за Писанням, гріх є гордість (Сир. 10, 15). І ось що говорив гордий фараон: Не знаю Господа, й Ізраїля не відпущу (Вих. 5,2).

64. Є багато діянь ума, що можуть здобути нам благий дар смирення, якщо будемо дбати про своє спасіння, як-от: зга­дувати прогрішення словом, ділом і помислом, та й багато чого иншого, що уявляє ум, сприяє смиренню. Вражає істинне сми­рення й те, коли хтось безнастанно обдумує чесноти ближніх і вихваляє инші їхні переваги, порівнюючи своє з чужим. Бачачи таким чином у своєму умі власну недосконалість і те, наскільки далеко вона перебуває від досконалосте братів, людина при­родно вважатиме себе землею і попелом, та й навіть не люди­ною, а якимось псом, бо відстає від усіх сущих на землі розум­них сотворінь та стає вбогіша і бідніша за них.

65. Вуста Христові, стовп Церкви, великий наш Отець Ва­силій каже: аби не грішити й наступного дня не падати в ті ж самі огріхи, дуже корисно в кінці дня виставляти на суд сум­ління себе самих і все своє, щоб бачити, де ми спіткнулися, а де вчинили правильно. Так чинив Йов і щодо себе самого, і щодо своїх дітей. Такий щоденний контроль просвічує і навчає пов­сякчас діяти належно.

66. Ще один із богомудрих мужів мовив: початок зарод­ження плодів — цвіт, а початок діяльного життя — стриманість. Тож практикуймо стриманість і при тому за мірою і вагою, як вчать Отці, й упродовж усього дванадцятигодинного дня оберігатимемо ум. Діючи так, ми через таке самоприсилування з Божою поміччю зможемо погасити й зменшити в собі зло. По­трібне-бо чеснотливе життя, за яке дається Небесне Царство.

67. Шлях до пізнання є безпристрасність і смирення, без яких ніхто не побачить Господа.

68. Той, хто безнастанно перебуває у своєму внутрішньому й завжди там обертається, перебуває при здоровому умі, та й не лише це, а ще входить у споглядання, богословить[5] і молиться. А це те, про що говорив апостол: Духом ходіте, і діла пожадли­востей не будете чинити (Гал. 5, 16).

69. Той, що не вміє прямувати духовним шляхом, не тур­бується про пристрасні помисли, але постійно дбає про тіло або догоджає череву, чи займається розпустою або журиться, гні­вається і плекає злопам'ятність та й через це затьмарює свій ум або, починаючи надмірні подвиги, розладнує й чинить без­змістовною свою думку.

70. Той, хто зрікся житейського, тобто дружини, статків та всього иншого, вчинив монахом лише свого зовнішнього чоло­віка, але ще не внутрішнього. А хто зрікся пристрасних по­мислів і цього останнього, тобто ума, той істинний монах. І зовнішнього чоловіка легко вчинити монахом, якщо захочеш, але немалий подвиг вчинити монахом чоловіка внутрішнього.

71. Хто в цьому роді цілковито звільнився від пристрасних помислів і сподобився безнастанної молитви, чистої і нема­теріяльної? — Ось це і є ознакою внутрішньої людини.

72. Багато пристрастей криється в наших душах, але вияв­ляються вони лише тоді, коли стають явними їхні причини.

73. Не займайся лише тілесним навчанням, а, визначивши для тіла посильний подвиг, весь ум зверни на внутрішнє: бо тілесна вправа до дечого лише корисна, а благочестя на все корисне (1 Тим. 4, 8).

74. Коли пристрасті бездіяльні — тільки тому, що або їх причини усунені, або демони підступно відійшли, — народ­жується гордість.

75. Смирення і страждання (подвижницькі тілесні невиго­ди) визволяють людину від усілякого гріха: перше відкидає ду­шевні пристрасті, а друге - тілесні. Тому Господь каже: Блаженні чисті серцем, бо вони побачать Бога (Мт. 5, 8) — побачать і Його самого, і скарби, що сущі в Ньому. Коли любов'ю і стриманістю очистяться, і то тим більше, чим більше очищатимуться.

76. Споглядання (розуміння) слів про всіляку чесноту є (дає) оберігання ума, як стародавній Давидів вартовий (2 Сам. 18, 24) сповіщав обрізання серця.

77. Як шкодимо собі, дивлячись на чуттєво шкідливе, так буває і щодо мисленного.

78. Як той, що пошкодив серцевину рослини, висушує її всю, так розумій і щодо людського серця. Дослухатися треба щохвилини, бо хижаки на сторожі.

79. Господь, бажаючи показати, що кожна заповідь обов'яз­кова і що усиновлення дароване людям за Його власну кров, каже: Як зробите все, що звелено вам, кажіть: Ми слуги непо­трібні, виконали те, що повинні були зробити (Лк. 17, 10). Тому Небесне Царство не є нагородою за діла, а дар Владики, що його Він приготував вірним рабам. Раб не потребує свободи як наго­роди, а (отримавши її) дякує, як довжник, (не отримавши ж) очікує, як милости. Христос, за Писанням, умер за наші гріхи і рабам, що добре Йому служать, дарує свободу, бо каже: Гаразд, слуго мій добрий і вірний. У малому ти був вірний, поставлю тебе над вели­ким. Увійди в радість пана твого (Мт. 25, 21). Але вірним буває не той раб, що спирається на саме знання (рабського обов'язку), а той, що показує вірність послухом Христові, Який дав заповіді.

81. Той, що поважає свого пана, чинить те, що він звелів, а коли помилився чи не послухався, терпить як належне те, що з ним тоді чинять. Будучи допитливим, будь і працелюбним, саме-бо знання чинить людину пихатою.

82. Спокуси, що зненацька трапляються нам, за промис­лом навчають нас працелюбности (у виконанні заповідей).

83. Зірка є для того, щоб світити, а благочестива і бого­боязлива людина — для того, щоб бути вбогою і смиренною, бо не що инше має бути розпізнавальною ознакою Христових уч­нів, як смиренне мудрования і впокорений вигляд. Про це на весь голос проповідують чотири Євангелія. Хто ж не так, тобто не смиренно живе, той позбавляє себе частки Того, Хто впо­корився до хреста й до смерти і Хто є діяльним законодавцем божественних Євангелій (ділом і життям, що зображені в Єван­геліях, показав обов'язкові для нас заповіді).

84. Всі ви спрагнені, йдіть до води, — каже пророк (Іс. 55, 1); спраглі Бога, ходіть в чистоті ума і серця. Утім, хто через неї піднявся високо, той має звертати погляд і на землю своєї вбо­гости. Нікого немає вищого за смиренного. Як там, де немає світла, усе темне й мрячне, так і коли немає смиренности, всі наші старанні за Богом труди марнотні й безплідні.

85. Кінець усьому, що чути було, такий: Бога бійся і заповідей Його пильнуй (Проп. 12, 13) і мисленно, і чуттєво. Якщо мисленно змушуватимеш себе дотримуватися їх, то рідко матимеш потребу в чуттєвих трудах заради них. Давид каже: Сповнити волю Твою, Боже мій, захотів я, і закон Твій у нутрі серця мого (Пс. 39, 9).

86. Якщо не сповнить чоловік Божої волі і закону Його у нутрі своєму, тобто у нутрі серця, то й поза ним не може він легко їх виконати.

87. Як чуттєва сіль надає смаку хлібові й усякій поживі, збе­рігає надовго м'ясо від зіпсуття, так розумій про умове зберіган­ня мисленної солодкосте і дивного (в серці) ділання. Бо й воно божественно насолоджує і внутрішню, і зовнішню людину, про­ганяє сморід лихих помислів і зберігає нас постійними в добрі.

