Церква в світі: вигнанці чи громадяни?

В попередньому номері «Патріархату» ми розглядали дві біблійні моделі співвідношення церкви і суспільства: в Старому Завіті Бог царює в народі і укладає Завіт з народом, а в Новому – царює в серцях людей, і укладає особистий завіт з кожним окремим індивідуумом. В Старому Завіті єврейське суспільство за замовчуванням добре і освячене (а в разі відходу від ідеалу Бог його карає), а в Новому Завіті світ за замовчанням лежить у гріху, а церква в цьому світі – меншість, і існує в світі, не змішуючись з ним, немов підводний човен в морі – mobilis in mobili, як писалось на стіні «Наутілуса» капітана Немо. Недарма образ церкви як корабля став такою поширеною алегорією. І звісно, відносини церкви з суспільством просто не можуть е бути складними і неоднозначними. Ще Ісус в Своїх повчаннях казав учням що з одного боку, нас гнатимуть за Нього, що Він приніс не мир, але розділення, і вороги людині – її домашні. А з іншого боку ми є світлом для світу, і треба нас не під горщиком ховати, а на стіл ставити. Тобто, вони нам – плаху і Сибір, а ми їм – Євангеліє і любов. Як в магазині: клієнт хамить і скаржиться, а продавець надягнув американську усмішку і продовжує впарювати клієнтові айфон за шість тисяч гривень.

Щоправда (розвиваючи алегорію з магазином), якщо продавець починає говорити з клієнтом занадто довго і не зовсім про товар (особливо якщо клієнт – гарна дівчина), начальник може продавцеві по голові щоб не залицявся у робочий час. «Не любіть світу, ні того, що у світі. Коли хтось любить світ, в того немає любови Отця» - це з Першого послання святого апостола Іоанна, 2:15. А ще – «Не спрягайтеся з невірними в чуже ярмо! Що спільного між світлом та темрявою?» - це вже 2 Кор. 6:14. Звісно, можна на це відповісти що там апостол мав на увазі не світ в цілому, а лише гріхи які в світі зустрічаються, але так чи інакше, виникає дилема: чи може християнин вчитись у філософських академіях (або зараз – у світському ВНЗ)? Чи може ходити в театри на Евріпіда чи Софокла (або зараз – на «Гуцулку Ксеню»)? Чи може захоплюватись пригодами Одисея чи Енея (або зараз – ходити в кіно на «Вартових галактики»)? Чи може він сидіти в Ареопазі (або зараз в міській раді)? Тобто, якщо узагальнити, як християнину ставитись до зовнішнього світу – як до ворога, з яким ні про що крім «покайся, грішник» говорити не варто (тим більше що все одно буде Судний день і все воно згорить), чи як до не надто близького але приємного приятеля з яким можна і порибалити, і новий фільм обговорити?

За два тисячоліття своєї історії церква виробила дві моделі ставлення до навколишнього світу: відкидати його і створювати по мірі сил власний мікросвіт або активно жити в світі, сприймати його культуру і відділяти в ній по мірі сил мух від котлет. Як зараз українці, борючись з радянським минулим, змушені відділяти Леніна від Рязанова. Обидві моделі використаються віруючими в наші дні. Є католики і «Ватиканська газета», яка міркує над художніми недоліками нових «Зоряни війн» - і є радикальні протестанти які не читають нічого крім Біблії і не співають нічого крім церковних гімнів. Але як би кумедно не виглядали ці витівки, в них немає нічого нового – все це Церква проходила ще за часів апостолів.

Першою спробою віддалитись від зовнішнього світу і створити власну релігійну субкультуру, був… Ізраїль. За часів Христа вся єврейська культура, весь побут був пронизаний релігією – від традицій і обрядів до літератури. Недарма в Старий Завіт увійшли УСІ твори давньоєврейської літератури усіх жанрів  на будь-який смак. Тут в нас і міфологія з легендами (книга Буття), і популярна історія в стилі Плутарха (книги Вихід, Царів, Хронік), і пафосні бойовики (книга Суддів чи Маккавеїв), і романи в дусі Олександра Дюма (Естер), і супергеройські билини-комікси (Самсон – чим не Капітан Америка?), мелодрами з хеппі-ендом (книга Рут), а для інтелектуалів і любителів високих матерій є Еклесиаст, Йов і так далі. Навіть своя «освячена» еротика є – Пісня над піснями. Так саме було з усіма обрядами і традиціями – так що важко розібратись де кінчаються правила віри і починаються народні звичаї. Майже як в Галичині. Не дивує що перші християни спокійно продовжували виконувати усі єврейські традиції і почуватись відносно комфортно в такій релігійній субкультурі – звісно, поки юдеї не почали проти них переслідування.

