"Змалку переслідували дивні сни: на мене нападав дракон, але ніколи не міг з’їсти", - брат Матвій Стибурський

Я не раз дивувався, як Бог провадить моє життя - так, як і цю радіопередачу, де я опинився, здавалося б, випадково. Насправді ж - ніщо не випадкове. Коли ми планували ефір, усе мало бути онлайн. Але я сказав, що приїду особисто, і тепер я в студії. Це символічно. Бо моє життя - таке саме. Несподіване, з несподіваними перепонами, але завжди наповнене Божим милосердям.

Моє покликання - це шлях Божого провидіння. Народився в 1966 році в Кротошині, це Великопольське воєводство в Польщі. Мої батьки були простими, віруючими людьми. Тато прожив 90 років, і я собі думаю: "Хочу теж дожити до цього віку, якщо на те буде Божа воля". Мама відійшла у вічність у 2017 році. Обоє батьків були людьми молитви. Ми - п’ятеро дітей - зростали у традиційній католицькій родині, де було спільне читання Розарію, літаній, молебнів.

Найбільше запам’яталося, як мама після недільної Літургії запитувала: "Про що говорив священник на проповіді?" - і це мене страшенно дратувало. Я стидався емоцій. Але тепер розумію: це була форма домашнього катехизування. І завдяки цьому в мені заклалася дуже чутлива совість, що ставала голосом Божим.

І ще змалку мене переслідували дивні сни: у них на мене нападав дракон. Він гнався за мною, але ніколи не міг з’їсти. Можливо, це був символ боротьби добра і зла, яка вже тоді відбувалась у моїй душі.

Я дуже глибоко переживав перші кроки у вірі: Перше Причастя, першу Сповідь. А одного разу, коли до нашої парафії привезли ікону Матері Божої Ченстоховської, під час Літургії сталося щось особливе. Мені було всього вісім років, я не міг цього пояснити, але чітко відчув: Бог є. Його присутність у храмі була такою реальною, що в моєму серці щось назавжди змінилося.

Я був активною дитиною, мав хобі - моделював літаки. Мріяв стати пілотом, літати на "кукурузниках". І саме це хобі привело мене до технікуму у Вроцлаві. Спеціальність - технік-механік з авіації. Але… там я "провалився" через шахи. Так, я грав до півночі - і на уроках, і в гуртожитку. Втратив темп навчання. Але і це був Божий план.

Бог веде нас через бажання серця. Він вкладає прагнення - і там, де ми їх реалізуємо, чекає нас Сам. Вибір Вроцлава, а не іншого технікуму, був провидінням. Бо саме там на мене чекав наступний крок мого шляху.

Бог не раз рятував мене фізично. Я двічі тонув - мама витягала мене з води, раз навіть граблями. Іншого разу мене переїхав культиватор - і нічого не сталося. Бог зберігав, бо мав задум на моє життя... 

Брат-капуцин Матвій Стибурський

Більше слухайте в аудіозаписі програми