88. Від підступу — многота помислів, а від них — лихе чут­тєве діло. Той, що відразу з Ісусом гасить перше, уникає й нас­тупного. Та й збагатиться він солодким Боговидінням, в якому повсюдно зрітиме Бога, і, протиставивши йому дзеркало ума, просвічується ним, як чисте скло, що стоїть навпроти чуттєвого сонця. Тож, врешті, ум, досягнувши межі своїх бажань, спочине від усілякого иншого в собі споглядання.

89. Позаяк усілякий помисел входить у серце через уяв­лення чогось чуттєвого (чуттєве ж перешкоджає умовому), то блаженне світло Божества вже тоді починає осявати ум, коли він позбудеться всього й стане цілковито безвидним (що не уявляє собі жодного виду ні образу). Бо ця світлість проявляється в умі, що вже є чистий, за умови збідніння усіляких помислів.

90. Наскільки пильно дослухаєшся до ума, настільки з теплим бажанням молитимешся Ісусові, і, знову ж таки, наскільки недбало наглядаєш за умом, настільки й віддалишся від Ісуса. І як перше сильно просвічує повітря ума, так останнє відхилення від тверезости й солодкого призивання Ісуса зазвичай зовсім затьмарює його. Отож, бути цьому так, як ми сказали, і по­иншому воно не буває. Це довідаєшся ти з досвіду, коли випро­буєш на ділі. Бо чесноту, а особливо таке світлородне солодке ділання, зазвичай не по-иншому якось вивчають, а досвідом.

91. Безнастанне, з якимось теплим бажанням, повним со­лодкости й радости, прикликання Ісуса спричинює те, що по­вітря серця від найвищої уваги сповнюється відрадною тишею. А винуватцем того, щоб серце цілковито очистилося, буває Ісус Христос, Син Божий і Бог, причина усього доброго і Творець. Він-бо сам каже: Я, Господь, усе це чиню (Іс. 45, 7).

92. Душа, яку облагодіює і якій дає насолоду Ісус, з ра­дістю і любов'ю воздає благодійникові ісповіданням, дякуючи Йому і з благоговійним натхненням призиваючи свого Миро­творця, бо в себе внутрі умово бачить, як Він розганяє мріяння злих духів.

93. 1 поглянуло, — каже Давид, — умове око моє на мисленних ворогів моїх, і про лукавих, що повстають на мене, почує вухо моє (Пс. 91, 12). І відплату для грішників бачив я, що вона від Бога в мені звершувалася (Пс. 90, 8). Коли в серці немає жодних мрі­янь, тоді ум перебуває у своєму природному чині, готовий на всіляке солодке споглядання, духовне й боголюбиве.

94. Таким чином, як я сказав, тверезість та Ісусова молитва взаємно доповнюють одне одного - найвища увага є складовою частиною безнастанної молитви, а молитва, своєю чергою, — найвищої в умі тверезости й уваги.

95. Добрим педагогом для тіла і для душі є постійна пам'ять про смерть і те, щоб, минаючи все, що суще посередині (тобто між тією хвилею, що триває тепер, і часом смерти), завжди її провидіти (бачити перед собою), і те ложе, на якому має лежати бездушне тіло, та й усе инше.

96. Хто хоче, брати, завжди перебувати неушкодженим, тому не можна віддаватися сну. Бо одне з двох необхідно — або впасти, згинути, роздягнувшись із чеснот, або завжди стояти (на сторожі), озброївшись в умі, — так, як і ворог зі своїм опол­ченням завжди стоїть (підстерігаючи).

97. Від безнастанної пам'яті і прикликання Господа на­шого Ісуса Христа в умі зроджується якийсь божественний стан, якщо не будемо недбалими щодо нашого постійного до Нього благання, неперервної тверезости і щодо одного наполегливо необхідного діла. Та й воістину одне й однаковим чином здійс­нюване завжди мусимо мати діло — прикликати Ісуса Христа, Господа нашого, з горінням серця взиваючи до Нього, щоб дав Він нам причаститися й засмакувати святого Його імени (щоб воно загніздилося в серці). Бо частішання (часте повторення одного й того ж самого) є матір'ю навички як щодо чесноти, так і щодо пороку. А навичка вже потім панує як природа. Набувши такого стану, ум вже сам шукає своїх супостатів, як мисливський собака зайця в кущах. Але цей шукає для того, щоб по­жерти, а той, щоб вразити й розігнати.

98. Отож щоразу, тільки-но трапиться помножитися в нас лукавим помислам, вкиньмо в їхнє середовище призивання Господа нашого Ісуса Христа; й одразу побачимо, що вони поч­нуть розвіюватися, як дим у повітрі, — як і навчив нас досвід. Коли після цього ум залишиться сам (без бентежних помислів), візьмемося знову за неперервну увагу і призивання. Так чини­тимемо щоразу, коли зазнаємо такої спокуси.

99. Як не може нагий тілом вийти на війну чи одягнений переплисти велике море або людина жити не дихаючи, так не­можливо без смирення і безнастанного моління до Христа на­вчитися мисленної і сокровенної боротьби й вдатно проганяти її і відтинати.

100. Досвідчений в ділах великий Давид каже до Господа: Силу мою покладатиму в Тобі (Пс. 58,10): так що збереження в нас сили сердечної й мисленної безмовности, від якої зроджуються всі чесноти, залежить від співдії Господа, що дав нам заповіді і відганяє від нас (якщо безнастанно прикликатимемо Його) непо­трібне забуття, яке найбільше губить сердечну безмовність, як вода вогонь. Тому, монаше, не віддавайся снові через недбалість і собі на смерть (і на згубу), а іменем Ісусовим бичуй супостатів, і це найсолодше ім'я, як казав один мудрий, нехай пристане до твого дихання, і тоді дізнаєшся ти, яка користь безмовности.

101. Коли ми, негідні, сподобимося зі страхом і трепетом причаститися Божественних і Пречистих тайн Христа Бога і Царя нашого, тоді здобудемося на найбільшу тверезість, обе­рігання ума і строгу увагу, щоб цей божественний вогонь, тобто Тіло Господа нашого Ісуса Христа, знищив наші гріхи й инші малі й великі скверни. Бо, входячи в нас, воно одразу розганяє лукавих духів злоби й відпускає нам колишні гріхи, і тоді ум наш стає свобідним від бентежної надокучливости лукавих по­ мислів. Якщо після цього, стоячи біля дверей серця, старанно охоронятимемо ум свій, то коли знову сподоблюватимемося  Святих Таїн, Божественне Тіло все більше просвічуватиме наш ум й чинитиме його блискучим, як зірка.

102. Забуття зазвичай гасить оберігання ума, як вода гасить вогонь. Але безнастанна молитва Ісусова з неослабною тве­резістю врешті проганяє його із серця. Молитва потребує тве­резости, як лампадка світла свічки (а, можливо, як лампада безвітряної погоди, щоб горіти, як свічка).

103. Треба, вболіваючи, дбати про збереження того, що многоцінне, а многоцінне для нас воістину лиш те, що зберігає нас від усілякого зла, як чуттєвого, так і мисленного. Це — обе­рігання ума із прикликанням Ісуса Христа, щоб завжди диви­тися в глибину серця і безнастанно практикувати безмовність думкою, навіть, скажу, і від помислів, що видаються правед­ними, і намагатися бути порожнім від усіляких помислів уза­галі, щоб не затаїлися під ними злодії. І хоча страждаємо ми з терпінням, перебуваючи в серці, утім, розрада близько.

104. Серце, яке безнастанно оберігають, якому не дозво­ляють приймати види, образи, мріяння темних і лукавих духів, зазвичай породжує світловидні помисли. Бо як вугілля зроджує полум'я, так набагато більше Той, Хто оселяється в нашому серці від святого хрещення, запалює наш ум до споглядання, коли виявляє, що повітря нашого серця чисте від вітрів злоби й що його охороняє сторожа ума.

