Такий собі рускій мір у 19 столітті

1848 рік, рік весни народів, був доленосним для української історії – особливо для Галичини. В цей рік Головна Руська рада, створена греко-католицькою церквою, проголосила наш перший національний маніфест. Звісно, перед ними про український народ і його права говорили і Богдан Хмельницький, і Іван Мазепа, і Пилип Орлик, але то стосувалось виключно козацької держави, козацьких прав, козацьких грошей, і про національні питання там мови взагалі не йшло. Все ж таки, часи були інші. А тут все було чітко і зрозуміло: один народ від Сяну до Дону, одна мова, синьо-жовтий прапор, прагнення єдності і саморозвитку. Ідея ця з того часу майже не змінилась. Звісно, поки що це була чиста ідея, не підкріплена ані  зброєю, ані капіталом, але в Хмельницького була зброя, а в Мазепи капітал – і де вони зараз? Правильно, їхні портрети на гривнях, в музеях, в школах, їхніми іменами названі вулиці, їхні пам’ятники прикрашають площі, але це зараз, а за життя їхні справи зазнали повного краху. А національне відродження яке призвело до появи спочатку УНР, а потім і Незалежної України почалось якраз з однієї сторони з літературних вправ Котляревського і Шевченка, а з іншої – з маніфесту Головної Руської Ради. І якщо в Росії реакцією на розвиток української мови були цензура і переслідування, то у Львові за маніфестом Головної руської ради слідувало запровадження кафедри руської, тобто, української словесності у Львівському університеті, будівництво величезного українського собору в центрі Львова, на місці зруйнованого костелу, а також величезного Народного Дому, який став важливим центром українського культурного життя, при якому діяли різні товариства, зокрема, відома «Галицько-Руська Матиця», яка видавала підручники, посібники та іншу подібну літературу, діяли бібліотеки і музеї. Сюди ж переведено першу українську гімназію. Згодом постали і інші численні товариства, а від них був лише крок до політичних партій. Коли Австрія у 1867 році стала Австро-Угорщиною з конституцією і парламентом, галицькі русини обирались і до цього парламенту, і до місцевих сеймів, виборюючи своєму народові більше прав, змушуючи поляків і австрійців йти на компроміс і так далі. Ну, і не варто нагадувати що українці-ректори львівського університету було якщо не звичним явищем, то в будь-якому випадку ніяк не виключенням.

Щоправда, були і не зовсім приємні моменти. У 1848 році австрійці придушили угорське повстання за допомогою російських військ на чолі з генералом Паскевичем. До речі, українцем. Кому цікаво – в Полтаві є його будинок. Так ось, російським солдатам які проходили через землі Галичини, було наказано не грабувати, не ображати місцевих жителів. Офіцери та цивільні які супроводжували армію робили все щоб створити добрі враження серед української інтелігенції і духовенства. Пізніше російський уряд почав прикладати зусиль щоб закріпити ці добрі враження. Російська пропаганда у 19 столітті була значно більш вишуканою ніж сучасні гавньюз чи Кісєльов, і без інтернету багато в кого могли скластись дещо ідеалізовані враження про сусідню імперію – імперію де поляки не панують, а навпаки, де руська церква східного обряду усім керує, а руська мова – державна. Та й гроші на заохочення галицьких священиків, вчителів, професорів російська імперія не шкодувала. Загалом, у другій половині 19 століття на підтримку москвофільських установ Російська Імперія витрачала біля мільйону рублів на рік – з бюджету та приватних пожертв.

Як наслідок, багато західноукраїнських церковних, суспільних діячів велось на цю пропаганду. Чимало тих хто проголошував національну ідею в Головній Руській Ради, працював в Соборі руських вчених, хто писав українською мовою, з часом переходили на язичіє чи на чисту російську, пропагували єдіную і нєдєлімую, дехто навіть виїжджав до Росії. Так Яків Головацький, один з Руської Трійці, член Головної Руської Ради, ректор Львівського університету, закінчив свої дні в Російській Імперії, у Вільнюсі. ІІ таких було багато – хто захоплювався думками що народ наш не від Карпат до Кавказу, а від Балтики до Камчатки, що руський народ як був єдиним за часів Київської Русі, так і зараз ним залишається, що під владою білого царя усім буде краще. Такий собі руссссскій мір у 19 століття. Цікаво що одного разу справа навіть дійшла до прохання цілої сільської парафії разом з парохом про перехід на православ’я. Австрійці завели судову справу, але реального покарання ніхто не поніс – хіба що відлучили від церкви бунтівного пароха, який мусив тпер шукати сої іншу роботу. Європа, свобода, законність і все таке. Майже як в наші дні.

