Враховуючи масштаб інтересів та глибину знань, отця Генріха Мосінга можна назвати людиною століття

Депортація поляків з Галичини та Волині була примусовою – проте багато хто зміг залишитись, перечекавши період переселення. Наприклад, у Львові залишилося близько 12 тисяч поляків. Серед них були і прості мешканці, і політики, артисти, вчені. Хтось просто доживав свій вік, хтось – продовжував працювати на благо Львова. Зазвичай нова влада не дозволяла їм займати старі посади, але й не влаштовувала проти них репресій. Наприклад, депутат старого польського Сейму Марія Яворська брала участь у житті польської спільноти, викладала польську мову у неформальних гуртках.

Інженер та викладач Адам Курило, визнаний фахівець у галузі залізобетонного будівництва, до кінця життя (а помер він аж у 1980 році) викладав у Львівській політехніці.

Так само викладав у Львівському університеті видатний правник Юліуш Макаревський.

Не менш пощастило Габріелю Сокольницькому, інженеру-електрику, ректору та викладачу Львівської Політехніки.

Ще одним польським науковцем, який залишився у Львові був Вінцентій Сковронський – ветеринар, доктор медичних наук, викладач Медичної Академії, який продовжував викладати у ній майже до самої смерті. Ще був ботанік Тадуеш Вільчінський. Ще був інженер Вітольд Ауліх – до речі, його син, Вітольд Вітольдович Ауліх, став видатним українським археологом, дослідником давніх городищ.

Неоднозначною постаттю увійшов у історію історик Мечислав Гембарович, хранитель Оссолінеуму, величезної наукової бібліотеки, започаткованої у Львові магнатами Оссолінськими (зараз це наукова бібліотека імені В. Стефаника). Гембарович, який працював при бібліотеці за польських часів, опікувався нею і надалі – а ще працював заступником керівника кафедри теорії та історії мистецтва у Львівському університеті. кілька разів йому пропонували очолити Національний Музей у Кракові або кафедру історії мистецтва в університетах Торуні чи Вроцлава – але він відмовлявся. Щоправда, радянська влада такого патріотизму не оцінила – у 1950 році Гембаровича разом з інщими старими працівниками бібліотеки звільнили – як небажаний елемент. Пройшов час перш ніж маститого долідника знов погодились взяти на роботу – простим бібліотекарем з кваліфікацією молодшого наукового працівника. Лише у віці 69 років йому дали «старшого наукового працівника» - і майже тоді ж відправили на пенсію з забороною доступу до матеріалів наукової бібліотеки, колишнього Осолінеуму. Так Гембаровича покарали за те що у Польщі вийшла друком його стаття про мистецькі пам’ятки пізнього Ренесансу у Львові. Без доступу до архівів, живучи на крихітну пенсію, Мечислав Гембаровичпродовдував писати, і вже після його смерті вдалося надрукувати дві статті, присвячені українському мистецтві – про древній іконостас Успенської церкви у Львові та образі покрови у Центральній та Східній Європі. Гембарович любив Львів – у тому числі і його український вимір.

Крім вчених, у Львові залишились актори та музиканти. Одним з таких був Юзеф Хаузватер, актор, вчитель музики, поет, театральний діяч, який за радянських чсаів викладав у львівській польській школі, заснував та очолював Польський народний театр (який після його смерті занепав). Таким був ТадеушМаєрський, піаніст, композитор, музичний критик, викладач Львівської консерваторії. Так само залишився працювати на славу українського мистецтва Адам Солтис, композитор, професор Львівської консерваторії, який за часів СРСР виступав ще й як диригент Львівської Опери та філармонії. Серед його учнів – Мирослав Скорик, один з найвидатніших композиторів сучасної України.

Професори і музиканти, інженери і лікарі, музейники і бібліотекарі – усі вони незалежно від переконань, від ставлення до «українськості» нового Львова продовжували працювати на користь міста і краю які стали для них рідними. Працювали пліч-о-пліч з українцями – Іларіоном та Вірою Свєнцицькими, Ярославом Дашкевичем, Борисом Возницьким та багатьма іншими. Разом вони спромоглись зберегти «стару породу» львів’ян, галичан. Ця «стара порода» стала родзинкою академічного, мистецького, наукового життя Львова. Загалом, багатонаціональність, багатокультурність міста Лева зіграла йому на користь за радянських часів. Польський слід підкреслював «європейськість» Львова і Галичини, допомагаючи протидіяти комунікації і зросійщенню. Та й в добу Незалежності Галичина – австрійська, польська, італійська, німецька, єврейська – стала мостом між Україною та світом. І загалом, Львів, один з найважливіших культурних центрів за часів старої Польщі, залишився ним і в Україні. І заслуга старих польських вчених та артистів у цьому теж є, і заслуга чимала.