105. Слід завжди обертати в просторі нашого серця ім'я Ісуса Христа, як блискавка обертається в повітряному просторі перед дощем. Це добре знають ті, що духовно досвідчені у внут­рішній боротьбі. Цю мисленну боротьбу треба провадити так, як провадять звичайну війну. Насамперед — увага, потім, коли завважимо, що підкрався ворожий помисел, киньмо на нього з гнівом слова присяги із серця; третє діло — помолитися проти нього, звертаючи серце до прикликання Ісуса Христа, щоб роз­сіялася притьмом ця демонська примара, щоб ум не потягнувся за цим мріянням, як дитинча, що його зваблює якийсь вдатний фокусник.

106. Потрудимося в молитві, щоб, як Давид, могли ми взивати: Господи Ісусе Христе! Нехай змовкне (захрипне, втра­тить голос) горло наше, а умові очі хай не ослабнуть від дожи­дання Бога (Пс. 68, 4) нашого.

107. Завжди пам'ятаймо притчу про праведного суддю, яку розповів Господь нам на науку, що треба постійно молитися й не занепадати духом (діяти, як вона каже), — то й отримаємо прибуток і відплату.

108. Як неможливо, щоб у того, хто дивиться на сонце, не виблискували зіниці, так неможливо не світитися тому, хто завжди вдивляється в повітря серця.

109. Як не можна жити справжнім життям без їжі та пиття, так без оберігання ума і чистоти серця, що є й що називається тверезістю, неможливо душі осягнути щось духовне і богоугодне або вибавитися із мисленного гріха, хоча б хто під страхом мук силував себе не грішити (ділом).

110. Утім, і ті, що якось присилують себе утримуватися від гріха на ділі, блаженні перед Богом, ангелами й людьми, бо вони суть ті, що вживають силу і силоміць беруть Небесне Цар­ство (Мт. 11, 12).

111. Ось дивний плід для ума від безмовности: у нім гріхи, що спочатку стукають в ум тільки помислами, щоб, коли їх прийме думка, стати потім грубими чуттєвими гріхами, усі від­сікаються мисленно у нашій внутрішній людині чеснотою тве­резости, яка не дозволяє їм входити всередину і виходити злими ділами за незбагненною дією і заступництвом Господа нашого Ісуса Христа.

112. Образом зовнішніх чуттєво-тілесних подвигів є Ста­рий Завіт, а святе Євангеліє, яке є Новим Завітом, є образом уваги, або сердечної чистоти. І як Старий Завіт не доводив до досконалости, не задовольняв і не запевнював внутрішньої лю­дини в ділі боговгодження: Закон бо не зробив нічого досконалим (Євр. 7, 19), - каже апостол, а тільки не давав доступу до грубих гріхів (відсікати від серця помисли і порочні бажання для збере­ження сердечної чистоти, що вищою є євангельською запо­віддю, ніж, наприклад, заборона виривати око чи зуб ближ­ньому), так розумій і щодо тілесної праведности і тілесних под­вигів (кажу ж про піст, стриманість, лежання на долівці, стоян­ня, пильну всенічну молитву й инше, що їх звершують зазвичай заради тіла й ними заспокоюють від гріховних порухів прис­трасну частину тіла). Це все, звичайно, добре, як сказано і про Старий Завіт (що закон добрий), бо служить для навчання (ви­ховання) нашої зовнішньої людини і для охорони від пристрасних  вчинків. Але ці подвиги не оберігають від гріхів мисленних ані не забороняють їх, тобто не під силу їм позбавити нас зазд­росте, гніву й инш.

113. А чистота серця, тобто пильнування й оберігання ума, образом якого служить Новий Завіт, якщо ми належно їх дотри­муємося, усі пристрасті й усіляке зло відсікають від серця і вико­рінюють з нього, а замість того вводять у нього радість, добрі сподівання, скруху, плач, сльози, пізнання себе самих і своїх гріхів, пам'ять про смерть, істинне смирення, безмірну любов до Бога й до людей і деяку божественну сердечну насолоду.

114. Як тому, що ходить по землі, неможливо не розсікати повітря, так неможливо людському серцю не перебувати в без­настанній боротьбі з демонами або не підлягати їхнім прихо­ваним впливам, навіть якщо б хтось строго здійснював тілесні подвиги.

115. Якщо хочеш бути не лише видимо монахом добрим, лагідним і завжди з'єднаним із Богом, а й насправді бажаєш бути таким у Господі, то щосили старайся практикувати чесноту уважности, яка полягає в пильнуванні й оберіганні ума й у вста­новленні солодкої, сердечної безмовности і вільного від мріянь блаженного стану душі — діло, яке знайдеш не в багатьох.

116. Саме ця чеснота й називається мисленним подвиж­ництвом, і практикуй її у великій тверезості й теплій старан­ності з Ісусовою молитвою, зі смиренням і неперервно, з мов­чанням чуттєвих і мисленних вуст, стримуючись у їді та питті, віддалюючись від усього гріховного; практикуй її на мислен­ному шляху вправно і з розважливістю, і вона з Божою поміччю розкриє тобі те, чого ти й не уявляв, дасть тобі знати, прос­вітить, умудрить і навчить того, що й на ум тобі не могло спас­ти, коли ти ходив у темряві пристрастей і темних учинків, зану­рений у безодню забуття і сум'яття помислів.

117. Як долини рясно зроджують пшеницю, так рясно ця чеснота зродить у твоєму серці всіляке добро, або, радше, це подасть тобі сам Господь наш Ісус Христос, без якого ми нічого не можемо чинити. І спочатку ти виявиш, що вона драбина, потім -книга, яку читатимеш, і, врешті, осягаючи щораз біль­шого поступу, виявиш її містом, Небесним Єрусалимом, і Хри­ста Ізраїля, Царя сил, справді уздриш умом з Його єдиносущ­ним Отцем і Духом Святим, що Йому поклоніння творимо.

118. Розмови завжди вводять нас у гріх брехливим мріян­ням. Мріянням про користь збагачення налаштували вони не­щасного Юду зрадити Господа і Бога сущого. Провадячи до цього, вони напастували його мріянням про тілесне успокоєн-ня, що само по собі є мізерним, про честь, про багатство, славу, а опісля заманили його до самогубства й віддали його вічній смерті. Підступні, вони віддали йому зовсім протилежним, аніж те, що малювали йому у мріяннях чи своїх підступах.

119. Дивися, як бурхливим уявленням і порожніми обі­цянками скидають нас долі вороги нашого спасіння. ї сам сатана таким чином упав з небесних висот як блискавка, намріявши собі рівність із Богом. Так потім віддалив він від Бога Адама, на­віявши йому мрію про рівну з Божою гідність, як і всіх тих, що грішать, зазвичай спокутує цей брехливий і підступний ворог.

120. Гіркотою від отрути лихих помислів сповнюється на­ше серце, коли, впавши у недбалість через забуття, надовго по­кидаємо уважність й Ісусову молитву. Але коли з любови до божественного з ревною старанністю доладно почнемо в нашій мисленній робітні (в серці) звершувати те, про що ми говорили (тобто уважність і молитву), воно знову сповниться солодкістю, в почутті насолоджуватиметься якоюсь блаженною радістю. Тоді ми кладемо тверді наміри завжди перебувати в безмовності серця, і не заради чого иншого, а заради приємної солодкости й відрадносте, що їх відчуває від нього душа.

121. Наукою наук і мистецтвом мистецтв є вміння керу­вати злотворними помислами. Найкращий проти них спосіб і найнадійніша супроти них хитрість полягає в тім, щоб у Господі стежити за появою їх підступу й думку берегти завжди чистою, як бережемо тілесне око, що ним зірко оглядаємо, аби не набли­зилося до нього щось, що може його пошкодити, й усіляко ста­раючись не допускати до нього навіть дрібної порошинки.

