Болюча євроінтеграція у 18 столітті

У 1772 році, під час першого розподілу Польщі, землі Галичини перейшли до складу Австрійської імперії. Відійшли без великих протестів, без галасу і крику. Коли австрійські війська увійшли до Львова і хотіли дати салют – виявилось що в жодному з двох арсеналів і двох замків в столиці Галичини, в одному з найважливіших міст Речі Посполитої, немає сухого пороху. Та й від замків лишились самі руїни, і мури напіврозвалені, і взагалі, в більш-менш пристойному стані тільки храми які займають десь третину від загальної площі середмістя. Приблизно в такому самому стані знаходився весь край – і інфраструктура, і судочинство, і сільське господарство, і ще багато чого. Польща була бідною і відсталою країною – зате з міцними духовними скріпами. Принаймні, так здавалось полякам, які не жаліли сил і грошей на будівництво помпезних костелів, трохи рідше церков. 18 століття було добою будівництва безлічі палаців і монастирів, які були справжньою окрасою краю, та й зараз вони приваблюють тисячі туристів. Подорожуючи Західною Україною, можна побачити десятки барокових красенів, інколи занедбаних, інколи доглянутих, інколи однакових, немовби зроблених на конвеєрі, інколи досить оригінальних капуцинських, кармелітських, францисканських, домініканських, єзуїтських монастирів у Львові, Хирові, Бучачі, Підкамені, Жовкві, Белзі, величні костели в Варяжі, Угніві, Олиці, Тернополі та інших містах і містечках. Кому до Львова далеко – той може заїхати у Бердичів і подивитись на вражаючий монастир босих кармелітів. Височенні дзвіниці, величезний купол, багате оздоблення. А тепер спробуйте уявити цей монастир не серед радянських багатоповерхівок і асфальтових вулиць, а серед калюж і напіврозвалених халуп, з яких складалась тодішня забудова цього душевного і колоритного містечка. Кому цікаво – нехай заїде в Олику, містечко, майже село між Луцьком і Рівним. В Олиці, колишній резиденції багатющих магнатів Радзивіллів, не збереглось заможних кам’яниць чи публічних будівель. Зате зберігся розкішний палац з залишками бастіонів, і зберігся величезний костел. В Олеську біля Львова є замок і є здоровезний капуцинський монастир – і немає інших старовинних будівель. Це значить що власники цих місцин багато дбали про оздоблення святинь, куди ходили – і майже не дбали про добробут своїх підданих. І так в багатьох містах, містечках, селах, при тому що до костелів тут ходили лише поляки і ополячена українська шляхта, які не були тут корінним населенням і перебували в меншості. Цікаво що на оздоблення греко-католицьких церков сильні світу цього тратилися значно менше. Це знов-таки можна побачити якщо поїздити по Західній чи Центральній Україні. Скільки ви побачите великих помпезних старовинних костелів – і скільки великих, помпезних старовинних церков? Були, звісно, виключення – коли Миколай Потоцький, розпусник і розбишака який розкаявся, фактично на свої кошти побудував храми і келії Почаївської Лаври чи Бучацького монастиря, чи коли Потоцькі збудували василіанський монастир в Кристинополі. Але таких випадків було небагато. Зазвичай шляхта і магнати, римо-католики, дбали лише про свою конфесію, а про своїх підданих забували.  Бідне населення, багаті магнати і багаті костели – така картина була традиційною для Речі Посполитої. Та й не лише для неї. Повага до церкви – добра річ, але кількість пожертв не компенсує інших чеснот, особливо коли ти граф, а значить – мусиш дбати про добробут і багатство своїх земель і підданих. Цікаво, чи бували випадки щоб духівник якогось графа чи князя сказав йому давати гроші краще не на чергову оздобу для монастиря, а на будівництво дороги чи школи? При тому що переважна більшість таких розкішних монастирів належала капуцинам чи домініканцям – тобто, жебрацьким орденам. Звісно, історія знає чимало прикладів коли церковники жертвували власним комфортом заради бідних – але це, на жаль, були скоріше випадки ніж правила. Престиж не завжди йде церкві на користь, і мало хто знаходить в собі сили відмовитись від дарунків коли вони самі тобі в руки пливуть.

