Церква, нація і мова. Зрілість і розвиток

В людини кожен вік має свої спокуси, свої критерії доброї і злої поведінки. Немовля гарне коли добре спить, добре їсть і не дуже кричить. Дворічна дитинка гарна коли їсть все що дає мама і ходить на горщик. У шкільному віці добре коли дитина приносить добрі відмітки і слухається батьків. Перед підлітком життя ставить вже нові завдання – перше кохання, самооцінка, добра чи погана компанія, роздум про те хто ти є і в чому сенс життя. В дорослому віці людина вже думає про здобутки і досягнення, про сімейні і подружні цінності, про політику і футбол, роботу і гроші, хобі і дітей – і при тому, цінності дитинства і підліткового віку нікуди не діваються – не какати в штани, не надто перебирати харчами і шанувати батьків треба завжди. Одним словом, чим активнішим, чим повнішим життям людина живе, чим більше мислить і відчуває – тим більшою кількістю понять вона оперує і тим на більше питань має дати відповідь.

Приблизно так само складається доля народу коли він проходить шлях від етнічної групи до сучасної зрілої політичної нації, створює власні цінності, культуру, державу і ставить перед собою щораз складніші питання. Або навпаки, деградує – з ким не буває.

Так ось, на початку 19 століття українці як народ досягли певних успіхів в своєму зростанні. Все ж таки 18 століття з його просвітницькими ідеями з одного боку і цивілізований характер війн з другого боку, а здешевлення книг з третього сприяли тому що шляхетські діти йшли не лише у військо, а ще й в інститути, в університети, бібліотекам необов’язково стало ховатись за фортечними мурами міст чи монастирів, шкіл стало більше і програма там стала більш серйозною, а вимоги до освіти серед церковників стали значно вищими. Отже, вчителів, викладачів, вчених, просто читаючих людей стало в рази більше, і знань в них було більше, а як відомо, чим більше людина має, тим більше хоче. Північному корейцю для щастя потрібна чашка рису і усмішка Кім Чен Ина, а нам – і ковбаси давай, і м’яса в борщ, і вина як мінімум молдавського, і інтернет швидкісний, і щоб в маршрутці шансон не грав, і щоб президент Рошен продав, і щоб на Печерську хмарочоси не будували, і щоб священик проповідь читав виразно, і щоб в костелі огидних стінописів не малювали.

Так і колись: у 16 столітті Острозька Академія з викладачами-греками, ортодоксальним православ’ям і церковнослов’янською мовою була вершиною мрій тодішніх церковників. Через півстоліття Петро Могила вже прагнув просвітництва в європейському дусі, з латиною і філософією, а наприкінці 18 століття ми вже сприймали як належне український відділ в університеті, семінарію з викладачами університетського рівня і найвищий храм у Львові. І якраз наприкінці 18 століття русини-українці – і в Австрійській Імперії, і в Російській – почали робити спроби розвивати повноцінну літературу. І якщо у 16 чи 17 столітті наше національне відродження концентрувалось навколо церкви, то у 19-му воно почалось з розвитку літератури та літературної мови. Якщо у 17 столітті нам для щастя потрібна була своя повноцінна церква і щоби права не відбирали, то тепер нам захотілось більшого. Чим більше маєш тим більше хочеться – і з часом ми знахабніли настільки що захотіли свою державу і щоб ніяке …мурло не вказувало нам як жити!

КОМУНІСТИ-КЕГЕБІСТИ ЖИТИ НАС УЧИЛИ… (або ЛАЛАЛАЛАЛАЛА)

Історія будь-якого народу який проходив через поневолення, національне відродження, визвольну боротьбу, завжди дає безліч тем для досліджень і простору для роздумів. Цікаво дивитись як етнічна група перетворюється на політичну націю – або стає частиною іншої нації. Євреї, ірландці, чехи, естонці, шотландці, фінни, угорці, італійці, серби, хорвати – усі вони зустрічали на своєму шляху схожі випробування і схожі питання, і те як вони проходили ці випробування, які відповіді вони давали на ці питання, багато в чому зумовили їхню долю. Чи потрібна нам своя національна церква? Міфологія? Своя держава? Своя мова? І якою саме має бути ця мова, церква чи держава? Кого з сусідів запишемо у братні народи, а кого – у кляті воріженьки? Що робити якщо деякі герої і деякі сторінки історії є спільними з сусідами? Чи будемо впливати на менші етнічні групи щоб долучити їх до нашого національного проекту?