122. Як сніг не зродить вогню, вода не зродить полум'я, терня - смокви, так серце кожної людини не звільниться від бісівських помислів, слів і вчинків, коли не очистить свого нут­ра, не поєднає тверезости з молитвою Ісусовою, не здобуде сми­рення й душевної безмовности й не буде ревно прямувати, квап­лячись до першого. Душа ж, що не дослухається до себе, не­минуче буває безплідною на благі й непорочні помисли, як безплідний мул, бо й у ній немає розуміння духовної мудрости. Воістину прикликання імени Ісуса й зречення від пристрасних помислів є солодке діло, що вселяє душевний мир.

123. Коли душа по-лихому укладає з тілом згоду, тоді вони зводять місто марнослав'я і стовп гордости та й нечестиві по­мисли, що в них оселяються. Але Господь страхом геєни зрод­жує в них сум'яття і розділює їх, змушуючи пані душу розріз­няти й говорити чуже й супротивне тілові. Від цього страху й відбувається поділ: тому що прагнення тіла вороже Богові — бо не кориться законові Божому (Рим. 8, 7).

124. Наші щоденні вчинки слід повсякчас зважувати, до­слухаючись до них, а ввечері необхідно полегшувати їх важкість покаянням, що маєш сили, якщо бажаєш, із Христовою по­міччю перемогти в собі зло. Потрібно також стежити, чи за Бо­гом, чи перед Його лицем і чи для Нього одного звершуємо ми всі свої чуттєві й видимі вчинки, щоб з нерозуму нашого не бути нам окраденими якимись недобрими почуттями.

125. Якщо ми з Божою поміччю щодня здобуваємо щось через нашу тверезість, не варто нам неперебірливо входити в стосунки з иншими, щоб не зазнати шкоди від якихось спо­кусливих бесід. Але більше треба зневажати все на тлі краси й благотворности цієї чесноти (тверезости), любої і солодкої.

126. Трьом силам душі маємо надавати правильного руху, відповідного до їхньої природи і згідного з наміром Того, Хто їх сотворив, - Бога. А саме: дратівливу силу треба спрямувати проти нашої зовнішньої людини і проти змія — сатани. Гні­ваючись, сказано, не грішіте (Пс. 4, 5). Це означає гніватися на гріх, тобто гніватися на самих себе й на диявола, щоб не грі­шити проти Бога. Силу ж пожадливу треба спрямовувати до Бога й до чесноти, а мислительну поставимо повелителькою над ними обома, щоб мудро й второпно впорядковувала їх, викри­вала їх і керувала ними, як цар керує рабами. І тоді сущий в нас розум управляє ними за Богом (тобто коли панує над ними). Хоча пристрасті й повстають на розум, але ми не припинимо наполягати, щоб розум ними керував. Бо брат Господній каже: Коли хтось не завинить словом [evloyw - словом і розумом], той муж досконалий, що може загнуздати й усе тіло (Як. 3,2). Іс­тинно кажучи, всіляке беззаконня й гріх доконуються цими трьома силами, і всіляка чеснота й правда знову ж таки звер­шуються ними ж.

127. Ум затьмарюється і стає безплідним, коли монах або поговорить з кимось про світське, або подумки сам у собі бу­бонить про них, або коли в нього тіло з умом, пройнявшись марнотою, займеться чимось чуттєвим, або коли він [монах] узагалі віддається марнотності. Бо в такому разі він одразу ж за цим втрачає теплоту, скруху, відвагу до Бога і знання (усві­домлення Божого порядку і пам'ять про Нього; впадає в забуття Бога і Божих порядків): отож, наскільки ми дослухаємося до ума, настільки просвічуємося, і наскільки не дослухаємося до нього, настільки й потьмарюємося.

128. Хто неослабно прагне до спокою і безмовности ума й старанно його шукає, той легко зневажить усе чуттєве, щоб недаремно йому трудитися. Якщо ж він якимось брехливим мудрованиям обмане своє сумління (що не страшно пристрас­титися до чогось чуттєвого), то засне гіркою смертю забуття, про визволення з якої молився божественний Давид (Пс. 12,4): щоб я не заснув часом на смерть). І апостол каже: Хто, отже, знає добро чинити, а його не чинить, — гріх тому! (Як. 4, 17).

129. Після недбалости ум знову набуває властивого йому чину і тверезости, якщо одразу запалаємо ревністю і теплою старанністю знову відновимо звичну практику ума (що пере­буває у тверезості).

130. Віслюк, що меле, не може перегнати круга, до якого він прив'язаний (тупцює на одному місці); і ум не поступить уперед в чесноті, що провадить до досконалосте (в тверезості), якщо не впорядкує свого внутрішнього. Завжди незрячий свої­ми внутрішніми очима той, хто не може бачити цієї чесноти (тверезости) й світлосяйного Ісуса.

131. Добрий і сильний кінь весело скаче, маючи на собі вершника: а ум зрадіє радістю в Господньому світлі, удосвіта ставши перед Ним вільним від усіляких помислів (Пс. 5, 4); сам себе розпалюючи, піде він із сили діяльного подвижництва ума в дивну силу споглядання невимовних таїн і чеснот; коли ж врешті прийме у своє серце безмірну глибину піднесених бо­жественних споглядань, тоді йому явиться Бог богів (Пс. 83, 8), скільки може вмістити серце. Тоді, вражений цим, ум любовно голубить у похвалах Бога, зримого і всевидячого, і заради того й иншого спасаючого, що так спрямовує на Нього свій мис­ленний зір.

132. Високу глибину побачить сердечна безмовність, яку розумно практикують, і дивне від Бога почує вухо ума, який перебуває в безмовності.

133. Подорожній, що вирушив у важку й далеку подорож, боячись заблудитися на зворотному шляху, ставить дорогою знаки, як вказівники шляху, які б допомогли йому легко повер­нутися додому. А людина, що прямує дорогою тверезости, нехай ставить (як знаки) слова (що їх почув від Отців), боячись і собі того ж (тобто заблукати в дорозі чи відступити назад).

134. Але для подорожнього повернення туди, звідки він вийшов, є радістю, а для того, хто практикує тверезість, повер­нення назад є згуба розумної душі і знак відступлення від бо­говгодних діл, слів і помислів. І матиме він у час смертоносного душевного сну помисли, що, як батоги, будитимуть його (від сну), нагадуючи, в яке глибоке потьмарення і розслаблення упав він через власну недбалість.

135. Впавши в скорботи й безвихідну крайність, з яких немає надії виплутатися, треба нам робити те, що робив Давид, — виливати серце своє і благання перед Богом, і журбу, як вона є, розповісти перед Богом (Пс. 141, 3). Бо ми сповідаємося Богові як тому, що може влаштувати все, все, що до нас стосується, — і лихо наше, якщо це корисно, вчинити легким (минущим) — і визволити нас від згубної і руйнівної печалі.

136. Гнів на людей, що не за природою здіймається, смуток не за Богом і нудьга — все одно згубні для добрих і розумних помислів, але Господь, даруючи їх заради нашого ісповідання, поселяє радість.

137. Помисли, що супроти нашої волі з'являються й затри­муються в серці, зазвичай згладжує Ісусова молитва з тверезістю  з глибини сердечного налаштування.

138. Полегшу і радість у скорботі від многоти безсловесних помислів ми здобуваємо, щойно докоримо собі істинно й без­пристрасно або відкриємо все Господові, неначе людині. Всі­ляко цими двома (способами) можемо віднаходити спокій від усього (що нас бентежить).

139. Образом ума виступає для Отців-законоположників Мойсей, який у купині бачить Бога, лицем прославляється і перед фараоном виступає від імені Бога богів; потім карами вражає Єгипет, виводить Ізраїля і дає закон. Усе це в перенос­ному значенні щодо духу зображає дії і властивості ума.

140. А образом зовнішньої людини служить Аарон, брат законодавця. І так із гнівом її (зовнішню людину) звинувачую­ чи, говоритимемо їй, як Мойсей Ааронові, що згрішив: що за­подіяв тобі Ізраїль, що ти поквапився зробити його відступ­ником від Господа Бога живого, Вседержителя (Вих. 32, 21).