 Що ж, на відміну від нас, галицькі москвофіли не мали змоги побачити до чого це призводить насправді. Ми бачили з екранів комп’ютерів чи телевізорів як російські гради стріляють по багатоповерхівках Маріуполя – а Головацький не міг бачити як російські солдати стріляють в упор по пратулінських селянах. Чорний гумор історії – коли на Холмщині російські солдати розстрілювали селян що не бажали переходити на православ’я, то на допомогу росіянам переходили через кордон священики з Галичини. і тепер лише Богу відомо скільки в вчинках тих москвофілів було дурості, а скільки підлості. І потім Михайло Драгоманов, переїхавши до Львова, дивувався що на Східній Україні «москаль» це ледь не образлива лайка, а галицька інтелігенція ставиться до Росії як наївні хоббіти до світлих ельфів.

З одного боку, така популярність москвофільських ідей була своєрідною зворотною реакцією на польський вплив. Відправивши гуляти лісом польських делегатів під час революції 1848 року, головна руська рада нібито врятувалась від цієї спокуси – але після цього багато хто кинувся в іншу крайність. А з іншого боку, багато ким з москвофілам керувала любов не стільки до Росії, скільки до російських грошей які можна було поділити і освоїти. Недарма коли москвофіли захопили владу у Народному домі, ця установа почала займатись господарськими справами, здачу в оренду приміщень, фінансуванням сумнівних банків та іншим відмиванням грошей. Не лише в наші часи серед українців зустрічалися шахраї, ватники і зрадники! Ну, і там де існує свобода думки – там завжди існуватимуть різні думки і течії, не завжди такі які нам хотілось би бачити. Недарма Бог помістив в Едем те саме кляте дерево…

Але ось в чому справа. Вивчаючи, читаючи, слухаючи про просвітницькі заходи греко-католицьких єпископів, священиків, викладачів, про революцію 1848 року, про розбіжності між головно руською радою і руським собором, про конфлікт кардинала Михайла Левицького і графа Володимира Дідушицького, про позбавлення сану Івана Вагилевича за участь у польських виступах – так ось, дивлячись на все це інколи складається враження що тодішні церковники тільки і думали що про національне відродження, про його правильний курс, про розбудову нації та інші високі матерії, і хто тримався правильного курсу – той наш, а хто помилявся – той, відповідно, не заслуговує на місце в історії. Але в нас тут не інститут марксизму-ленинізму, а історія України, тим більше української церкви – це не історія КПРС. Це історія людей, як творили, мріяли, змагались, працювали, розчаровувались, любили. І інколи помилялись – адже не помиляється лише той хто нічого не робить.

А ще – в житті і діяльності таких людей як Михайло Левицький, Володимир Дідушицький та інші гарні хлопці, національні питання займали не так вже й багато місця. Взагалі, в житті нормальної, адекватної людини політика – річ другорядна. Людина працює, проводить час з родиною, з друзями, постить в соцмережах фото з останньої прогулянки парком, купує їжу, солодощі, читає книжки,радіє п’ятниці і сумує по понеділках, а на балачки про політику часу їй вистачає зазвичай небагато. Навіть в сучасній Україні – політикою, криками про зраду і розчинну каву, тобто, злочинну владу, заповнюють своє життя або ідіоти, або ті кому за це платять.

