Український князь Василь Вишиваний

Не можу, не можу заснути,
Являється вічно мій син;
В кайдани залізні закутий
І мертві товариші з ним.

За волю країни ти згинув.
І де ти спочив! — озовись!
Мене сиротою ти кинув,
А клявся, що вернеш колись

Умру я від жалю, ох, знаю!
Та долі собі не молю,
Бо в серці розраду кохаю,
Що в сині героя люблю.

Ці строки належать Вільгельму Габсбургу, більш відомому в нас як Василь Вишиваний. Австрійський ерцгерцог, український військовий командувач, урядовець і поет, розвідник, аферист, розпусник, він залишився у нашій пам’яті головним чином як австрійський князь який став українцем, як герой та мученик за українську справу. Що ж, будь-який народ схильний ідеалізувати своїх героїв, перетворюючи їх з живих людей на напівбогів з залізними обличчями. Але щоб розібратись в українській сучасності, непогано розуміти її історію, а для цього корисно знати які люди її творили і на честь кого названі в нас вулиці та площі.

Вільгельм Франц фон Габсбург Лотаринзький народився у 1895 році, дитинство його пройшло на Адріатичному морі, адже батько його, Стефан Габсбург, був адміралом. Потім було військове училище, з якого він втік, потім – військова академія Вінер-Нойштадт, а на арені української історії він вперше у 1915 році, коли у віці 20 років відправляється на фронт командувати однією з рот 13 уланського полку. Рота майже повністю складалася з українців, і взяти її під командування Віллі просився сам. Прибувши у розташування свого підрозділу, він звернувся до вояків українською, сказавши: «звіть мене Василь». Підлеглим своїм він дозволив носити синьо-жовті нарукавні пов’язки, навіть накази віддавав українською, а під мундиром носив вишиванку. З цього і пішло його неофіційне прізвисько – Василь Вишиваний.

Звідки походить така любов австрійського ерцгерцога до України? Від польських аристократів він чув про Хмельниччину. Не обійшлося і без романів Сєнкєвіча. Сам Вільгельм згадував що розповіді про українських козаків та бунтівних селян привернули його увагу – тим більше що польських аристократів, з якими доводилось спілкуватись коли сімя переїхала під Краків, він не дуже любив. А ось українців юнак Віллі навпаки вважав народом весни, близьким до природи. А у 1912 році він втік з дому, певний час жив десь у Карпатах і з того часу закохався в Україну. Карпатам та їхній красі наш герой присвятить кілька поезій. Ось одна з них:

З далека чую згуки тихі.
Несуться тужно і поволі.
Звучать вони, як рідна пісня,
Якої ще не чув ніколи…

З верхів далеких ген несеться
Глибоко в серце заглядає,
Все рідний край у ній я бачу.
Вона весь біль мій проганяє.

Солодко так звучить і мило
В краю Гуцулів, в полонині,
І повна радощів для тебе
Звучить у серці, в батьківщині…

Є ще одне пояснення українських симпатій ерцгерцога, більш прозаїчне. Розуміючи що національні рухи серед слов’ян нікуди не дінуться, цісар Франц Йосиф волів їх очолити, зробивши австрійських князів вагомими фігурами для поляків та українців. Так його піддані матимуть менше бажання повставати проти цісаря, а якщо національний рух українців та поляків в Російській Імперії набере оберти – їх можна буде вирвати з лап Росії і перетворити на союзні держави на чолі з королями з роду Габсбургів. У 1907 році ерцгерцог Стефан Габсбург, батько нашого героя, перебирається під Краків, віддає своїх доньок за польських магнатів, а двох синів виховує у любові до польських звичаїв. Чим не майбутній польський король? А ось третій син, Вільгельм, починає вчити українську мову та звичаї – мабуть, з подачі самого цісаря Франца-Йосифа, щоб потім стати українським князем. Що ж, симпатії чи розрахунок – одне другому не заважає. Цілком можливо що на рішення Франца Йосифа зробити князя Віллі українцем вплинули саме українські вподобання юнака. Так чи інакше, але австрійський князь Україною та українцями щиро захопився. Більш того, він продовжував підтримувати українську справу навіть тоді коли корона йому вже не світила.