Серед тих львівських професорів «старої» школи, які залишились у Львові, особливо запам’ятався і сучасникам, і наступникам доктор Генрік Мосінг – науковий керівник інституту епідеміології, беззаперечний авторитет серед колег. Цей джентльмен, пан (інакше не назвеш), корінний львів’янин у якомусь там поколінні, вражав усіх своїми манерами (аристократично ввічливий), одягом (незмінна краватка, інколи навіть метелик) та німецько-польським акцентом, з яким він говорив і українською, і російською мовами. Але не через це до пана Мосінга ставилися з неймовірним пієтетом усі хто його знав. Мосінг був учнем та помічником Рудольфа Вайгля, вченого з світовим ім’ям, праведника народів світу, винахідником першої у світі ефективної вакцини проти сипного тифу яка врятувала тисячі людей по цілому світі. Цей католик-німець, вхований вітчимом-поляком, з юних літ повязав своє життя з Львівським університетом. А у 1914 році, коли почалась Перша Світова війна, Вайгля мобілізували до австрійської армії та відправили до мікробіологічної лабораторії – боротися з сипним тифом, від якого вмирали і австрійські солдати, і російські полонені. Вже було відомо що тиф переноситься вошами, отже, щоб створити вакцину, слід було спочатку виростити збуджувач тифу – а це зробити ніхто не міг. Але зміг Рудольф Вайгль, і у 1981 році він створив вакцину проти сипного тифу. Поки вчений працював над вакциною, він встиг сам заразитися та двічі перехворіти, то ж, свою вакцину він випробував на собі! Якраз тоді завершилась війна, і Вайгль переніс усю роботу до Львівського університету. У 1920 році у передгір’ях Карпат розпочалась епідемія тифу – і нова вакцина продемонструвала свою ефективність. Невдовзі вакцину вирішили випробувати бельгійські католицькі місіонери у Внітрушній Монголії, де нещодавно вибухнуа епідемія. Завдяки вакцині Вайгля епідемія зупинилася, місцеві жителі (та й місіонери теж) припинили вмирати – і львівський вчений отримав орден від бельгійського короля і ще один – від Папи Римського. Невдовзі вакцина від тифу стає у пригоді у Абісінії (сучасна Ефіопія). Вайгль доповідає про свій винахід у Женеві, у комітеті Ліги Націй та й багатьох європейських столицях. До лабораторії цього львівського чудотворця вчені з цілого світу їздять як у паломництво!

При чому, поляки не поспішають шанувати доктора Рудольфа – його навіть не приймають у члени Польської Академії Наук. Лише президент Львова нагороджує вченого премією у 10 тисяч злотих – і майже усі гроші Вайгль витратив на нове обладнання. Трохи лишилося дружині на шубу і собі на спінінг – доктор був затятим рибалкою.

Можливо, непопулярність Вайгля на батьківщині була викликана тим що його, етнічного німця, вважали недостатнім патріотом (обладнання він завжди замовляв виключно у Німеччині). А може, справа була в тому що пан Рудольф не схвалював польської «національної» політики, і обмеження для єіреїв при вступі в університети називав середньовічним варварством?

Так чи інакше, Вайгль був потрібен і Польщі, і наступним державам які володарюватимуть у Львові. Все ж таки, вакцина від тифу потрібна усім – особливо коли почалась Друга Світова війна. «Перші совіти» створили на базі лабораторії Вайгля цілий інститут дослідження сипного тифу, спокушували переїздом до столиці, возили читати лекції у Київ, Харків, Ленінград та Москву. Нові господарі, нацисти, виділили для інституту ще один корпус і поставили виробництво вакцини на потік. Вайглю, етнічному німцю, пропонували набути статусу «рейхсдойче» щоб очолити інститут – але той відмовився, і на посаду директора прислали німецького військового (щоправда, де-факто керував сам Вайгль). Так само він відмовився до переїзду до Берліну.

