Симфонія чи надмірна влада цісара?

В язичницькому Римі імператор вважався верховним жерцем (pontifex maximus) і, формально, богом. Імператор Констянтин, виказуючи свою прихильність до християнства, спочатку намагався відсторонитись від цього сану, позиціонувати себе як простого парафіянина, але серед церковників виявилось чимало охочих впливати на імператора і його наступників. Єпископ при боці цісаря став звичним явищем для християнського Риму, Візантії, Середньовічної Європи, та й в наші дні таке ще можна побачити. Таке положення речей завжди було бажаним для більшості церковників – і не тільки тому що при дворі краще годують і більше платять. Будувати церкви та монастирі, засновувати школи та бібліотеки, започатковувати різні гарні проекти та боротись проти утисків завжди легше коли король прихильний до слів клірика. Проте такий стан несе з собою дві великі спокуси. По-перше, король може не лише прислухатись до порад кліриків, але й сам давати їм поради, і поради ці можуть плавно перейти у накази. По-друге, церковники також можуть не лише просити в короля допомоги у справі місіонерства чи просвітництва, але й захопитись грою у велику політику. Прикладом останнього може служити історія католицької церкви в середньовічній Європі – вона спочатку навертала язичників до Христа, потім боролась за свободу від  зазіхань сильних світу цього, а потім сама почала бавитись у політику. А ось в сусідній Візантії церква опинилась зовсім в іншому становищі.

Починалось все красиво – спочатку Констянтин почав відверто симпатизувати християнам, потім ініціював Нікейський собор, в якому брав особисту участь. Потім імператор Феодосій проголосив християнство єдиною дозволеною релігією в імперії, заборонив відправу язичницьких культів (привласнивши скарби античних храмів), і ось – імператор стає головним покровителем церкви, і водночас гонителем язичників і єретиків-аріан. Варто згадати уривок з його наказу проти єретиків: «Згідно з Нашим наказом усі народи які є під управлінням Нашої Милості мають сповідувати віру, яку передав римлянам апостол Петро…».

Наступники Феодосія (Аркадій, Гонорій, Феодосій Молодший) продовжували політику попередника – запроваджували нові привілеї для церкви і нові репресії для єретиків, чим підвищували свій престиж в церкві, а імператор Лев 1 навіть запровадив церковне вінчання на царство і отримав від церкви офіційне право втручатись у рішення церковних суперечок. Слід пам’ятати що 5 і 6 століття було добою запеклих теологічних суперечок (недарма цю добу називають «добою вселенських соборів»), і суперечки ці часто дивним чином співпадали з повстаннями у провінціях, то ж, коли імператорові дали право вирішувати релігійний спір одним державним «гав», церковникам стало легше навертати єретиків, а імператорам («захисникам віри») стало легше приборкувати бунтівні провінції. Єдність церкви – єдність держави. Імператорів тут легко зрозуміти. Проблема в тому що Східна церква в цьому випадку в обмін на державну підтримку погодилась прийняти на себе функцію державозміцнювальної машини. Згадаймо – в той самий час вчитель Західної церкви святий Августин в своєму «Місті Божому» писав що не треба прив’язуватись до імперій, бо християнин має бути перш за все членом Церкви, а королі-царі то все тимчасове, і взагалі нести у світ мир, добро і злагоду повинна церква, а не держава. А ось Східна церква, чи то в погоні за царською милістю, чи то від щирого бажання врятувати імперію від розпаду, погоджується

Найбільш яскраво це проявилось за часів імператора Юстиніана – одного з найвидатніших правителів Візантії, який увійшов в історію і як великий завойовник, і як будівничий Софійського собору, і як покровитель церкви, і як автор відомого кодексу законів, в якому про церкву пишеться так:

«…найбільші блага, які дарувала людям милість Божа, є священство і царство. Перше дбає про Божі справи, друге керує і турбується про людські, і обидва вони, походячи від єдиного джерела, є прикрасою людського життя. Тому ніщо не лежить так на серці в царів як честь священиків, які з свого боку служать їм, молячись за них до Бога. І якщо священство буде в усьому влаштоване і угодне Богові, а влада буде по правді правити державою, то буде повна згода (грецьк. Συμφωνία) між ними в усьому. Тому ми докладаємо великих зусиль для збереження правдивих догматів Божих і честі священства, намагаючись отримати через це великі блага від Бога…»

Звучить красиво, але як визнає сам Юстиніан, повна «симфонія» наступає тоді коли і священство живе за Божими заповідями, і коли держава править по правді. Проблема в тому що таке трапляється відносно рідко. Коли на троні сидить Арагорн, а патріарх в нього Гендальф – тоді так, симфонія між ними повна. Проте навіть в Толкієновському Середзем’ї небагато було таких королів, а в історії нашого світу їх ще менше (не кажучи що і патріархи з єпископами не завжди бувають на належній висоті). Сам Юстиніан «прославився» тим що осліпив свого найкращого полководця Велізарія, який не раз рятував його від заколотників, а підтримка імператором церкви вилилась, за словами літописця Прокопія Кесарійського, ось в що:

«в християнській вірі він був твердий, але і це обернулось погибеллю для його підданих. Він дозволяв священнослужителям безкарно утискати сусідів, і коли вони захоплювали землі, суміжні з їхніми, він розділяв їхню радість, вважаючи що тим проявляє своє благочестя».