Отже, сильні світу цього марнували час на бенкети, намагаючись відкупитись від Бога щедрими пожертвами. Як в анекдоті: отче, якщо я пожертвую на церкву мільйон доларів – я потраплю до раю? Не знаю, сину мій, але варто спробувати. Духовні скріпи міцнішали, палаци і костели змагались у розкоші і величі, забувши про народ який ходить десь там, внизу, а панська, римо-католицька церква продовжувала зверхньо дивитись на хлопську, греко-католицьку церкву. А тим часом підійшов 1772 рік, почались розподіли Польщі, і шляхта з магнатами, які теоретично мусили захищати Батьківщину, так і не зробили нічого суттєвого щоб зупинити кінець цієї шляхетської республіки. Що ж, не вперше  не востаннє таке бувало в історії – духовні скріпи які насаджуються згори, зазвичай діють лише в теорії.

І ось, Галичина опинилась під владою Австрії, незвичної держави, яка об’єднувала під скіпетром древнющої династії Габсбургів багато німецьких і слов’янських народів, не кажучи вже про Угорщину чи північну Італію. Недарма Австрію називали «лоскутною» імперією. А ще імперія це переживала в той час досить цікавий період – адже правила нею спочатку імператриця Марія Терезія, одна з найяскравіших постатей свого часу і одна з найцікавіших вінценосних жінок в європейській історії, а разом з нею і після неї – її син Йосиф 2, якого прозвали революціонером на троні через його любов до ідей Просвітництва та через сміливі і ризикові реформи які він проводив.

Марія-Терезія була жінкою імператора Франца-Стефана Лотаринзького, якого вибрали австрійським імператором у 1745 році. Вона відносно швидко взяла в свої руки справи, які мало цікавили її чоловіка, то ж, два монархи на одному троні не заважали один одному, їхній шлюб був в щасливий і приніс подружжю 16 дітей, з яких десятеро пережили своїх батьків. Коли Франц-Стефан помирає у 1765 році, Марія Терезія стає повноправною імператрицею. Щоправда, вона одразу зробила своїм соправителем старшого сина, 24-річного Йосифа, якому доручила придворні, військові і фінансові справи. Самостійним правителем він став у 1780 році після смерті матері, але пережив її лише на 10 років, то ж, історикам зазвичай доводиться об’єднувати правління, реформи і здобутки матері й сина, говорячи загалом про добу Марії-Терезії і Йосифа 2 – період великих реформ і великих змін, які багато в чому змінили і загалом становище церкві в цілій Європі, і долю українців Галичини. А ще Буковини – адже у 1774 році дипломати імператриці змусили Османську імперію передати до Австрії землі нинішньої Чернівецької області. Закарпаття також було в складі імперії, але воно знаходилось в угорській її частині, було відділено від Галичини і Буковини Карпатами, а також адміністративними перепонами.

Марія-Терезія і Йосиф 2. Люди, без яки історія України було б зовсім іншою – і не в кращий бік. Джерела залишили нам звістки про їхні характери, вподобання і звички. Марія-Терезія в приватному житті була ревною католичкою, прихильницею старих, середньовічних порядків де кожен феодал є володарем своїх земель, а сфера освіти належить церкві. Усі віяння блискучого і буремного 18 століття, усі просвітницькі ідеї про свободу думки і раціоналізм Вольтера і Руссо були чужими для неї. Проте як імператриця вона відчувала відповідальність за свою землю, а також розуміла що потужну партію прихильників реформ гнати не слід. То ж, вона змушена була робити не те що подобається їй, а те що краще для держави. Історик Жан Мішле писав про неї: «мало знаючи сама, вона вміла оточати себе компетентними людьми які керували її політикою». Йосиф в особистому житті відзначився палким коханням до своєї жінки, принцеси Ізабелли, чию смерть він переживав дуже тяжко і до кінця так від неї не оправився. Як політик, вн увійшов в історію під прізвиськом «революціонер на троні», і це було не просто так. Усі кроки, які для Марії-Терезії були прикрою необхідністю, для нього були мрією усього життя. Є звістки що Йосиф ще у віці 21 року приніс матері проект в якому писав про необхідність реформувати в Австрії все що можна і що не можна, і по мірі того як зростав, поступово втілював свої мрії в життя. То ж, в правління Марії і Йосифа були знищені численні старі порядки, проведені ґрунтовні реформи і побудований устрій які історики називатимуть освіченим абсолютизмом.