141. Посеред инших багатьох позитивних прикладів Гос­подь, беручись до воскресіння з мертвих Лазаря (тим, що запре­ти духу[6]), показав і той, що нам строгою забороною потрібно загнуздувати душу, коли вона по-жіночому вдається в розмані

142. Як без великого корабля не можна переплисти мор­ської безодні, так без прикликання Ісуса Христа неможливо прогнати підступу лукавого помислу.

143. Заперечення зазвичай перегороджує подальший хід помислам, а прикликання (імени Ісуса Христа) проганяє їх із серця. Щойно витвориться в душі підступ через уявляння яко­гось чуттєвого предмета, як-от: нашого кривдника, чи жіночої вроди, або срібла-золота, або коли це все одне за одним побуває в нашій думці, - тоді стає очевидно, що наше серце готове вико­нати помисли чи злопам'ятности, чи блуду, чи грошолюбства. Отож, якщо наш ум досвідчений і навчений так, що вміє себе пильнувати (від сутичок), і ясно, наче вдень, бачить звабливі мрі­яння та омани лукавих, то притьмом через заперечення та Ісусо­ву молитву легко гасить розпалені стріли диявола, не дозволяючи собі йти вслід за мріянням, щойно воно з'явиться, ані помислам нашим охоче поєднуватися з примарою підступу чи приязно з ним бесідувати або згодитися з ними у гаморі многих помислів, за чим обов'язково, як ночі за днями, настають лихі вчинки.

144. Якщо ж наш ум не досвідчений у ділі видющої тве­резости, то відразу пристрасно зчіпляється з підступом, що на­годився, який би він не був, і починає з ним розмовляти, отри­муючи негідні запитання й даючи такі ж відповіді. Тоді наші помисли перемішуються з демонськими мріяннями, які зав­дяки цьому ще більше множаться, щоб явитися оманутому й окраденому уму більш люб'язними, красивими і привабливими. За таких обставин у нашому умі відбувається щось подібне до того, якби на якійсь рівнині, де пасуться незлобні ягнята, з'явився б пес, і ягнята, щойно б він з'явився, підбігали б до нього часто, як до своєї матері, але жодної помочі від нього не отри­мували б, хіба нечистоту й сморід. Так само й наші помисли нерозумно підбігають до всіх бісівських мріянь, що в умі, і, як я сказав, перемішуються з ними, так що можна вважати, що вони всі радяться між собою, як колись Агамемнон і Меленай радилися про те, як би скинути Іліуполь, бо й вони також ра­дяться, щоб таке влаштувати, щоб через тіло на ділі доконати те, що видалося їм таким красивим і солодким під дією бісівської омани. Так, врешті, влаштовують внутрі падіння душі; після то­го, неначе з якоїсь необхідности, виходить назовні те, що ви­зріло там, усередині серця

145. Ум наш є щось рухливе і незлобне, яке легко впадає у мрії і швидке до гріховних помислів, якщо не мати в собі такого помислу, який, як самодержець над пристрастями, безнастанно втримував би його й загнуздував.

146. Споглядання і пізнання зазвичай супроводжують і спри­чинюють якнайдосконаліше життя, бо серце, що його вони воз­несли вгору, сповнюється зневагою до земних задоволень і до всі­лякої чуттєвої житейської насолоди як до чогось дріб'язкового.

147. Уважне життя, що відбувається в Христі Ісусі, буває батьком споглядання і пізнання й отцем божественних сход­жень і якнаймудріших помислів, поєднавшись із дружиною — смиренням, як казав божественний пророк Ісая: ті ж, що на Господа вповають, відновлюють сили, немов орел, здіймають кри­ла й злітають у Господі (Іс. 40, 31).

148. Надміру строгим і важким ділом видається людям перебувати душею в безмовності від усякого помислу. Й воіс­тину це дуже важко, бо не лише тим, що не посвячені в тайни духовної боротьби, до болю важко втримувати безтілесне в тілес­ному домі, а й тим, які мають досвід у внутрішній нематеріяль­ній боротьбі. Але хто безнастанною молитвою утримує в грудях Ісуса, то, за пророком: Аз же не утрудился, тебі (пастирю) пос-лідуяй, і дне человіча не пожелах (Єр. 17, 15)[7], заради краси, приємности й солодкости Ісуса ворогів своїх — нечистих демонів, що ходять довкола нього, - не посоромиться, а заговорить до них у воротах серця (Пс. 126, 5) та й назад прожене їх Ісусом.

149. Душа, що по смерті піднеслася в повітря до небесних воріт, і там не посоромиться своїх ворогів, маючи за себе зі собою Христа, а й тоді, як і нині, сміливо заговорить до них у воротах. Тільки до самого свого відходу нехай не надокучить їй удень і вночі взивати до Господа Ісуса Христа, Сина Божого, і Він незабаром заступиться за неї, як неоманливо обіцяв був у притчі про несправедливого суддю: Кажу вам: Оборонить їх не­гайно (Лк. 18, 8) — і тепер, при житті, і коли вийде вона з тіла.

150. Пливучи мисленним морем, шукай ревно за Христом, бо Він сам у тебе внутрі, у твоїм серці, таїнственно взиває до тебе: Не бійся, отроче мій, найменший Ізраїлю, не бійся, черв`ячку Ізраїлю, я захищаю тебе (Іс. 41, 14). Отож, коли Бог з нами, то який лукавий проти нас? З нами Бог, який назвав блаженними чистих серцем і дав закон, за яким найсолодший Ісус, єдиний чистий, хоче божественно ввійти в чисті серця й у них пере­бувати. Тож не припинимо, за божественним Павлом, вправляти ум свій у благочесті (1 Тим. 4, 7).

151. Насолодиться, за Давидом, повним миром (Пс. 36,11) той, хто не приймає людського обличчя, судячи неправду у своєму серці, тобто хто не приймає образів лукавих духів і через ці образи не задумує гріха, але, строго судячи на землі своє сер­це, віддає гріхові належне. Великі й мудрі Отці в деяких своїх писаннях і демонів називають людьми за їхній розум. Так само у Євангелії Господь каже: лихий чоловік це зробив, тобто посіяв між пшеницею й полову (розуміючи диявола, бо потім мовив: той, що посіяв, — диявол). Позаяк ми не відразу перечимо цим лиходіям, тому й долають нас помисли.

152. Якщо, почавши жити в увазі ума, із тверезістю поєд­наємо смирення та із запереченням зосередимо молитву, то добре прямуватимемо мисленною дорогою, як зі смолоскипом, з гідним поклоніння і святим іменем Ісуса Христа, як вимі­таючи й очищаючи від гріха, так приоздоблюючи й прибираючи оселю свого серця. Якщо ж покладемо надію лише на свою тверезість та увагу, то скоро, зазнавши нападу від ворогів, впадемо, скинені. І тоді більше почнемо оплутуватися лихими бажан­нями, неначе сітями, або й цілковито заколять вони нас, бо не маємо в собі переможного меча — імени Ісуса Христа. Бо тільки цей священний меч, що його безнастанно обертають у свобідному від усякого помислу серці, вміє повертати їх назад, сікти, палити й поїдати, як вогонь солому.

153. Діло безнастанної тверезости є многоплідне й корисне для душі — одразу зауважувати мрійливі помисли, що утворю­ються в душі. Діло заперечення — викривати й виставляти на сором помисел, що має намір увійти в повітря нашого ума за допомогою уявлення якогось чуттєвого предмета. Те ж, що від­разу гасить і розсіює будь-який замисел протиборців, будь-яке слово, будь-яку мрію, будь-якого ідола і будь-який стовп злоби, є прикликання Господа. І ми самі бачимо в умі, як могутньо нищить їх Ісус, великий Бог наш, і як захищає нас, смиренних, бідних і ні до чого не гідних.