Наприклад, євреї довго сперечались з приводу того якою буде їхня мова. В них був древній іврит, мова Біблії. Був ідиш, діалект німецької мови, яким говорили у повсякденному житті. Була польська, німецька і російська – мови імперій, на чиїх землях євреї мешкали. Певний час єврейські просвітники пропагували німецьку мову, вбачаючи в неї путівку у великий світ. Певний час за право бути національно мовою змагався ідиш – саме ним писав Шолом-Алейхем та інші єврейські класики. Але врешті-решт сіоністи вирішили що відроджуючи древню державність, треба відродити древню мову – і відродили іврит. Ірландці теж мали древню і шляхетну давньоірландску, гельську мову. В свій час нею писали красиві елегії ірландські і шотландські монахи, писали літописи, складено безліч колоритних народних молитов. Але за добу англійського панування ірландці свою мову призабули, і навіть пісні з закликами бити клятих британців ірландські націоналісти писали вже англійською. Як наслідок, незалежність ірландці здобули, але ірландську мову відродити в них якось не дуже виходить – хоча вони і стараються. Шотландці взагалі вирішили що незалежність їм не дуже й потрібна – вистачить широкої автономії з своїм прапором, парламентом, гімном, прем’єр-міністром, збірною по футболу і пам’ятниками Уільяму Уоллесу і Роберту Брюсу всюди де заманеться. Та й давню мову свою шотландці забули вже з кінцями – навіть Роберт Бьорнс писав шотландським діалектом англійської. І тепер маємо те що маємо. А от естонці, не маючи давніх літературних традицій, розвинули мову, створили повноцінну літературу і здобули державність. Що ж, в кожного своє щастя. Може, колись і ірландці чи шотландці відчують потребу у відродженні рідної мови. Історія любить сюрпризи.

Але повернемось до нас. По мірі того як ми з русинів поступово перетворювались на українців – тобто, з народу на націю – в нас все більше визрівала думка що своя мова (а значить, і література) нам просто необхідні. Визрівало це поступово і не одразу – протягом Середньовіччя і навіть ранньомодерного періоду церковнослов’янська мова, вона ж староболгарська, якою Кирило та Мефодій в свій час переклали Біблію і склали літургійні тексти, досить довго претендувала на статус не лише церковної мови, але й мови навчання, шкільництва і офіційних документів. А для повсякденного ужитку була народна мова яку ми зараз називаємо староукраїнською мовою, білоруси – старобілоруською, а у 16, 17 століттях її називали руською мовою.

Це було типовим явищем для Середньовіччя і Ренесансу – одна мова для молитви, друга для повсякденного ужитку, третя для художньої літератури і так далі, і усі вони одна на одну впливають. В усіх європейських мовах присутні безліч слів і виразів, запозичених від латини – і в свою чергу латина переймала чимало від романських і германських мов. І в усіх європейських народів з одного боку латина постійно намагалась стати живою розмовною мовою не лише на офіційному рівні (і так з’являлась поезія вагантів, чи латинські героїчні поеми), а з іншого боку національні мови постійно намагались вийти на вищий рівень – і привіт, давньоанглійські переспіви біблійних історій, ірландська чернеча поезія, творчість трубадурів чи лицарські романи.

Десь так воно було і в нас – з тією різницею що церковнослов’янська мова, яка відігравала в нас роль латини, відносилась до слов’янської групи, була досить близька до староруської мови – принаймні, нам її зрозуміти було значно легше ніж, наприклад, англійцям чи французам зрозуміти латину. Отже, церковнослов’янська мова в нас швидко набула характерних українізмів, сформувавши так званий південноруський ізвод, і водночас претендувала на те щоб злитись з народною мово і підкорити її собі. Приблизно так сталось, до речі, в Росії, де, за висновками більшості філологів, саме церковнослов’янська зіграла вирішальну роль у формування російської літературної мови. Нічого страшного в цьому немає – будь-яка жива мова розвивається, піддається зовнішнім впливам, запозичає іноземні слова й терміни – одним словом, зазнає змін. Наприклад, сучасна англійська мова це давньоанглійська плюс латина, плюс саксонська, плюс данська, плюс французька плюс впливи давніх бриттів, ірландців і шотландців. Тому сучасному англійцю складніше зрозуміти, наприклад, давньоанглійську поему «Беовульф» без перекладу ніж нам «Слово о полку Ігоревім».

Але водночас з спробами «високих» мов заполонити і нижні сфери суспільного життя були і спроби підняти народну мову до вищих рівнів. Звісно, студентські пісні чи містерії 17, 18 століття та інша народна творчість писалась народною мовою. У 16 столітті до церковнослов’янської Біблії чи Требника могли додати передмову староукраїнською – тобто, русинською мовою. У 17 столітті Йосиф Шумлянський писав посібники для священиків народною мовою. Загалом, в кантах Димитрія Туптала, катехізисах і молитовниках, полемічних і апологетичних творах унійних і православних письменників 16, 17, 18 століть іноді тяжко точно встановити де закінчується церковнослов’янська і починається староукраїнська. Десь звучить чиста українська, десь – церковнослов’янська, десь – така собі суміш. Але зазвичай високою, церковною мовою вважалась церковнослов’янська, а народну мову використали лише як перехідну ступінь до неї. При тому рівні літературного життя цього нам вистачало. А на початку 19 століття виявилось що наша інтелігенція, та й не лише вона, починає прагнути більшого – і кращої літератури, і більшого простору для мови.

