Соціальне вчення Церкви і світський погляд на нього: діалог Франка і Шептицького

В травні 1904 року митрополит Андрей Шептицький випустив чергове пастирське послання до духовенства – «О квестії соціяльній» - про класову нерівність, про те як уся церква і кожен окремий священик мають ставитись до таких питань як відносини багатих та бідних, класова нерівність, до потреб бідних людей і до багатих парафіян, про те як можна знайти хоча б якийсь вихід з тієї ситуації яка склалася на початку ХХ століття. Ті часи якраз знаменувались стрімким розвитком промисловості – а це тягнуло за собою зростання міст і зростання робітничого класу. Умови праці на заводах були жахливими, як для сучасної людини - 12-годинний робочий день, 6-денний робочий тиждень, ніякого тобі страхування чи лікарняних, оплачуваних відпусток чи пенсій. Звісно, були окремі заводи, власники яких піклувались про своїх робітників, будували для них комфортабельні лікарні, клуби, школи та училища, але їх було відносно небагато. Тодішні закони зазвичай ніяк не регулювали відносини робітника і працедавця, стоячи зазвичай на боці тих хто мав більше грошей.

Як реакція на такий стан речей, по цілій Європі поширювались і демократичні ідеї захисту прав робітників, і радикальні ідеї соціалізму та комунізму, і їхні ідеологи часто-густо звинувачували церкву в тому що вона надихає та підтримує усі ці жахи, закликаючи бідних коритись багатим. Отже, як вважали соціалісти, пролетаріат мусить повстати, скинути ярмо капіталістів, знищити церкву, заборонити приватну власність і встановити спільне володіння знаряддями праці. Про це писали ще Маркс і Енгельс в середині 19 століття, і багато кому таке вчення подобалось. Церква не могла не реагувати на те що відбувається в світі, і ще папа Лев 13 у 1891 році видав свою славнозвісну булу відому як «Рерум новарум». Але Галичина завжди була краєм консервативним в усіх відношеннях, в тому числі і промисловому, та й такий прогресивний митрополит як Андрей Шептицький завівся в нас лише у 1899 році, то ж, наш офіційний документ стосовно соціальної політики церкви вийшов лише у 1904 році, коли у Франції та Німеччині революції вже відгриміли, а в сусідній Росії перша революція почнеться лише через рік. Даємо кілька уривків з цього, беззаперечно, мудрого послання:

Демократичний рух, що в цілій Європі під стяг оборони убогих і скривджених покликує всіх благородних, не єсть для Церкви чужим, – напроти, єсть для духовенства всіх країв симпатичним, бо і дух Христового Євангелія єсть духом щиро і широко демократичним.

Опіка над убогими і оборона тих, що самі себе боронити не вміють, рівність-братерство людей – це право справедливости і любови ближнього, на котрім стоїть цілий євангельський закон.

Своїм приміром і Своєю наукою учить зносити те, чого не можна змінити, а не тратити надії і відваги в праці і борбі життя. Він бажає пхнути і цілий устрій суспільности і наклонити всіх людей до праці над добром убогих. Підносить достоїнство чоловіка, двигає з упадку родину, могучих віка сего обов’язує до справедливости і наклонює до милосердія. І де лиш пресвята наука Христа впроваджена в життє, там в слід за нею іде мир і щастє, а кілько разів люди від сеї науки відступають, тілько разів мотаються відносини; настає война, ненависть.

Взаїмні відносини убогих і богатих були по всі часи нагодою до завзятих не раз конфліктів – бо і в теорії трудно не раз о розграниченнє взаїмних прав і обов’язків людей, і доси не було єще приміру уставодавства, котре би устерегло суспільність перед можливим все надужиттєм власти або економічної сили. І в найнормальнішім устрою суспільнім бувають соціяльні трудності і антагонізми. В наших, однак, часах трудності так взросли, а антагонізми так розширилися і стали так загальними, що з суми тих трудностей і антагонізмів витворився стан зовсім анормальний, котрий називаємо соціальною квестією.

Много обставин склалося на витвореннє того замотаного питання. Наглий неприготований переворот в способі продукції, машини парові, котрі змінили значіннє і вартість ручної праці і надали капіталови іншу вартість, средства комунікацій, що, розвиваючися ненормально, скоро отворили двері всесвітовій конкуренції. То все при загальнім відступленню людей від Бога і віри, при заниженню поняття справедливости і затраченню почуття любови ближнього і при капіталістичній теорії ліберальній з її уставодавством – все то разом витворило устрій суспільний, запевняючий капіталови таку перевагу над працею, що всі здаємо собі днесь справу з несправедливости того стану, але не так ясно видимо, що і як зробити, щоби зло направити і уздоровити суспільність. Се річ певна, о котрій ніхто не сумніваєся, що в нашім теперішнім устрою легко може убогим діятися кривда, що та кривда не раз справді і дієся.