154. Того, що помисли наші суть не що инше, як лишень намріяні образи чуттєвих і світських речей, багато хто не знає. Коли ж ми побудемо тверезо в молитві, то вона звільняє наш ум від будь-якого речового образу лукавих помислів і дає йому пізнати слова супостатів (чи пароль, або плани нападів, що їх вони задумують), та й відчує він велику користь від молитви і тверезости. Очима твоїми тільки дивитися будеш, і відплату для грішників [мисленних, мисленно й сам] бачитимеш (Пс. 90, 8), як каже божественний псалмоспівець Давид.

155. Якщо це можливо, безнастанно пам'ятатимемо про смерть, бо від цього зроджується в нас відсторонення всіх турбот і клопотів, оберігання ума й безнастанна молитва, безпристрас­ність до тіла й огида до гріха, і майже всіляка, правду кажучи, чеснота жива й діяльна від цього походить. Тому, якщо це мож­ливо, нехай це діло триває в нас так неперервно, як дихання.

156. Серце, що цілковито відчужилося від мріянь, пород­жує помисли божественні й таїнственні, які бавляться в його нутрі, як риби й дельфіни в спокійному морі. Море хвилює легкий вітер, а глибину серця — Святий Дух. А що ви сини, — каже апостол, — Бог послав у ваші серця Духа Сина свого, який взиває "Авва, Отче!"» (Гал. 4, 6).

157. Засумнівається й завагається будь-який монах взятися за духовне ділання, якщо не встановив тверезости ума, — чи тому, що ще не пізнав краси його, чи тому, що, пізнавши, не­мічний в нім через недбалість, Але це вагання, без сумніву, розсіється, щойно розпочне він ділання оберігання ума, яке є і яке називають мисленним подвижництвом, чи діяльним под­вижництвом ума. Так він здобуває шлях, що про нього сказав Господь: Я — путь, істина і життя (Йо. 14, 6).

158. Знову завагається він, бачачи безодню помислів і юрбу вавилонських дітей, але й це вагання розсіює Христос, якщо безнастанно утверджуємося на Ньому основою ума і дітей вави­лонських відкидаємо, розбиваючи об цей камінь (Пс. 136, 9). Без Мене ж ви, - каже Господь, - нічого чинити не можете (Йо. 15,5).

159. Той насправді є істинний монах, хто дотримується тверезости, і той є істинний практик тверезости, хто в серці монах (в кого в серці перебуває лише він і Бог).

160. Людське життя рухається вперед, коли збігають роки, місяці, тижні, дні й ночі, години і хвилини. Разом з ними нале­жало б і нам рухати вперед (до досконалости) ділання чесноти — розумію тверезість, молитву, сердечну солодкість при неослаб­ній безмовності до самого нашого відходу.

161. Спостигне, врешті, і нас смертна година, спостигне, і не можна цього уникнути. І коли б князь світу й повітря, при­йшовши, виявив, що беззаконня наші малі й мізерні, щоб не міг він справедливо викрити нас! Бо якщо ні, то заплачмо тоді, хоча й надаремно. Бо той, що, знавши волю свого пана, — як каже Гос­подь, — не приготував, ані не зробив по його волі, буде тяжко битий (Лк. 12, 47).

162. Лихо тому, хто згубив серце! І що чинитиме він, коли Господь навідається (Сир. 2, 14)? Тож візьмімося, брати, якнайревніше за це.

163. За простими й безпристрасними помислами ідуть пристрасні, як ми дізналися з тривалого досвіду і спостережен­ня, та й перші слугують входом для останніх — безпристрасні для пристрасних.

164. Воістину людині слід розтяти себе надвоє добровільно, слід їй роздерти себе якнаймудрішою гадкою, істинно, слід стати їй самій собі непримиренним ворогом. Як ти ставишся до свого кривдника, що вкрай зневажив тебе й образив, так або й ще гірше маємо ставитися до себе, якщо хочемо виконати найбільшу і найпершу заповідь, тобто досягти блаженного смирення, що є Христовим життям, воплоченим життям Бога. Тому апостол ка­же: Хто мене визволить від тіла тієї смерти (Рим. 7, 24)? Не ко­риться законові Божому (Рим. 8, 7). Показуючи ж, що корити тіло Божій волі є одним із діл, до яких ми зобов'язані, мовив: Якби ми самі себе осуджували, то нас би не судили. Коли ж Господь нас судить, Він нас тим поправляє (1 Кор. 11, 31-32).

165. Початок зародження плодів — цвіт, а початок твере­зости ума — стриманість у їжі та питті, відкинення всіляких пjмислів і безмовність серця.

166. Коли, зміцнившись в Ісусі Христі, починаємо твердопростувати у тверезості, тоді спершу в нашому умі являється щось подібне до світильника, який тримаємо в руці ума, що провадить нас на мисленні дороги; потім — немов повний мі­сяць, що обертається на тверді серця; і врешті, як сонце, — Ісус, що, мов світило, сяє правдою, тобто показує Себе самого і Свої всесвітлі світи споглядань.

167. Ось що таїнственно відкриває Ісус умові, що терпе­ливо зберігає Його заповідь, яка каже: Обріжте ж ваше необрі­зане серце (Втор. 10, 16). Так, дивних істин навчає людину ре­тельна тверезість. — Божество не зважає на особи. Тому Господь каже: Хто має, тому додасться, і він надто буде мати; а в того, хто не має, заберуть і те, що має (Мт. 13, 12). І ще: Тим, які люблять Бога... усе співдіє на добро (Рим. 8, 28). Чи ж не тим більше співдіятимуть їм у цьому чесноти?

168. Корабель без води не рушить — не зробить жодного поступу й оберігання ума без тверезости зі смиренням і постій­ною Ісусовою молитвою.

169. Основа будинку — каміння, а основа й верх цієї чес­ноти (оберігання ума) — святе й гідне поклоніння імені Господа нашого Ісуса Христа. Легко й швидко зазнає кораблетрощі під час бурі нерозумний стерновий, що розпустить матросів, весла й вітрила кине в море, а сам вкладеться собі спати. Але ще швид­ше потоплять душу біси, яка, щойно почнуться перші напади, занедбає тверезість і прикликання Христового імени.

170. Що знаємо, те передаємо через писання, і що бачили, йдучи дорогою, про те свідчимо вам, якщо хочете прийняти те, що вам оповідаємо. Сам Господь сказав: Якщо хтось у мені не перебуває, той, мов гілка, буде викинутий геть і всохне; їх бо збирають, кидають у вогонь, —і вони згоряють! (Йо. 15, 6) — Як сонце не може сяяти без світла, так неможливо очиститися сер­цю від скверни згубних помислів без прикликання імени Ісуса. Якщо це справді істина, як я бачу, застосовуватимемо його як власне дихання. Бо воно (Христове ім'я) — світло, а ці (скверні помисли) - темрява: і Він (кого прикликаємо) є Бог і Владика, а ці — демонські слуги.

171. Оберіганню ума властиво за достоїнством називатися світлородним і блискавичним, і світлосяйним, і вогненосним. Бо, воістину, воно одне вище за найбільші тілесні чесноти, скільки б у кого їх не було. Задля цього і слід цю чесноту нази­вати найпочеснішими іменами заради світлосяйного світла, що з неї зроджується. Ті, що її полюбили, із грішників, непотріб­них, скверних, неуків, нетямущих, неправедних силою Хрис­товою стають праведними, благопотрібними, чистими, святими та розумними. Та й не лише це, але починають споглядати тай­ни й навчати про Бога. Ставши тими, що споглядають, вони переселяються до цього пречистого безмежного світла, торка­ються до нього невимовними доторками, з ним живуть і діють, оскільки скуштували, який добрий Господь. Так що на цих первоангелах явно виконується слово божественного Давида: І пра­ведні прославляти будуть ім 'я Твоє; праві оселяться перед лицем Твоїм (Пс. 139, 14). І справді, тільки вони одні істинно при­зивають Бога і сповідаються Йому, з Яким і бесідувати люблять, люблячи Його.