А у спокійному 19 столітті без телебачення та інтернету срачі між полонофілами, москвофілами, народовцями займали в житті тих самих полонофілів, москвофілів і народовців ще менше часу – звісно, крім повних ідіотів або тих кому за це платили. Усі ці аристократи, вчені, священики, єпископи – вони займались своїми першочерговими справами. Священики проповідують Євангеліє, сповідають, хрестять, вінчають. Вчителі відповідно вчать читати, писати, рахувати, розповідають що земля кругла і що Александр Македонський великий полководець. Єпископи займались церковною дисципліною, відкривали школи, парафії. Аристократи влаштовували учти і бали. Усі вони, крім, звісно, єпископів, кохали дружин і виховували дітей. У вільний час розважались благодійністю, і лише час від часу відволікались на політику. І розбіжності в поглядах на глобальні речі далеко не завжди заважали їм співпрацювати між собою задля спільного блага. І ось, у 1848 році Леон Сапега приходить до українських єпископів з пропозицією про українсько-польський союз і єпископи йому відмовляють, а через кілька років той самий Леон Сапега в якості президента Львова допомагає українцям створювати Народний Дім, вибиває гроші на заснування товариства «Просвіта» та українського театру!

Ще кращим прикладом може служити галицький діяч Антон Петрушевич. Він був москвофілом – що не заважало йому багато зробити для розвитку українського руху в Галичині і української науки. Це був виходець з села Добряни під Стриєм, студент богословського факультету львівського університету, згодом семінарист і греко-католицький священик. Активний учасник Головної Руської Ради і Собору руських вчених. Крім пастирських обов’язків Петрушевич займався роботою в консисторії, був секретарем кардинала Левицького у Львові. Потім очолював митрополичу канцелярію, а останні 20 років життя був хранителем  бібліотекарем митрополичого архіву. Паралельно був депутатом в Галицькому сеймі, захищав права українців і української мови. Також він багато подорожував по Галичині, Буковині, Прикарпатті, навіть Чехії, збирачі старовинні літописи і документи. Ну, і, звісно, багато досліджував, писав, видавав. Загалом з-під його пера вийшло біля 200 друкованих праць з історії Галичини і української церкви, а також з етнографії і філології. .

Усі літописи Галичини він звів в єдиний Звідний 6-томний Галицько-руський літопис. Він склав величезний етимологічний словник усіх словянських мов вкупі з довідником усіх назв і імен в джерелах, він зібрав величезну колекцію книг, рукописів, карт, митецьких творів і археологічних знахідок. Вони експонувались в Народному дому, потім в музеї Петрушевича. Пізніше він створив музей при ставропігійському інституті, колишньому львівському братстві. До речі, в автору цієї передачі в його дослідженнях Петрушевич двічі ставав у пригоді. По-перше, саме він першим у 19 столітті звернув увагу на твори жовківського іконописця Івана Рутковича, на той час призабутого. Зараз Руткович вважається одним з найвидатніших митців українського бароко, його іконостаси є стрижнем експозицій багатьох музеїв. А ще – коли ваш покірний слуга працював над книго «Лицар святоюрської гори» про львівського єпископа Йосифа Шумлянського, який перевів Галичину з православ’я на унію, він був готовий на могилу Петрушевича квіти нести – бо він видав у своїй збірці «Акти які відносяться до південної і західної Русі» заповіт Шумлянського. Москвофіл Петрушевич зберіг для історії заповіт Шумлянського, який вивів західноукраїнську з-під московського впливу! Тому що політичні вподобання це одне, а любов до своєї історії, та ще й професіоналізм дослідника – зовсім друге.

Петрушевич і за життя здобув світове визнання. Він був членом Краківьсокї, Богемської, Петербурзької академії наук, почесним членом Румунської академії в Бухаресті, Одеського товариства історії і древностей, Історичного товариства Нестора Літописця в Києві і ще багато де. Про нього згадували Бритаський музейний каталог, Енциклопеличний словник Брокгауза і Ефрона, польській «Сучасній енциклопедії» Оргельбранда та інших виданнях. Знахідки Петрушевича стали основою багатьох музейних колекцій і наукових бібліотек України.