Розв’язаннє соціяльної квестії в тім, щоби цілий устрій суспільний став християнським, був опертим на справедливості і на Христовім законі. Мусимо працювати над поліпшеннєм долі убогих, над поправою їх матеріального добробиту. Мусимо старатися підносити вартість їх праці, шукати для них нових способів заробковання, організувати правну поміч, Мусимо учити їх на цілій лінії праці і ощадности. А ще мусимо опиратися на тих принципах моральности і релігійности, котрі суть більшим добром чим найбільше примноженнє богатства. Не можемо ані на хвилю забути або залишити хоть одну йоту Божого Закона або одно слово Божого об’явлення. Для того мусимо чимраз усильніше перестерігати їх перед завистію і пожаданнєм чужого добра і перед ненавистію, котра в якій-небудь формі проявляєся, єсть завсігди підкопаннєм всякої релігійности і всякої моральности. Чи то ненависть класова, чи народна, умотивована правдивими чи мнимими кривдами, кожда ненависть відводить від Бога і від правди, і більше шкодить тому, хто ненавидить, ніж тому, кого ненавидить. Ненависть лиш нищить – ніколи нічого не поставила і не поставить.

І в тім-то ріжнимося від соціалістів, людей, що раді би розв’язати соціальну квестію без взгляду на які-небудь принципи етичні і релігійні. Соціялісти підбурюють убогих против богатших і ставляють принцип, що треба знести всяке приватне посіданнє, установити вспільну власність, а заряд її віддати представителям громад або начальникам держави. Програма та, хотяй може теоретикам видаватися ідеальною, мало числиться з людською природою і опираєся на утопіях. Досвід учить, що то бажаннє, надія зиску, надія відріжнення від інших єсть головним товчком всіх людських взмагань. Відібрати людям надію і бажаннє поліпшення собі долі – то зникне торговля, і промисл, і ремесла і настане застій і мертвота.

Програма соціялістів єсть, крім того, несправедлива для того, бо противиться природному праву чоловіка, яким єсть право власности. То природне право чоловіка належиться єму перед всяким існованнєм держави бо чоловік єсть старшим від держави і посідав право до заховання свого тілесного життя, заким існувала держава. Відвічнії звичаї приватної власности потверджують всі устави державні, а Боже право освячує єго, ставляючи заповідь «Не кради» і «Не пожадай жадної річи, котра єсть єго власностію».

Також Церков учить терпеливости, учить нас зносити то, що невідмінна доля приносить.

Вже з роду чоловік чоловікови не рівний. Природа одному дає довше життє, більшу силу, сильніше здоровлє, більше спосібности – дари, котрих іншим відмовляє або котрими інших наділяє не в рівній мірі. До того і біг річей, обставини – то, що не залежить від волі людей або залежить лиш в невеликій часті, накладає на чоловіка конечність много зносити і много терпіти. Взбуджати в людях невдоволеннє і розпуку перед тим, що в їх долі не дасться усунути, – се єсть відбирати їм відвагу і силу до праці над тим, що власним поступованнєм могли би змінити.

Далі – справедливість. Віддати кождому то, що ему належиться, кожде єго право шанувати – се підстава всякого ладу, до котрого веде наука Церкви. Богатшим і працьодавцям церква пригадує стислий обов’язок ушанувати достоїнство людське і призначеннє до синівства Божого.

До заховання тої рівности потреба передовсім, щоби робітник, даючий роботу солідну і хосенну, мав то, що потреба на утриманнє єго життя через ту днину. До утримання же належить харч, помешканнє і убраннє. Робітникові, однак, так утриманнєм життя означена платня не вистарчає, бо потреба єму утримувати родину. Потреба єму, крім того, заощадити собі з заплати дня тілько, що буде мати утриманнє на час, в котрім не має зарібку, на час хороби і старости.

Робітник мусить собі заробити працею 6 днів і на утриманнє в день відпочинку, взглядно і в день святочний: право природне жадає відпочинку по праці, а право Боже наказує святити день недільний. Справедливість, проте, домагаєся, щоби платня чимсь перевисшала суму, конечну на удержаннє життя. Так означена платня єсть лишень границею, низше котрої платня, безумовно, стає несправедливою і о стілько має ціху встриманої робітникови належної заплати, сего гріха, вопіющого о пімсту до неба.