172. Горе внутрішньому від зовнішнього, бо внутрішня людина багато терпить від зовнішніх почуттів. Але, витерпівши щось, вона має вдатися до батогів супроти цих зовнішніх по­чуттів. Хто виконав те, що стосується до діяльного боку життя, починає вже розуміти й те, що стосується до його споглядальної царини.

173. Якщо наша внутрішня людина перебуває у тверезості, то, за словами отців, їй під силу зберегти й зовнішню. За їхніми ж словами, ми і злодії-демони разом звершуємо гріхи: ті в по­мислах або в мрійливих мареннях зображають тільки перед умом гріх, як хочуть, а ми і в помислах, всередині, уявляємо гріх, і на ділі, зовнішньо, його чинимо. Демони, не маючи матеріяльних тіл, лише вдаючись до помислів, влаштовують підступи і споку­си та собі й нам готують муку. Але якщо б ці непотрібні не були позбавлені матеріяльного тіла, то безнастанно грішили б діла­ми, завжди готові до зла й нечестя.

174. Але однослівна молитва (сердечна до Господа) роз­биває і розсіює їхню оману. Бо якщо безнастанно й не ліную­чись прикликатимемо Ісуса, Бога й Сина Божого, то Він зовсім не допустить їм навіть і почати вкладати в нас гріх, — що нази­вають підступом, — не допустить ні образ який показати йому в думці, ані промовити якісь слова у серці. Але якщо жоден образ не втиснеться в серце, то воно й від помислів, як ми сказали, буде порожнє, бо зазвичай демони через помисли тайкома бесі­дують і навчають його злу.

175. І так від безнастанної молитви мисленне повітря буває в нас чистим від мрячних хмар і вітрів духів злоби. Коли ж по­вітря серця чисте, то ніщо вже не перешкоджає сяяти в ньому божественному Ісусовому світлу, якщо лишень ми не пиша­тимемося марнослав'ям, пихою і бажанням хизуватися, не під­несемося до недосяжного й не буде за це позбавлено нас Ісусової помочі. Бо Христос усе таке ненавидить, будучи Сам взірцем смирення.

176. Тож візьмімося за молитву і смирення — ці дві зброї, якими разом із тверезістю, як вогненним мечем, озброюються мисленні вояки супроти демонів. Якщо так житимемо, то щод­ня й щогодини можемо радісно святкувати таїнственно в серці.

177. Вісім головних гріховних помислів, які обіймають усю область таких помислів і від яких усі решта народжуються, — усі підходять до дверей серця і, виявивши, що ум без сторожі, один за одним входять до нього, кожен у свій час. Коли який із цих восьми помислів, піднявшись до серця, увійде в нього, то вво­дить зі собою цілий рій нечистих помислів і, таким чином за­темнивши ум, розпалює тіло і спонукує його до сороміцьких учинків.

178. Але хто пильнує голову змія (підступ) і гнівним запе­реченням, підібравши сварливі слова, немовби дає ляпаса воро­гові, той тим самим припиняє боротьбу. Бо, зірвавши голову, він уникає порочних помислів і порочних діл. Після того його думка вже перебуває незбентежною, бо Бог приймає його пиль­нування помислів і як винагороду дарує йому пізнання, як слід долати ворогів і як належить очищувати серце від помислів, що осквернюють внутрішню людину, за словом Ісуса Христа: Із серця бо походять лихі думки...перелюби, розпуста... Це осквернює людину (Мт. 15, 19-20).

179. Таким чином душа може у Господі стати у своїй пиш­ноті, красі й праведності, як спочатку створив був її Бог, пре­красною і праведною, як казав великий раб Божий Антоній: «Коли в душі ум перебуває таким, яким належить йому бути за природою, тоді чеснота твориться сама собою». І також він ще мовив: «Бути душі праведною — це те ж саме, що мати їй ум у  природному стані, як він створений». І трохи нижче знову каже: «Очистьмо ум, бо я вірю, що, всебічно очистившись і набувши свого природного стану, він може стати прозорливим і бачити більше і далі від демонів, маючи в собі Господа, що дає одкро­вення». Ось що каже знаменитий Антоній, як оповідає Атанасій Великий у житії Антонія.

180. Будь-який помисел відтворює в умі образ якогось чут­тєвого предмета, бо асиріянин (ворог), сам будучи умовою си­лою, не якось по-иншому може спокушувати, а лише вдаючись до чогось чуттєвого, звичного для нас.

181. Як неможливо нам, таким людям, носитися в повітрі за птахами або літати, як вони, бо це не властиво нашій природі, так неможливо здолати нам нетілесні демонські помисли або напружено спрямовувати до Бога око нашого ума без тверезої безнастанної молитви. Якщо немає в тобі цього, то ти полюєш лише за землею і за земним.

182. Якщо істинно хочеш покрити соромом помисли, на­лежно практикувати безмовність і без труду тверезитися серцем, нехай прилипне до твого дихання Ісусова молитва, і через кіль­ка днів побачиш це на ділі.

183. Як не варто писати в повітрі літери, а треба різцем накреслювати їх на чомусь твердому, щоб вони могли надовго зберегтися, так із многотрудною своєю тверезістю треба нам поєднувати молитву Ісусову, щоб прекрасна чеснота тверезості разом з Ним була в нас цілою і через Нього навіки перебувала в нас неокрадно.

184. Поклади на Господа, як сказано, діла свої і віднайдеш благодать, щоб і до нас з тобою не стосувалися слова пророка: Ти на устах у них близько, від серця ж їхнього далеко (Єр. 12, 2). Ніхто инший надійно не вмиротворить твого серця від пристрастей, крім самого Ісуса Христа, що поєднав у Собі те, що є взаємно далеким (тобто божество й людськість).

185. Однаково затьмарюють душу і мисленні бесіди з по­мислами, і зовнішні розмови й теревені. І так тим, які намага­ються відвертати від свого ума все шкідливе, належить не жа­ліючи проганяти й тих инших охочих потеревенити, іпомисли, і людей з доволі поважної за Богом причини — а саме щоб ум, затьмарюючись, не ослаб у тверезості, бо, затьмарені забуттям (від бесід), ми зазвичай губимо ум (він починає думати й чи­нити невідь-що).

186. Хто якнайревніше оберігає чистоту серця, той матиме в ній наставником законоположника Христа, Який таїнственно прорікатиме йому свою волю. Послухаю, що скаже до мене Гос­подь Бог (Пс. 84,9), — каже Давид, вказуючи на це. Зображуючи, з одного боку, погляд ума на самого себе в ділі мисленної бо­ротьби, а з иншого — Боже заступницьке в ній покровительство, він спочатку, коли дивився на ворогів, проказав: Коли вже є по­житок праведникові (Пс. 57, 12)? А потім, оголошуючи рішення, яке було прийняте на строгій раді щодо того й того, додав: то єсть Бог, що судить їх [злих демонів] на землі серця нашого (там само). І в иншому місці мовить він: Приступить чоловік, і серце глибоке. Але вознесеться Бог. І тоді стрілами дитячими будуть для нас удари їх (Пс. 63, 7-8) та й вважатимемо їх такими.

187. Завжди будемо поводитися як невченi серцем у муд­рості (Пс. 89, 12), безнастанно дихаючи Ісусом Христом, силою Бога Отця і божественною премудрістю. Якщо ж через якусь випадковість опустимося і занедбаємо це умове ділання, то на­ступного ж ранку знову добре підпережемо бедра ума нашого й міцніше візьмемося за це діло, знаючи, що немає нам жодного виправдання, бо знаємо, як чинити добро, якщо не творимо його.

188. Як шкідливі наїдки, потрапляючи в тіло, незабаром викликають у ньому хворобливу тривогу, але якщо той, що спо­жив їх, щойно відчує їхню шкідливість і поквапиться позбутися їх, залишиться неушкодженим, так і ум, прийнявши приємні для нього порочні помисли й відчувши їхню шкідливу гіркоту, поспішить Ісусовою молитвою, яку проказує з глибини серця, якомога швидше геть вивергнути їх і далеко від себе відкинути, — то через це уникне всілякої від них шкоди, як з Божої милости поучения від инших і разом з ним власний досвід передали тим, що практикують тверезість, розуміти це ось діло.