Але це буде пізніше. А поки що у 1915 році рота Вільгельма Габсбурга наступала на Схід, виганяючи з Галичини російські армії. Австрійський князь пишався своїми солдатами-українцями, ставився до них з повагою, захищав від місцевої цивільної влади, яка складалася переважно з поляків, і називав найкращими з вояків. Втрату кожного він переживав особисто, і у спогадах писав: «мої битви можна було б назвати успішними якби не втрати людей до яких я почав прихильно ставитись».

Водночас князь Віллі обговорює на найвищому рівні політичні проекти створення майбутньої української держави, в яку б входила Галичина, Буковина і землі, відторгнені від Росії. Коли помер Франц-Йосиф, його наступник, імператор Карл, погодився з усіма пропозиціями. А коли в лютому 1917 року у Росії цар зрікся престолу – мрії і українців, і Вільгельма стали близькими до втілення. В якості потенційного українського князя Вільгельм зустрівся з Шептицьким. Вишиванка під австрійським мундиром, привітання українською, крики «Вишиваний» у натовпі – все пройшло чудово. Князь і митрополит були щасливі почути що їхні прагнення та мрії співпадають.

У 1918 році Українська Народна Республіка, яка виникла на уламках Російської Імперії, підписує мирну угоду з Німеччиною та Австро-Угорщиною. Під час переговорів саме Вільгельм Габсбург разом з своїм приятелем, дипломатом-українцем Миколою Васильком, допомогли нашим дипломатам вибити для себе вигідні умови: австрійці та німці звільняють УНР від більшовиків, а Галичину і Буковину після війни об’єднають в окремий український коронний край у складі Австрійської імперії. У майбутньому ці два утворення могли б об’єднатись в єдине українське князівство. Оскільки в день підписання Брестської угоди більшовики хазяйнували в Києві, а для постачань хліба не було достатньої інфраструктури, це був блискучий дипломатичний тріумф. Пізніше Габсбург у вишиванці писав що день підписання Брестського миру: «для мене як українця, а я почуваюся українцем, був одним із найпрекрасніших днів мого життя».

В той час Цісар знову відправив Вільгельма на схід – він очолив спеціальну військову групу – чотири тисячі вояків, усі українці, і серед них – легіон Українських Січових Стрільців. Майбутній український князь мав набирати популярність серед своїх майбутній підданих. А ще він підтримував запровадження української мови у державному та громадському житті. Його солдати, січові стрільці з легіону та старі підлеглі з 13 полку, хотіли викладати у школах, влаштовувати у селах театри, проводити агітацію і культурну роботу – і архикнязь, Василь Вишиваний, підтримував їх в усьому. Усюди де міг він ставив старостами та війтами українців, міняв російські вивіски на українські.

Але святкувати перемогу було зарано. Німці і австрійці почали забирати на Україні зерно, не дуже переймаючись потребами селян.  На тих хто чинив опір, чекали каральні акції, знущання і страти. Напруження між українцями та австрійцями дедалі зростало. Зате там де стояла група Вільгельма – все було зовсім інакше. Українські Січові Стрільці або усусуси намагались вирішувати конфлікти між владою та народом без жертв – і ерцгерцог Вільгельм їм у цьому допомагав. Доходило до того що він захищав місцевих повстанців та селян які нападали на німецьких та австрійських солдат – недарма його прозвали австрійським Робін Гудом. Популярність українського князя зростала з кожним днем, і німці побоювались що Василь Вишиваний вижене їх і встановить українське князівство. Вони доводять справу до того що українського Габсбурга разом з його групою відправляють на Буковину.

Доля Української Народної Республіки від нього вже не залежала. Зате коли в Галичині зайшла мова про створення Західноукраїнської Народної Республіки, а австрійська адміністрація збиралась передати Львів і Галичину полякам Василь Вишиваний дозволив спочатку стрілецькому офіцерові Дмитру Вітовському виїхати до Львова щоб підготувати захоплення українцями влади, а потім і цілому легіонові відправитись захищати від поляків древню столицю Королівства Руського. Проводжати своїх солдат він прибув на вокзал особисто.

Українські Січові Стрільці відправлялись з Буковини підданими князя Вільгельма Габсбурга. До Львова вони прибули вже вояками Західноукраїнської Народної Республіки. Австро-Угорська імперія програла війну і розпалась, імператор Карл втратив престол, світом тепер правили республіки, і походження українського князя вже нікого не цікавило. В листопаді 18 року Василь Вишиваний прибув до міста Лева, де точились бої між українцями та поляками. Він намагався вплинути своїм авторитетом на ситуацію в місті, додати легітимності українському урядові, зайняти в ньому почесне місце, але українське командування подякувало князеві і дало зрозуміти що представник Габсбургів молодій республіці вже не потрібен.