Справа в тому що друга половина 18 століття стала добою розквіту філософії просвітництва, яка в головних рисах вчила що людина має дбати про благо інших і діяти на засадах раціоналізм і свободи думки. Це була своєрідна відповідь суспільства на минулі століття, коли активне залучення церкви до політики призводило то до релігійних війн, то до непорозумінь всередині країни. Тому філософи доби просвітництва, такі як Вольтер, Руссо, Монтескє, Гольбах, Гельвецій та інші доводили що будь-який фанатизм є злом, теологічні чи обрядові тонкощі самого Бога мало цікавлять, а розум і совість є єдиними надійними провідниками в цьому світі. Отже, якщо скасувати усі старі забобони, встановити розумні закони, то можна досягнути загального блага і усі люди стануть братами. При цьому, більшість філософів-просвітників тих часів не були атеїстами – вони вірили що Бог є, що він вклав Свої закони в наші серця (власне, саме тому треба слухатись розуму), але церква дещо заслонила цбю правду своїми традиціями, і тому руйнувати церкви не треба, але вплив кліриків треба обмежити і не давати їм писати закони чи монополізувати сферу освіти.

В наші дні ці ідеї виглядають досить суперечливо. З одного боку, вони стали фундаментом для американської конституції, для французької декларації прав людини, та й церковні перегини дещо скорегували. З іншого – вчення Вольтера і Руссо заклало підстави для французької революції, розвитку світського гуманізму, соціалізму та комунізму. Але тоді вони були чимось новим, ніхто ще не знав що від «свободи, рівності, братерства» один крок до Робесп’єра і гільйотини, зате сі бачили до чого довело надмірне втручання церковних справ у справи політичні.

І ось, в ці ідеї Йосиф  вірив усім серцем, і хоча мати, консерваторка і ревна католичка, намагалась дещо вгамувати його захоплення, проте багато кому з оточення імператриці, її блискучим міністрам і дипломатам було зрозуміло що молодого імператора не так просто зупинити, а головне – що реформи, про які говорить Йосиф, державі потрібні. То ж, його мрії про скасування старих звичаїв і традицій так чи інакше треба втілювати. Сам імператор писав:

"Покладаючи на себе найбільш славну з європейських корон, — писав імператор, — я маю намір поставити філософію законодавицею моєї держави; на підставі її принципів Австрія повинна одержати зовсім новий вид. Внутрішнє керування підвладних мені областей вимагає радикальної зміни; привілеї, фанатизм і розумовий гніт повинні зникнути, кожний з моїх підданих буде користуватися природженими йому природними правами".

Перше, що почали робити Йосиф з мамою в Австрії, а згодом і в Галичині – це повна уніфікація законів, скасування усіх місцевих особливостей – починаючи з Магдебурзького права і закінчуючи феодальними привілеями і привілеями церкви. Віднині суди і уряд стали прерогативою виключно держави. Навіть пан не мав права судити своїх селян. Були розроблені нові карний і цивільний кодекси, скасовані судові катування, обмежене застосування страти. Ув'язнених у в'язниці злочинців примушували до роботи в ремісничих майстернях або мануфактурах.

"Монархія, — писав Йосиф, — повинна складатися із зовсім подібних по своїх установах провінцій, являти собою єдине ціле, до якого варто застосувати однакову систему керування. Як тільки це буде досягнуто, припиниться всяке відчуження, усяке суперництво між різними областями й народностями. Розходження за-походженням й віросповіданням повинні зникнути, і тоді всі громадяни будуть вважатися братами, намагаючись посильно допомагати один одному".

Одразу після смерті матері, щойно ставши повноправним монархом, Йосиф зробив чотири речі. По-перше, він до мінімуму скоротив витрати на себе і свій двір і до кінця життя відрізнявся скромністю, навіть трохи аскетизмом. Крім того, він видав закон про свободу віросповідання, згідно з яким кожен міг сам собі обирати віру (щоправда, з деякими обмеженнями), протестанти і євреї були визнані повноправними громадянами. Цей закон став значною подією не лише в Австрії, але й по цілій Європі. Далі, 11 червня 1781 року він офіційно дозволив критику дій уряду і монарха і обговорення політичних питань в газетах! Крім того, Йосиф  суттєво обмежив і поступово скасував кріпосне право. Для селян був важливим ще один захід: Влада підтримувала еміграцію десятків тисяч інших німців-колоністів, сподіваючись, що вони стануть взірцем доброго господарювання й оживлять сільську економіку. Від колоністів місцеве населення переймало найновіші на той час аграрні технології, а також освоювало прийоми вирощування, переробки та застосування нових сільськогосподарських культур, таких як конюшина, люцерна, тютюн, цикорій, а головне – картоплю, яка стала не лише смачною стравою, але також ідеальною сировиною для виготовлення спирту.