189. Зі своїм диханням тверезо з'єднай Ісусову молитву або безнастанну думку про смерть і смирення: те й те приносить-бо велику користь.

190. Господь мовив: Навчіться від мене, бо я лагідний і су­мирний серцем, тож знайдете полегшу душам вашим (Мт. 11, 29).

191. Ще мовив Господь: Хто, отже, стане малим, як ця дитина, той буде найбільшим у Небеснім Царстві (Мт. 18, 4); Кожний, хто виноситься, буде принижений (Лк. 18, 14). Навчіть­ся, — каже, — від мене. Чи бачиш, що наука є смиренням. Його заповідь є вічне життя, і ця заповідь є смирення. Отож, хто не є смиренним, той відпав від життя, і, звичайно, здобуде його той, що йому протилежний.

192. Якщо всіляку чесноту звершуємо душею і тілом, а душа і тіло, що ними, як я сказав, довершується всіляка чеснота, суть Боже творіння, то чи не впадаємо ми в цілковите безглуздя, коли величаємося і пишаємося оздобами, невластивими душі й тілу? І чи не ще більше, спираючись на гордість, як на очеретяну тростину, ми налаштовуємо проти себе безмежно величного Бога, таким цілковитим своїм беззаконням і безумством стягаю­ чи собі на голову Його страшне неблаговоління, бо Бог гордим противиться (Як. 4, 6)? Замість того щоб наслідувати Господа у смиренні, ми своїм марнославним і гордовитим мудрованиям входимо у співдружність з лютим ворогом Господа, гордим дия­волом. Тому-то й апостол каже: Що маєш, чого б ти не одержав (1 Кор. 4, 7)? Чи ж ти сам себе сотворив? Якщо тіло й душу, з яких, у яких і через яких всіляка чеснота звершується, отримав ти від Бога, то чому вихваляєшся, наче б не одержав! Бо Господь усе це дарував тобі.

193. Очищення серця, заради якого як смирення, так і всіляке благо, що сходить згори, присутнє в нас, не що инше є, а лише те, щоб зовсім не допускати входити в серце помислам, що проникають до нього.

194. Оберігання ума, що з Божою поміччю і заради єдиного Бога діє, установившись в душі, приносить уму мудрість у ве­денні подвигів за Богом; а також приносить своєму причас­никові немалу здатність, щоб за Богом також улаштовувати свої зовнішні діла й слова з бездоганною розсудливістю.

195. Прикметна в Старому Завіті первосвященича оздоба (пластинка з щирого золота на грудях з написом: Святе Гос­подеві [Вих. 28, 36]) була прообразом сердечної чистоти, яка спонукує нас дослухатися до пластинки нашого серця, чи не потьмяніла вона від гріха, аби (якщо так) поквапилися ми очис­тити її слізьми, покаянням і молитвою. Ум наш є чимось лег­ким (рухливим), і важко утримувати його від гріховних спога­дів. Утім, можна сказати, що він однаково тягнутиметься як за лихими, так і за добрими мисленними мріяннями.

196. Блажен, воістину, той, хто так припаде думкою до Ісусової молитви, голосячи до Нього безнастанно в серці, як повітря проникає в наші тіла чи полум'я у свічку. Сонце, про­ходячи над землею, приносить день, а святе й поважане ім'я Господа Ісуса, безнастанно сяючи в умі, породжує численну многоту сонцевидних думок.

197. Коли розвіються хмари, повітря видається чистим. Коли ж Сонце правди Ісус Христос розсіює пристрасні мріяння, тоді зазвичай у серці зроджуються світловидні й зоревидні дум­ки, бо Ісус просвітив сердечне повітря... Бо премудрий каже: «77, що звірились на Нього, зрозуміють правду, і вірні в любові перебуватимуть при Ньому» (Муд. З, 9).

198. Хтось зі святих сказав: плекаючи злопам'ятність, будь злопам'ятний до бісів і, ворогуючи, ворогуй завжди з тілом. Плоть - підступний ворог: що більше її вдовольняють, то силь­нішу боротьбу вона здіймає. Отож, якомога швидше заклади ворожнечу до тіла й почни боротьбу з черевом.

199. У попередніх главах, що становили першу й другу сотню, ми описали труди священної безмовности ума, пока­зуючи не лише плід власних здобутків, а й те, чого навчають нас божественні слова богомудрих отців щодо чистоти ума. Тепер, сказавши ще трохи, щоб показати користь оберігання ума, за­кінчимо слово.

200. Отож, прийди, вдайся за мною до досягнення бла­женного оберігання ума, хто б ти не був, що радий в дусі бачити щасливі дні (Пс. 33, 12), і я у Господі навчу тебе видимого ді­лання і способів життя умових сил. Не наситяться ангели, ос­півуючи Творця, не насититься й ум, що чисто разом з ними вправляється в ревності. І як не дбають про їжу безтілесні, так і не дбають про неї тілесні безплотні, коли піднімуться на небо безмовности ума.

201. Як небесні сили не дбають про багатства і статки, так і ті, що очистили душевне око і здобули навичку в чесноті (тве­резости), не дбають про озлоблення лукавих духів. І як для тих явне багатство поступу в наближенні до Бога, так для сих явні прагнення до Господа і любов, устремління до божественного і сходження. При тім вони, з ненаситним прагненням звідавши божественної екстатичної любови, не зупиняться, допоки не досягнуть серафимів і не спочинуть від тверезости ума і ба­жаного піднесення, аж поки не стануть ангелами у Христі Ісусі Господі нашім.

202. Немає отрути більшої, ніж отрута аспида й василиска, і немає зла, гіршого за зло самолюбства. Породження ж самолюбства суть: похвали в серці, самовгодження, черевоненасит­ність, блуд, марнослав'я, заздрість і вершина всіх зол — гордість, що вміє не лише людей, а й ангелів скидати з небес і замість світла покривати мороком.

203. Ось що написав тобі, Теодуле, побратим безмовності (тобто Ісихій), хоча й не безмовник наділі. Можливо, я написав не все, що стосується до нашого предмету, але всіляко те, що подав Бог у Отці, Сині й Святому Дусі, що Його хвалить і сла­вить все розумне створіння: ангели й люди та й усіляке тво­ріння, що його створила несказанна Тройця, Бог єдиний, якого світле царство нехай сподобимося отримати й ми, молитвами Пресвятої Богородиці і преподобних отців наших. Йому, Богові незбагненному, вічна слава. Амінь.

[1] Тобто три сили — мислительну, дратівливу й пожадливу.

[2] Мудрість, мужність, стриманість і справедливість.

[3] Цит. за Септуагінтою.

[4] Наприклад, голуб, склавши крила, турманом падає вниз; якщо не встигне він розпростерти крил, то вдаряється з усієї сили об землю й розбивається.

[5] Класична патриотична аксіома «Істинний богослов той, хто істинно молиться, і той, хто істинно молиться, є істинним богословом», представляє прямий зв'язок між молитвою і богослов'ям. Найкращим словом, яке виражає т.з. «молитовне богослов'я», або, як його ще називають «живе богослов'я», є поняття «богословлення», чи «богословствування». Богословити, — значить словесно свідчити про особистий глибинний досвід молитовного діялогу з Богом, споглядання Бога і участи у Його житті. На відміну від раціонального розуміння богослов'я, де акцент ставиться на передачі різноманітної інформації про Божественне життя, богословити, — означає говорити про Бога, не просто розповідаючи про Нього, а виходячи з власного, особистого досвіду життя у Бозі. - Прим. ред.Ісихія, Пресвітера Єрусалимського, До Теодула.  


https://www.truechristianity.info/ua/books/saint_abbas_about_the_prayer_08.php