«Віра прийшла до мене через бабусю»: шлях покликання отця Дмитрія Присяжного

Коли мене запитують про покликання до священства, я передусім згадую слова Христа Спасителя: «Не ви обрали Мене, а Я обрав вас». У цих словах — суть усього. Бо священство не є професією, яку людина просто обирає. Це поклик згори. Це тайна, в якій Божа воля переплітається з людським життям.

Є в українців мудре прислів’я: «Людина міркує, а Бог керує». І справді — як би ми не планували, остаточне слово завжди залишається за Господом.

Зазвичай говорять про певні передумови покликання. Часто це родина священика, коли син іде слідами батька. Або ж глибоко віруюча сім’я, де дитину змалку виховують у християнському дусі. Бо, як відомо, велике починається з малого: як море — з джерела, а дорога — з першого кроку.

У моєму житті все було інакше.

Я не виріс у священничій родині. Більше того, мої батьки були людьми радянської епохи, освіченими, інтелігентними, але, радше, поміркованими атеїстами. Мама ще до мого народження складала іспити з наукового атеїзму, батько працював юристом, адвокатом. Їхнє життя було насичене роботою, відрядженнями, творчістю.

Але Господь знаходить свої шляхи.

Віра прийшла до мене через мою бабусю. Просту жінку з трьома класами церковно-парафіяльної школи, але з глибоким серцем, наповненим живою вірою. Саме вона стала тією тихою, але незламною основою, на якій згодом почало проростати моє покликання.

Я проводив біля неї майже всі канікули й вихідні. Спочатку вона няньчила мене, а згодом, коли її спіткала тяжка недуга, я мав можливість бути поруч і допомагати їй. Вона довгі роки жила між болем і надією, але ніколи не втрачала віри.

Я пам’ятаю, як засинав у сусідній кімнаті й чув її тиху молитву. Вранці вона знову зверталася до Бога — коротко, просто, але щиро. Перед їжею й після, перед працею й після — її життя було пронизане молитвою.

Навіть тоді, коли хвороба скувала її тіло, вона намагалася працювати — з молитвою на устах і довірою в серці.

І саме тоді я вперше зрозумів: віра — це не лише слова. Це спосіб жити.

Бабуся часто розповідала мені про святих. Її пам’ять була феноменальною, а її розповіді — живими і глибокими. І попри те, що я був дитиною радянського часу, вихованою в російськомовному середовищі, саме біля неї я природно переходив на українську мову. Це була передача ідентичності, віри, культури.

Вона пережила страшні часи — голодомори, переслідування, війну. І коли я слухав її спогади, то розумів: переді мною людина великого духу. Людина, яка вистояла, бо мала опору — віру.

Саме поруч із нею в мені почало формуватися ще одне важливе відчуття — милосердя. Коли доглядаєш хвору людину, коли бачиш чужий біль, ти не можеш залишитися байдужим. Ти вчишся співчувати, допомагати, ділитися.

Пам’ятаю, як, маючи дві цукерки, я завжди віддавав одну тому, хто не мав жодної. Згодом, уже навчаючись, я намагався підзаробити, щоб допомогти іншим.

І навіть першу свою «зарплату» я отримав у десять років. Це був 1985 рік, коли мама взяла мене з собою на гастролі — Мінськ, Кишинів, Львів. Вона була провідною солісткою театру оперети, і я мав можливість не лише спостерігати за лаштунками, а й вийти на сцену.

У виставі «Севастопольські вальси» я стояв у почесній варті — маленька роль, кілька хвилин на сцені. Але саме тоді я вперше відчув відповідальність і радість праці. Згодом мені повідомили, що за ці виступи я заробив 15 карбованців.

Я віддав ці гроші мамі. Вона, звісно, залишила мені частину, але для мене було важливим інше — поділитися.

Тоді я ще не усвідомлював, наскільки глибокими є слова: «Давайте — і дасться вам». І наскільки правдивою є думка, що багатий не той, хто зібрав, а той, хто вміє віддати.

З роками я почав бачити: усе в моєму житті — ці маленькі, на перший погляд, епізоди — складалося в єдину дорогу. Дорогу, яку я сам до кінця не розумів, але яку провадив Бог.

Капітан капеланської служби, капелан військової частини повітряного командування «Центр» отець Дмитрій Присяжний (Православна Церква України).