Якщо Петрушевич був великим українцем-москвофілом, то великим українцем-полонофілом можна назвати не менш цікавого і не менш важливого діяча на ім'я Володимир Ксаверій Тадеуш Дідушицький. Це був один з найбагатших аристократів Галичини, той самий що на пару з Сапєгою отримав від нашого кардинала печеного гарбуза у 48 році. Цей грубезний чоловік з трохи ведмежим обличчям виводив свій рід від князя Василька Романовича, брата короля Данила Галицького. До речі, за легендами, під кінець дитя князь Василько став монахом-самітником, і на місці його келії зараз собор святого Юра. Чи то так, чи то ні, але боярський рід Дідушичів дійсно існував, з 15 століття володів землями в околицях Стрия. Нащадки Дідушичів з часом стали графами Дідушицькими, ополячились, але родові коріння шанували, зберігали в своїх маєтках старі книги, ікони, грамоти. До речі, молодий граф протягом усього життя кілька разів повторював «Я - Дідух», підкреслюючи тим самим свої руські-українські коріння. Як то часто бувало, ні до яких закладів молодого графа не віддавали, а запрошували до нього викладачів зі Львова які викладали йому те що батьки вважали за потрібне і те чим цікавився юнак: історію, літературу, географію, орнітологію. Крім того, в родовому маєтку була бібліотека з тисячами різноманітних книг. Також з мето виховання хлопця часто возили за кордон, і за кордоном його найбільш вражали природничі музеї.

Протягом життя Дідушицький займав посади в різноманітних парламентах, науково-просвітницьких товариствах, був Маршалком Галичини. У 1848 році граф раніше за цісаря звільнив під панщини усіх своїх селян, записався в польську національну гвардію, підтримував революціонерів матеріально і морально і був одним з засновників Руського собору з метою об’єднати українців з поляками. Тоді український кардинал Михайло Левийцький ідею ц відкинув і правильно зробив, але у 1861 році під час перших виборів до сейму він таки зміг об’єднати українських і польських депутатів, створивши так звану галицьку фракцію в австрійському парламенті. Тобто, українці підтримали поляків і за це отримали багато переваг і привілеїв.

Ці переговори велись в палаці Дідушицького на вулиці Курковій у Львові, зараз це вулиця Лисенка, і в палаці розташований штаб західного оперативного командування. Також граф мав великий палац в селі Пеняки під Бродами. В тих краях є невисокі пагорби, на яких ростуть цінні букові ліси, а в лісах цих гніздуються рідкісні птахи – орлани-білохвости. Щоб зберегти це унікальне місце Дідушицький домагається проголошення пагорбів заповідним об’єктом – першим заповідником на теренах України. Називається він Пам’ятка Пеняцька. Любов до природи, яка зародилась в серці графа ще в юності, переросла в захоплення усього його життя. Дідушицький збирав рідкісні мінерали, рослини, тварин, навіть їздив до Росії викупати туши рідкісних зубрів які залишались після царських полювань. У 1857 році граф переносить свою колекцію до Львова і розміщує її в ще одному своєму палаці – по вулиці Театральній. Тут він створює музей, який пізніше дарує місту, а музею дарує часину своїх земель – щоб вирішити проблему з фінансуванням. За це Львівський університет проголошує графа почесним доктором. Крім мінералів, засушених рослин і опудал тварин в музеї Дідушицького була багатюща археологічна і етнографічна колекції. Отже, музей Дідушицького був не просто найбагатшим природничим музеєм в Східній Європі, а унікальним прикладом цілісного вивчення свого краю, галицької землі, природи і людей.

До речі, любов графа до етнографії проявлялась не лише в музейництві. Він підтримував гуцульських різьбярів по дереву з роду Шкрібляків, фінансував їм виставки в Парижі та Відні, а одного разу влаштував в своєму палаці бал, стилізований під гуцульське весілля.

Прославляв Галичину Дідушицький і на різноманітних мистецьких, промислових, етнографічних виставках – у Львові, Берліні, Петербурзі, Відні, Перемишлі, Коломиї, Кракові.

Помер він у 1899 році, у віці 74 років. Музей його служив справжньою прикрасою Львова до самого приходу радянської влади. Тоді почалась реорганізація львівських музеїв, дещо, як наприклад, михалківсикй скарб золотих прикрас 8-7 століть до нашої ери, вивезли до Росії, де сліди їхні зникають, але більшість графських скарбів стали основ колекцій львівських природничого і етнографічного музеїв. Загалом, заслуги Дідушицького в якості мецената і музейчика можна порівняти з заслугами, наприклад, Андрея Шептицького. Але Шептицького ми усі знаємо, на його честь названі вулиці, і пам’ятники йому прикрашають площ міст – цілком заслужено. А ось про заслуги Дідушицького, великого українця і великого римо-католика, починаємо згадувати лише зараз. Що ж, наша історія виявляється значно багатшою  цікавішою ніж здавалось раніше.