Щоб зрозуміти як змінилось життя в Галичині після приходу австрійців, варто пригадати одну історію. Є на Львівщині, майже на самому кордоні з Волинню, напіврадянське, але гарне і мальовниче шахтарське місто Червоноград. Колись місто називалось Кристинопіль і було воно резиденцією графів Потоцьких. Наприкінці 18 століття володів містом Франциск Салезій Потоцький, з яким пов’язана одна не зовсім приємна історія. Син його, Станіслав, закохався в збіднілу шляхтянку Гертруду Комаровську і навіть таємно обвінчався з нею – до речі, в греко-католицькій церкві. Старі Потоцькі, котрі вже встигли просватати сина за багату магнатку Жозефіну Мнішек, були обурені неслухом сина, швиденько відправили його до Європи, а Гертруду схопили щоб вивезти до монастиря в очікуванні на розлучення. По дорозі Гертруду було вбито – мабуть, через необережність. Батьки Гертруди подали на Потоцьких в суд. Звісно, багаті магнати, котрі утримували власне військо, звикли не зважати на судові рішення, але після того як Кристинопіль у 1772 році відійшов до Австрії, Потоцьким заборонено було мати своє військо. До того ж, імператриця Марія Терезія вирішила довести що перед судом усі рівні, і засудила Франциска Потоцького до публічної страти. В принципі, суди і Польщі діяли, але оскільки магнати мали свої війська і замки, навіть якщо би їх і засудили на щось, ніхто не був в змозі привести приговор у виконання. Але Марія-Терезія заборонила магнатам тримати приватні армії, і відтепер держава взяла в свої руки монополію на насильство.

Так чи інакше, чекати на арешт і страту магнат не збирався і прийняв отруту. Невдовзі померла і його дружина, і молодий Станіслав Потоцький, повернувшись додому, дізнався про подвійну трагедію – загибель дружини і смерть батьків. Пізніше з стався ще один інцидент: Потоцький схопив за якусь провину одного місцевого єврея і кинув його до в’язниці при своєму замку. Родич єврея поскаржились до місцевої австрійської адміністрації, і ті веліли графові відпустити єврея, бо «рівний над рівним влади не має. Тоді Потоцький остаточно образився на австрійців і переїхав до Тульчина, інше своє містечко, яке знаходилось ще в Польщі, а потім в Російській Імперії, де поміщик в своїх володіннях був царем і Богом. Там він побудував собі новий палац, кращий за кристинопільський, а для своєї третьої дружини, Софії Чарторийської, збудував розкішний парк в Умані, а в Кристинопіль навідувався лише на відкриття василіанського монастиря. Слід віддати графові належне – в Тульчині він, встановив для селян панщину один день в місяць. До речі, в Потоцького в палаці збирались і масони, і декабристи, а для своєї доньки він збудував палац в Одесі, і зараз там чудовий художній музей.

Але повернемось до Галичини. Йосиф 2 був енергійним і завзятим правителем, проте реформи його проходили зі скрипом, наштовхуючись на великий опір шляхти і магнатів. А ще – цей вінценосний романтик завжди хотів відродити військову славу Австрії, бажано у справедливій війні і війні за віру. Згадаймо, що просвітницька філософія не заперечувала віри в Бога. І ось, під час чергової російсько-турецької війни він вирішив приєднатись до російських військ разом з своєю армією. Але похід його вийшов невдалим: у війську почались епідемії, захворів і він сам, при чом захворів тяжко. Розуміючи, що жити йому залишилось недовго, Йосиф спішно вертається до Відня і готується до смерті. Картина, яку він мав перед очима, йому аж ніяк не подобалась: його швидкі реформи викликали обурення серед дворян, а спадкоємця він залишити не встиг. Трон мав зайняти один з його братів, які не зовсім поділяли переконання імператора-революціонера. Залишати наступнику самі проблеми Йосиф не хотів, і тому скасував багато з своїх реформ. Непохитними він залишив лише дві: селянську реформу і церковну.

Після смерті Йосифа шляхетська частина Австрії здихнула спокійно, вважаючи що нічого крім проблем його заходи не приносили. Лише після французької революції, коли усі побачили що буває якщо довго не обмежувати привілеї монарха і дворян, до імператора-революціонера і його спадщини стали ставитись інакше. А поки що наступники Йосифа поступово відходили від його завітів. Щоправда, усього не відміниш, та й селянам усяко краще жити стало, а церковну реформу Йосиф встиг довести до кінця, і з неї непогано скористали українці. Але про це буде в наступнй передачі.