Отже, позиція Шептицького з соціальних питань проста: бідні мають сумлінно працювати щоб збагатіти, багаті мають платити робітникам гідну зарплату, таку щоб робітник міг і сімю прогодувати, і в хату щось купити, і відкласти собі на старість. І це – мінімум. Церква має нагадувати багатим та бідним про ці істини, і по мірі сил допомагати бідним. Особливий наголос робиться на те що будь-яка революція чи встановлення соціалістичного ладу в якому держава втручається в справи родини чи приватної власності призведе лише до значного більшого зла. Загалом, три кити соціальної політики митрополита – це приватна власність, сімя, та «справедливість поза гробом». Мудрі, правильні постулати.

Послання своє Шептицький писав для духовенства, але, звісно, прочитали його не тільки в церковних колах. Одним з тих хто звернув увагу на послання Шептицького був Іван Якович Франко – відомий письменник, перекладач, публіцист, а в минулому ще й громадський діяч. Невдовзі після виходу митрополичого послання він опублікував у «Літературно-науковому віснику» рецензію на нього під назвою «Соціальна акція, соціальне питання і соціалізм».

Починається стаття з розлогої великої похвали на честь митрополита, його літературного стиля. А потім Франко переходить до критики. Критикує він головним чином деталі, при чому інколи здається враження що Каменяр нападає на митрополита не тому що може запропонувати якусь якісну альтернативну програму, а виключно заради того щоб придатись до слів. Наприклад, коментуючи слова Шептицького що Церква вчить людей зносити те що невідмінна доля приносить так: «читаючи такі вислови, ми раптом зацукуємося, немов би в розмові з нами інтелігентний чолові ХХ століття починав зговорбвати язиком орієнтального фаталістя або фетишиста. Бо й яке значення має «доля», «судьба» в християнській теології? Новочасний інтелігентний чоловік ви черкнув ті слова з свого лексикона – в якім же значенню уживає їх новочасний теолог? Чи се Божа, чи се диявольська сила, чи щось незалежне від них обох? Папа Лев 13 в своїй енцикліці «Рерум Новарум» те саме висловлює так: «Хто з Божої ласки дістав більшу мобільність дібр». Коли багатство – Божа ласка, то цікаво як погодити з тим слова Христові що тяжко багатому увійти в царство небесне? Значило-б се що сама Божа ласка ставить чоловікові перешкоди в осягненню спасіння»?

Звісно, Іван Якович не міг не прочитати що саме розумів Шептицький під долею – а саме збіг обставин які не залежать від людини. І під терпінням він мав на увазі непросто миритись з цими обставинами, а сумлінно працювати щоби покращити своє життя, але не намагатись повставати проти цілого світу і усіх звинувачувати в тому що ти народився не графом, а селянином. Так саме слова Ісуса про те що тяжко багатому увійти до Царства Небесного не можна виривати з контексту історії про юного багатія який НЕ МІГ залишити все щоби йти за Ісусом.

Так саме критикуючи слова Шептицького про природне право власності, Франко згадує про часи коли земля була у власності спільноти чи короля – знов-таки, забуваючи що середньовічний селянин, хоча і не вважався де-юре власником землі, де-факто все одно користувався нею, міг збільшити чи зменшити ефективність праці і вільно розпоряджатись тим що заробив – в той час як соціалізм та комунізм не залишають місце і для того.

Але на все це Франко заплющує очі щоби зайвий раз придертись до слів митрополита. Ну, а якщо говорити про загальні претензії Івана Яковича до пастирського послання, то це видно в наступних рядках: «Внаслідок багатьох економічних фактів перемінився давній устрій суспільності, починаючи від сімї і кінчаючи державою». Отже, «Митрополит Андрій подає на її болячки ліки наївні та анахроністичні». Знов-таки, Франко забуває про те що владика Андрей звертається не до Франца-Йосифа, не до австрійського парламенту, а виключно до священиків. А священики не мають повноважень встановлювати мінімальну зарплату і втручатись в устрій робочого процесу на заводах і фабриках. Церква може впливати на цей світ лише силою слова, молитвою і власним прикладом. До цього і закликав митрополит – казати бідним не піднімати революцій, а замість цього менше пити, більш сумлінно працювати, здобувати освіту і краще самоорганізовуватись, нагадувати багатим що Біблія закликає добре і вчасно платити своїм працівникам. Ну, і організовувати каси взаємодопомоги, благодійні товариства і тому подібне. Ну, і звісно, християнське вчення про сімейні цінності не може змінюватись в угоду віянням часу!