Тобто, цар опікає церкву, а церква звеличує царя. Красномовна пам’ятка такої «симфонії» - Софійський собор, не стільки храм скільки символ величі і престижу імператора. І ні до чого доброго це не доводить. В своєму «Кодексі» Юстиніан визнає що робить усе що в його силах для «збереження правдивих догматів Божих». Тобто, адміністративними чи навіть силовими методами переслідує єретиків і підтримує «правильну» церкву – знов-таки, за допомогою адмінресурсу. Саме Юстиніанові належать сумнозвісні слова про те що «справедливо позбавити земних благ тих хто неправильно поклоняється Богові» і «з єретиків досить того що вони живуть». Як наслідок, церква потрапляє в повну залежність від прихильності імператора. Звідси виходить перший закон спонсора – хто платить, той і замовляє музику. Венценосний спонсор і покровитель рано чи пізно попросить урочисто похвалити його чи підтримати «правильний» партійний курс. Цар спочатку де-факто, а потім і де-юре стає головою церкви. Протягом історії Візантії імператори з імператрицями офіційно підтримують ту чи іншу партію в церкві, палять чи захищають ікони, ставлять чи скидають патріархів з єпископами. І, що цікаво, на усіх візантійських фресках чи мозаїках імператорів зображують з німбами, як святих. Не тому що ромейські василевси являли собою приклад благочестя – ні, серед них взагалі важко знайти персонажа який не вбивав попередника чи конкурента. Просто імператор, голова і покровитель церкви, в силу свого сану вважався істотою в теологічному значенні вищою. Типовий приклад – хрестоматійна історія з імператором Михаїлом який у 9 столітті скинув патріарха Ігнатія і поставив замість нього Фотія. Або Флорентійська унія 15 століття, на якій імператор Іоанн 8 змусив церковників підписати унію з Римом. Церква звикла в усьому залежати від царя, і як наслідок, припинила бути самостійною силою, стала нездатна самотужки вирішувати зовнішні чи внутрішні проблеми. Великий філософ Володимир Соловйов констатував цей факт ось так:

Византийская иерархия находилась в постоянной зависимости от императоров. Государственная Церковь, окончательно порабощенная светской властью и существующая только по доброй ее милости, тем самым отрекается от своего духовного могущества.

Подібним чином описував це Миколай Бердяєв:

«Восток признал царя земным заместителем Христа и человека этого почти обоготворили».

На жаль, така нездорова модель відносин церкви з державою притаманна не лише Візантії. Коли у 1517 році в Європі почалась Реформація, молоді протестантські конфесії швидко потрапили у залежність від своїх вінценосних покровителів – недарма після довготривалих релігійних війн католики і протестанти ділили землі за принципом “cujus regio ejus religiо” (чия влада того й віра). Недарма в Англії і в наші дні головою церкви офіційно вважається королева, та й загалом у більшості протестантських країн застосовується те саме правило. Та й не лише протестанти цим страждали – в католицькій Франції під гаслом винищення єресі захищали цілісність країни від «сепаратистів» протестантського Півдня, а католицька Іспанія під гаслом захисту істинної віри переслідувала мусульман з євреями (в яких вбачала загрозу цілісності країни) і воювала проти повсталих Нідерландів. Але, принаймні, католики у своїх гріхах урочисто покаялись – хоча і лише у 2000 році.

Ну, а після падіння Візантії найкращим прикладом державно-церковної «симфонії» є Росія – від часів Івана ІІІ і до наших днів. Перейнявши поганий приклад від Візантії, московські митрополити робили все аби сакралізувати постать великого князя, зробивши з нього наступника візантійських василевсів. Православні історики кажуть що на то вони мали причину – сплотити росіян в єдиний народ, давши їм національну ідею, і тим самим захистити від татар та інших сусідів-супостатів. Можливо, певна рація в цьому і є, але почалось все це з брехні, а завершилось досить сумно. У 16 столітті з’являються легенди про походження московських князів від римського імператора Августа, про коронування імператором Констянтином Мономахом Володимира Мономаха, ну, і про те що Москва є Третім Римом, головним острівцем істинної віри в морі єресей. Потім був Петро Перший який за допомогою Феофана Прокоповича офіційно проголосив себе головою церкви і розігнав патріархат, був Констянтин Побєдоносцев який вважав головною місією церкви захищати самодержав’я, і зараз маємо РПЦ яка вголос каже про візантійську «симфонію» як про ідеал відносин між державою та церквою. Sat sapienti…

Своєрідною реакцію на таке «здержавлення церкви» були ченці у Візантії чи меноніти в Європі 16-17 століть, російські старообрядці чи пустельники – але на загальну систему вони вплинути не могли.

На тлі усіх цих церковних негараздів цікавою є доля українських греко-католиків. Протягом усієї своєї історії наша церква позиціонувала себе як національна церква русинів-українців. Саме унійні священики і єпископи підтримували чи навіть ініціювали народне просвітництво і національне відродження на Західній Україні – від Іпатія Потія і до Андрея Шептицького! Можна сказати що як православна церква у Візантії чи Росії погодилась стати цементом що зміцнює державу, так УГКЦ свідомо стала цементом, який почав скріпляти українців Галичини в націю – за що і отримала і гоніння в СРСР, і плівки від пропагандистів усіх мастей. Звісно, ця тема заслуговує на окреме дослідження, але варто зазначити декілька речей. По-перше, греко-католики ніколи не переслідували інакодумців. Навіть священиків-москвофілів не позбавляли сану. А по-друге, поки у Візантії чи Росії церква орієнтувалась на монарха і стала частиною державного апарату, наша унійна церква завжди намагалась бути церквою не держави, а народу. Не те щоби це було виключно наслідком великої мудрості чи героїчних чеснот наших ієрархів – просто в українців своєї повноцінної держави не було з 14 століття, то ж, ми не мали царів, яких могли б сакралізувати в обмін на тепле місце обік престолу. Бог оберіг від спокуси!