Ці часи стали випробуванням для Василя Вишиваного. Але втративши надії стати князем України, він не перестав відчувати себе українцем і був готовий служити народові, частиною якого себе вважав, в будь-якому вигляді – хоч як досвідчений офіцер, хоч як досвідчений дипломат. Вільгельм пробув у Львові аж поки місто не захопили поляки, а потім через Жовкву, Камянку Струмілову та Золочів втік до Бучача де переховувався у василіанському монастирі. Звідти він намагався вплинути на хід мирних переговорів та захистити Україну у Парижі, і в той час як поляки переконували що Україна є лише проектом австрійського генштабу, наш Габсбург писав особисто президенту США що Україна є нацією яка заслуговує на самовизначення – але марно. Потім він кілька місяців служив при війську Української Народної Республіки – але залишив службу коли Петлюра уклав угоду з Пілсудським. Після усіх підступних кроків з боку поляків він не вірив що союз з Польщею може привести до чогось доброго.

Незважаючи на розрив, Петлюра певний час ще платив Вишиваному – поки мав з чого. Тим часом Вільгельм лікувався від туберкульозу, потім від тифу, потім сидів у Відні і шукав будь-які способи відновити боротьбу за українську державність: збирав кошти на похід проти більшовиків, шукав нових союзників, збирав навколо себе українських ветеранів. Але все було марно. У 1921 році у Відні цей князь неіснуючого князівства видав збірку поезій українською мовою. Відкривали збірку такі рядки:

Минають дні розкішного кохання,
Минають дні журби,
Минають дні великого страждання,
Важкої боротьби…

Одна по них у нас луна остане
Із тих минулих днів,
Що в серце наше мов весна загляне,
Мов привид майських снів.

Героїчна доба в житті австрійського та українського князя минула, залишивши по собі лише привид майських снів. Австрійська імперія вже не існувала, здобути Україну не вдалося. Офіцер, дипломат та політик, він не мав за що воювати, кого захищати на переговорах та ким урядувати. Все чого ерцгерцог з дитинства прагнув, над чим працював і за що воював, пішло шкереберть. А йому було тоді лише 26 років…

Врешті-решт, з Відня колишній ерцгерцог тікає до Іспанії, діставши чистий бланк паспорту і вписавши імя «Василь Вишиваний», а через кілька років перебирається до Франції. Міжвоєнні роки він провів у різних ділових проектах та аферах. Зараз важко встановити чи був він шахраєм, чи жертвою чужих інтриг та провокацій. А ще князь постійно кутив, відвідував борделі, заводив нових і нових коханок і коханців – при чому останніх в нього було більше. Гомосексуальні відносини були поширені поміж австрійської еліти початку 20 століття (незважаючи на те що гомосексуалізм вважався злочином), у військовому училищі та академії де вчився Вільгельм статеві наруги над учнями були звичним явищем, то ж, на цей грішний шлях він ступив ще у дитинстві. До речі, Австрія не була виключенням – гомосексуальні стосунки були звичним явищем у закритих школах Англії (про це яскраво писав Клайв Люїс у своїй автобіографії), та й і у інших країнах світу. Не дивує що гомосексуальні нахили мав і ерцгерцог Вільгельм. А у Парижі, цьому острові гріховних задоволень, він, здається, ще й тікав сам від себе, намагаючись забути про свою трагічну поразку. Одного разу він знайшов собі коханку, відому даму напівсвіту Полєтт Куйба, і розвага перейшла у захоплення і навіть кохання. Про неї навіть говорили як про наречену князя. Але коли прихильники Габсбургів почали збирати гроші на справу повернення спадкоємців Франца-Йосифа на австрійський престол, Полєтт виставила князя як афериста, так що він змушений був тікати – тікати до Відня.