Більш того, красиві слова в пастирських посланнях Андрей Шептицький підтверджував своїм життям. Жив він дуже скромно, їжу уживав найпростішу, кажучи «я їм те саме що і мій народ», величезні гроші витрачав на благодійність, заснував народну лікарню для бідних, де працювали кваліфіковані лікарі, підтримував усі церковні заходи, скеровані на допомогу бідним.

Але загалом – в Шептицького і Франк вийшов цікавий діалог! В їхніх особах немовби сперечались августинівське місто земне і місто Боже, кожне зі своїми цінностями, подібними і неподібними волночасно. Шептицький, і його устами уся Церква говорять що вилікувати рани суспільства можна лише живучи за заповідями Господніми і заховуючи вічні цінності. Франко, і його устами невіруючий світ проголошують що ліки, які пропонує церква, наївні та застарілі, що світ змінився, і з ним змінюються поняття про добре і зле, про сімю і людське життя. Що ж, і в наші часи ми чуємо це звідусіль – що заповіді за якими жили давньоєврейські кочівники не підходять для постмодерного світу, що в Бога вірять лише дурні чи фанатики, що церкві місце хіба що в музеї. Що ж, церква чує такі нісенітниці від світу цього вже дві тисячі років. І Церква собі стоїть, а спроби світу вирішити свої проблеми без Божої правди не призводять ні до чого доброго, і соціалізм, проти якого виступає Шептицький в своєму посланні, - один з яскравих прикладів.

Цікаво що Іван Франко, який в молодості сам був соціалістом, або радикалом, як казали в Галичині, у зрілому віці критикував соціалізм не менш завзято ніж Шептицький! В статті «Що таке поступ» він пише:

«по думцї социяль-демократів держава мала стати ся всевладною панею над житєм усїх горожан. Держава опікує ся чоловіком від колиски до гробової дошки. Вона виховує його на такого горожанина, якого їй потрібно, запевнює йому заробіток і удержанє відповідне до його праці й заслуги. Вона знаючи потреби всїх своїх горожан, реґулює, кілько й чого треба робити в фабриках, кілько вся суспільність потребує хлїба й живности, кілько кождий чоловік має працювати а кілько спочивати. кождий чоловік у будущім устрою від уродження до смерти буде державним урядником та пенсіонїстом: держава дасть йому наперед відповідне підготованє; потім буде визначувати йому роботу і плату, а на старість або в разї слабости ласкавий хліб.
Нема що й казати, є дещо привабного в такім поглядї, особливо для тих бідних людий нинїшнього часу, що не знають сьогодня, де дїти ся і що в рот вложити завтра. Але поперед усього та всеможна сила держави налягла би страшенним тягаром на житє кождого поодинокого чоловіка. Люди виростали б і жили би в такій залежности, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютнїйших полїцийних державах нема ї мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою. А хто були б її сторожі? Хто держав би в руках керму тої держави? Ті люди мали би в своїх руках таку величезну власть над мілїонами своїх товаришів, якої ніколи не мали найбільші деспоти».

Щептицький у своїм посланні теж робить наголос на те що при соціалістичному устрої держава втручалася б в усі сфери людського життя. Історія підтвердила правоту обох великих українських мислителів – і в Радянському Союзі, і в сучасній Європі з її фактично соціалістичним устроєм.

Але повернемось до митрополичого послання. Критики були, є і будуть, але реакція церкви на критику зазвичай красномовно свідчить про моральний та духовний стан, в якому вона знаходиться. В нашого недоброго північного сусіда будь-яка критика в бік офіційної церкви вважається за карний злочин – і це лише робить РПЦ посміховиськом в очах тих хто не втратив здоровий глузд. Але українська греко-католицька церква і зараз є, і тоді була зовсім не такою, то ж, і Шептицький відреагував на випад Франка гідно і по-християнськи. Він міг ігнорувати його статтю – і був би правий. Міг би відповісти на його критику – і теж був би правий. Але замість цього він взяв – і напросився до Франка в гості! Ось що пише дочка Івана Яковича – Анна:

«Знаменною подією в нашім домі були відвідини Митрополита Шептицького. Видно, що візита Митрополита була заповіджена, бо тато вийшов напроти нього аж до візника і з висловами пошани ввів його до своєї кімнати. Тато замолоду цікавився постатями з Святого письма, життям мучеників, апостолів. Знаючи про це, Митрополит зайшов до тата подискутувати деякі для нього цікаві питання (здається, тоді йшла дискусія про Йоасафа і Варлаама)».

З моменту цієї зустрічі Андрей Шептицький та Іван Франко бачились відносно часто. Можливо, саме митрополит вплинув на зміну поглядів Каменяра який під кінець життя змінив своє ставлення до віри і Бога. Але про це - у наступній передачі