Вчений, дивлячись по усьому, ненавидів і комуністів, і нацистів, проте робив вакцину і для тих, і для інших. Мабуть, розумів що його вакцина має служити усім хворим. Невідомо чи давав він клятву Гіпократа – але вірність їй він зберіг до кінця. А ще – керуючи інститутом, він мав можливість рятувати від нацистів десятки людей: польських професорів, підпільників, євреїв, даючи їм працювати у своєму інституті в якості донорів. Донори носили браслети у яких перебували заражені тифом воші – це було необхідно щоб відгодувати цих комах для отримання вакцини. У таких браслетах ходили і Вайгль, і його дружина, то ж, ніякої небезпеки у цьому не було. Зате посвідчення працівника «війського інституту» рятувало донора під час облав – та й платня і посилена пайка ніколи не бла зайвою.

А ще – з інститут Вайля регулярно їздив до Варшави один з його працівників щоб таємно передавати вакцину у місцеве гето. Цим працівником був той самий Генрік Мосінг.

Повне ім’я його було Генрік Ернест Іоганн Рікард Мосінг, кілька поколінь його предків були львівськими лікарями, і см він пішов шляхом предків – закінчив медичний факультет Львівського університету. Під час навчань він захопився дослідженнями Вайгля, працював в нього після завершення освіти, і хоча потім юнак стажувався у Гамбурзі й Брюселі та очолював лабораторію у Варшаві, Вайгль завжди був для нього наставником та беззаперечним авторитетом. Невдовзі на Мосінга чекав захист докторської дисертації, дослідження тифу, Золотий Хрест від польського президента – і повернення до Львова, до наставника, коли «перші совіти» зрозуміли важливість вакцини Вайгля. Разом з Вайглем Мосінг залишився у Львові під час німецької окупації, допомагав наставникові у його роботі та попре забороні німців (які виробляли вакцину виключно для солдат) лікував цивільних хворих.

Саме в роки німецької окупації Генрік Мосінг став чимось більшим ніж просто вчений та лікар. Приходячи до хворих, він говорив з ними, примирював розварені подружжя, давав поради та настанови, втішав та підбадьорював. Від пацієнтів грошей ніколи не брав, а коли селяни силоміць вкладали йому у руки продукти, роздавав їх бідним. Борючись з хворобами, він завжди звертав увагу на особистість хворого. Генрік завжди казав: «Поважаючи людину, його гідність, ми підходимо до Бога».

Тим часом радянсько-німецький фронт йшов на захід та наближався до Львова. Німецька влада згортає виробництво вакцини у Львові та перевозить Рудольфа Вайгля до Кракова. Там він і залишився. Попре усю любов до Львова, Вайгль не ризикував повертатись на терени зайняті радянською владою. Все ж таки, він був в окупації, працював на німців, а значить, був одним з перших у черзі на арешт як «колаборант». Навіть у комуністичній Польщі йому час від часу згадували роботу у окупації. Коли у 1948 році Вайгля номінували на Нобелівську премію, знайшлись польські комуністичні чиновники яку скерували у нобелівський комітет свої зауваження щодо нагороди «посібника нацистів». Так і великий біолог залишився без заслуженої нагороди. У 1951 році він івйшов на пенсію і через шість років помер. У 2003 році у Ізраїлі згадали про його заслуги перед євреями і дали званняя Праведника народів світу.

Інакше склалася доля його вірного послідовника – Генріка Мосінга. Йому двалося не лише залишитися у Львові, а ще й зберегти обладнання для промислового виробництва вакцини – у тому числі і популяцію вошей, які продукували тиф. На нього, колаборанта, теж нічого доброго не чекало, але у місто Лева потрапив Семен перехов, радянський чиновник, уповноваженийз організації охорони здоров’я на звільнених від нацистів територіях. Він знав Мосінга ще по 39 року, знав наскільки він цінний кадр і вдався до відважного кроку – призначив Генріка (за радянським паспортом – Генріха Станіславовича) виконуючим обов’язки директора Львівського інституту епідеміології та мікробіології. Той швидко організував у інституті відділ висипного тифу та налагодив виробництво вакцини. А ще – продовжвав досліджувати цю хворобу. Це стало у пригоді коли рівень життя у Союзі дещо покращився, воші вже не були незмінним супутником побуту, масові епідемії тифу припинилося, проте окремі випадки висипного тифу час від часу спалахували. Лікарі СРСР декларували що ці рецидиви можна перемоглти протягом швидкої антитифозної кампанії – проте Мосінг після тривалої боротьби довів що боротьба проти тифу триватиме десятиріччями, і якщо її припинити – епідемії можуть повернутись. Цікавий момент: головний опонент Мосінга, Лев Громашевський, зазначав: «наукові погляди Генріха Станіславовича призводять мене до шалу, але як в людину, то я у Генріха Станіславовича — закоханий»! Інший його опонент, П. Здродовський, врешті-решт, погодився з ним.