Австрія тоді переживала кризу ідентичності – імперія розпалась, а нацією австрійці себе ще не відчували. Багато хто мріяв про сильну руку і приєднання до німецького Рейху. Серед таких був і Вільгельм. Але усі ілюзії розвіялись коли почалась Друга Світова війна. Самого князя німці не ображали – навпаки, виплатили йому разову пенсію у кілька мільйонів якщо міряти на долари. Але нацистська політика перетворила окуповану Європу на один великий концтабір, та й саму Німеччину вела у прірву. І ось, зніжений розпусник знову починає приносити користь – він виходить на французький опір та британську розвідку і починає передавати їм усю інформацію яку він мав і яка могла бути корисна союзникам. Він переховує в себе членів опору і постачає їм креслення німецьких літаків та ракет , дані про пересування німецьких військ, про німецьку військову промисловість, про розташування військових аеродромів та військових заводів.

А ще він у 1942 році знайомиться з молодим галичанином на імя Роман Новосад. Романа вивезли на захід в якості остарбайтера, але він спромігся довести господарям що має музичний талант, і його якимось дивом відпустили навчатись у віденській музичній академії. Перед концертом української віолончелістки Новосад зайшов до кавярні і випадково познайомився з Вільгельмом – який теж йшов на концерт тієї ж самої віолончелістки. Новосад і Габсбург подружились, князь познайомив студента з французькими розвідниками, а студент князя – з підпіллям ОУН. Цей крок був важливим для українського руху – адже після неминучої поразки Гітлера ОУНівці мали б покровителя у вигляді західних демократичних держав. Врешті-решт, так воно і сталося, і хоча Україна після війни залишилась в обіймах СРСР, але члени ОУН і УПА, які діставались до зони окупації союзників, завжди отримували притулок на Заході.

Після того як Австрію зайняли радянські війська, і Роман Новосад, і Вільгельм не залишили Відня. Навіть коли країна була поділена на зони окупації, вони залишились у радянській зоні і з ризиком для життя продовжували працювати на французьку та британську розвідку, посилювати союз між українським опором і західними демократіями. Вільгельм водночас вступив у австрійську Народну партію і поринув у встановлення демократичної влади на його батьківщині. Він навіть познайомив керівників партії з французькою розвідкою, чим сприяв тому що перетворити Австрію на радянського сателіта совіти так і не змогли. Переживши трагічну поразку і двадцятиліття забуття, він знову служив і землі своїх батьків, і народу з яким добровільно себе поєднав.

Не дивує що на нього з товаришем починають полювати радянські спецслужби, і у 1947 році Вільгельма і Романа заарештовують і вивозять до Києва. Слідство над колишнім ерцгерцогом проводив майор Гончарук, українець за походженням. Він говорив з Вільгельмом російською мовою, а той відповідав українською. У в’язниці до Габсбурга ставились відносно непогано – він мав свою ковдру і окрему миску, під час допитів його не били. Але вирок був суворим – 25 років ув’язнення. Подальша доля українського ерцгерцога невідома. За офіційною версією він помер від туберкульозу під час слідства незважаючи на усі зусилля лікарів. Що було насправді – зараз вже невідомо.

Вільгельм Франц фон Габсбург Лотаринзький був людиною непростою, і були в його житті періоди за які йому буде соромно на Божому Суді. Розпуста, гомосексуалізм, співпраця з нацистами. Але деякі з гріхів він без сумніву спокутував вже у цьому світі – принаймні, помер він як герой та мученик. Та й хто з нас без гріха? Все ж таки, плітки і погорда – гріх у такій самій мірі як і розпуста. Нехай Господь простить гріхи цього австрійського українця, а ми маємо бути вдячні йому – як одному з тих завдяки кому Україна стала вільною. На честь Габсурга-Вишиваного названі вулиці і площі у Києві і Львові, Одесі і Запоріжжі, Чернівцях і Івано-Франківську. Є пам’ятна таблиця на його честь і у Відні, в українській греко-католицькій церкві святої Варвари. Таблицю встановив Роман Новосад який зміг пережити і ГУЛАГ, і заслання.

Звісно, непоганим пам’ятником нашому ерцгерцогу у вишиванці стали і його поезії, які він присвятив своїм товаришам по зброї у далекому 1921 році.

До збруї! До збруї стрільці!
Зірвіться, ламайте кайдани!
З’єднаються з вами покійні брати,
І згояться народні рани…

До збруї! До збруї стрільці!
І рідну країну спасайте!
Повстаньте як вірні козацькі сини,
Героями в хату вертайте!