Що ж, поляки чи німці зрозуміли це у 16 столітті, росіяни у 18-му, євреї на початку 20-го, італійці у 14-му, англійці, здається, ніколи в цьому не мали сумнівів, а ми, українці, разом з естонцями, угорцями і ще багато ким доросли до цього наприкінці 18-го – на початку 19-го. І якраз у 19 столітті відбулась вирішальна битва мов за уста, розум і серця русинів-українців.

Отже, яким було поле битви? Українці в той час були розділені між двома імперіями. Більша частина – від Луцька і Бродів до Харкова – перебували в складі Російскої Імперії. Тут народна мова була вичавлена з церковного і академічного ужитку ще наприкінці 17 століття. Церковною мовою була церковнословянська, а державною – російська. При чому, українців окремим народом Росія не визнавала, і про викладання в школах, академіях чи університетах ще якоюсь мовою крім російською не можна було й думати. Українська народна мова була мовою селян, мовою низів. Навіть Григорій Сковорода писав свої пісні і трактати дивною сумішшю мов, в якій української не так вже й багато. Тим не менше, було чимало вчених чи літераторів які щиро захоплювались цією мовою низів, збирали і видавали народні пісні та й самі починали писали народною мовою – і в них непогано виходило. «Енеїда» і комедії Котляревського, вірші Костомарова і Гребінки. Цікаво що Євген Гребінка перекладав українською поезії Пушкіна, і російський поет з цього дуже тішивс і у відповідь переклав кілька поезій Гребінки російською. А ще Гребінка написав кілька пісень російською, найбільш відомі з них – «Очи черньія» і «Помню я еще молодушкой бьіла». Загалом, в російському суспільстві перші кроки українських поетів вважали за невинну забавку – тим більше що в умовах російських законів нічого більшого нам і не світило

Дещо іншою була ситуація в Австрійській імперії в складі якої була Галичина, Буковина і Закарпаття. З одного боку, ця територія була невеличкою – якщо порівнювати з землями які опинились під владою Росії. Менше земель – менше людей, менше інтелектуальних ресурсів, менше потенційних письменників, вчених, просвітників і так далі. То ж нема чого дивитись що літературна активність на Львівщині була значно меншою ніж на схід від Збручу. Зате в Австрійській імперії не було жодних заборон щодо мов. Все ж таки імперія Габсбургів складалась з величезної кількості різноманітних народів, і відсоток власне австрійців в ній був невеликий. Зате були румуни, чехи, словаки, угорці, купа балканських народів і ще багато хто – певний час навіть італійці. При чому жодна нація не мала змоги претендувати на те щоб бути панівною. То ж, австрійці не мали жодних намірів когось асимілювати і вимагали від підданих лише лояльності до імператора. При чому щоб завоювати вірність і відданість підданих, влада мусила хоча б час від часу робити вигляд що піклується про підданих і шанує їхню культуру. Як наслідок, в Галичині, де українці і поляки змагались за те хто більш корінний і культурний, австрійці мусили балансувати між ними, осипаючи цісарськими ласками то нас, то них. Тобто, то полякам шляхетські привілеї підтвердити і на адмінпосади просунути, то нам допомогти з відкриттям шкіл чи зрівнянням в правах. Так чи інакше, нам ніхто не заважав писати книги, викладати в школах і робити інші корисні для народу речі.

І ось, на межі 18 і 19 століть ігумен, письменник і вчитель Юліан Добриловський почав перекладати з церковнослов’янської на народну мову ряд церковних книг, та й сам поезії писати почав. А такі його колеги як Лев Шептицький, Петро Білянский чи Антон Ангелович наполягали на запровадження народної мови в школах. На початку 19 століття священик Іван Могильницький, інспектор шкіл Перемиської єпархії, почав складати українську («словенсько-руську») граматику і словник і в кількох працях доводив що ця словенсько-руська мова – окрема мова, а не діалект польської чи російської. Так само видавав словники і граматики, а також буквар ректор львівської греко-католицької семінарії Іван Лаврівський. Отже, поки в Києві чи Харкові етнографи, історики та літератори збирали народні пісні і пробували сили в українській поезії, галицькі священики і єпископи несли народну мову в школи і далі – в усі сфери суспільного життя. Народна, низька, проста мова поступово перетворювалась на повноцінну академічну і літературну. Тут маємо подякувати і Кулішу, і Костомарову, і Гребінці, і Добриловському, і Могильницькому, і Лаврівському і багатьом іншим. Але вже на початку нашого національного відродження можемо побачити цікаву тенденцію – на Центральній та Східній Україні національний рух поширювався головним чином серед світської інтелігенції, в той час як на Західній Україні цей рух з самого початку був церковним, і надалі буде тісно пов'язаний з церквою. І ще – цей розвиток мови з літературою приніс за собою нові виклики і нові питання – яким буде присвячена наша наступна передача.