Звісно, Мосінг не приховував своєї віри. Якось, проводячи дегелації мікробіологів з усього СРСР екскурсію Львовом, він, проходячи повз одну із замкнених церков, за звичкою зняв капелюха і перехрестився. Один з вчених здивувався та запитав його, чи він віруючий. Мосінг відповів ствердно. Той здивувався ще більше: «Товаришу!? Як мікробіолог може бути віруючим?» Мосінг спокійно відповів: «А як мікробіолог може бути невіруючим?» Учасники різноманітних наукових з’їздів згадували, що протягом дня вони робили перерву, оскільки ведучий конференції доктор Мосінг ішов помолитись до найближчого храму. Якось, ще за часів Сталіна, до доктора прийшли двоє офіцерів КДБ та запитали чи віруючий він. Доктор відповів: «Якщо ви прийшли сюди з чужого наказу, це не повинно вас стосуватися. Але якщо ви особисто цікавитеся, то як людина совісті я почуваюся зобов’язаним відповісти «так»».

Звісно, це не могло не вплинути на його кар’єру. Коли Генріха Станіславовича запросили у Женеву на виступ у Всесвітній Організації Охорони Здоров’я, влада не випустила його за кордон. Поїхав Здродовський – і у виступі своєму наголосив на заслугах Мосінга. А київський професор Борис Леонтійович Угрюмов, відомий інфекціоніст та письменник, писав про колегу так: «Мосінг керується совістю, любов'ю до людей, великим серцем. ...Враховуючи масштаб інтересів та глибину знань, Генріка Мосінга можна назвати людиною століття».

Що ж, Генріх Станіславович вражав усіх не лише своїми знаннями, а ще й широтою свого серця. Це був справжній служитель. Багато роботи Мосінг робив «на громадських засадах», з власної ініціативи, під власну відповідальність та без жодної нагороди. Більш того, він часто на власні кошти купував обладнання. Врешті-решт, висипний тиф вдалося перемогти – завдяки Мосінгу. Проте коли у 1973 році Генріха Станіславовича відправили на пенсію, жодних нагород, відзнак чи премій від держави він не отримав. Зате товариші та колегі прощались з ним немов з рідним батьком. Пан Генріх продовжував консультувати молодих спеціалістів, брав участь у різноманітних проектах. А ще – нарешті він зміг усього себе присвятити… церковному служінню – адже коли Мосінгу у 1960-х роках дозволили відвідати Польщу, кардинал Стефан Вишинський та архієпископ КарольВойтила на прозанняМосінга таємно висвятили його на священика. Ново висвячений «каплан» взяв собі псевдонім «отець Павло» і під ним звершував служіння у вільний від роботи час. Звісно, викриття таємниці Мосінга коштувало б йому роботи і, напевно, свободи (Мечислав Гембарович називав його служіння «балансуванням на краю прірви») – проте його це не зупиняло. Щосуботи він з інщими священиками виїжджали зі Львова на парафії у різних містах та селах щоб вранці служити месу. Постійно відвідував хворих. Навчав товаришів по служінню філософії й теології. Про нього згадували:

«Доктор, дуже освічений гуманіст, мав широкий кругозір, глибокі знання і ерудицію, людина глибокої духовної культури, в той же час — втілення неперевершеної доброти, великої простоти і спокою, тонкої і чутливої до потреб інших. Протягом усього життя він служив людям гарним словом і ділом. Його пристрасть і покликання завжди вражали мене. Можна сказати, що медична допомога, яка завжди надавлася з радістю, була місією милосердя. Чудова і наслідувальна глибока віра і довіра до Божого Провидіння, на мою думку, є основою його дій».

Коли радянська влада впала, служіння «отця Павла» стало явним, і він до самої смерті у 1999 році подорожував Україною, Кубанню, Молдовою, Казахстаном, Кавказом – усюди куди треба було їхати в рамках служіння. Коли у 1992 році хвороба прикула його до ліжка, виїжджати стало неможливо, проте отець приймав хворих та парафіян вдома. 13 листопада він відслужив совю останню месу, а 27-о – відійшов до неба. Поховаий у Львові, на Личакові, у сімейному склепі – як правдивий корінний львів’янин. І як правдивий священик, отець Павло-Генріх Мосінг залишив по собі чимало духовних дітей – священиків, єпископів, благочестивих мирян. Справжній герой, вликий вчений, правдивий Слуга Божий. Гідний учень свого вчителя. Римо-католик який пов’язав своє життя з Україною і яким Україна може пишатись.