І ось, тікаючи від переслідувань, християни опинились за межами Палестини, опинились в зовсім іншому культурному середовищі – греко-римському. Тут також більшість обрядів і традицій було прив’язано до античних релігій, але також існував величезний пласт культури, не пов'язаний безпосередньо з поклонінням Зевсу чи Аполону. Точніше так: майже уся культура у  греко-римському світі була світською: театр і література з їхнім потужним моральним змістом, скульптура, живопис. А найбільшим відкриттям була антична філософія, багато течій і шкіл якої відштовхувались від ідеї що Бог є один. Ксенофан, Сократ, Платон робили на це сильний наголос, Аристотель чи Піфагор базувались на цій ідеї, розвиваючи свої постулати, ця ідея враховувалась в етичних концепціях епікурейців і стоїків. Більш того, цей новий світ зовсім не горить бажанням гнати і нищити християн. Згадаймо книгу Діянь святих апостолів: Павла гнали переважно юдеї, а представники римської влади зазвичай або відверто захищали його, або принаймні не створювали додаткових проблем.

І ось, перед християнами постало два тісно пов’язаних між собою питання: наскільки можна відірватись від старих юдейських традицій і наскільки можна сприймати античну культуру. Тобто, чи має навернений на християнство грек обрізатись і святкувати Йом-Кіппур і чи можна християнам читати Платона та шанувати подвиги трьохсот спартанців?

Першому питанню присвячено чимало місця в книзі Діянь святих апостолів і посланнях святого Павла. Зокрема, 15 глава Діянь розповідає що християни з палестинських євреїв (якраз з тих хто своє село вважав центром всесвіту) проповідували що без обрізання і виконання єврейського закону спасіння не буде, і через це в Єрусалимі було скликано собор на якому вирішили що не слід  «ніякого не складати на людей тягару, крім необхідного». Тобто, традиції традиціями, а віра від них не залежить.

Слід зазначити що старозавітна релігія була розрахована виключно на Ізраїль — тобто, відносно замкнуту спільноту. Похід в гості до іновірців, м'яко кажучи, не схвалювався: сходив — маєш пройти ритуальне очищення. Прихід Месії і встановлення Царства Небесного також розглядався виключно в «єврейському» вимірі: Месія прийде – порядок наведе. Тобто, вижене римлян і зробить все «як за Соломона». Навіть після того як Месія, прийшовши, сказав йти і навчити усі народи, сказав що з усіх кінців світу прийдуть і ляжуть разом з Авраамом, апостолам не все було зрозуміло. Згадаймо як в 11 главі книги Діянь Петро мусить довго пояснювати перед братами чому він ходив до «необрізаних» і проповідував римському сотнику. Не беручи цього до уваги, не зрозумієш наскільки важливим кроком уперед була відмова від «євреїзації» християн. Дозволивши своїм вірним працювати в суботу, їсти свинину і вільно ходити в гості до знайомих язичників,  Церква зробила свідомий вибір: відмовитись від від перетворення на замкнену субкультуру і відкритись для великого світу.

Цікаво що головним ідеологом такого підходу був святий Павло – єврей, і разом з цим уродженець діаспори, римський громадянин, знавець і Тори, і античних філософів і поетів, типовий громадянин всесвіту, який разом з цим усім серцем любив свій народ і його звичаї. Що ж, здоровий освічений націоналізм (як в Шевченка, Пушкіна, Шептицького) завжди йде рука об руку з інтернаціоналізмом. І  той самий святий Павло дав відповідь на друге питання. В своїх проповідях і посланнях він залюбки цитував античних філософів і поетів – Епіменіда («…У ньому бо живемо, рухаємося й існуємо…»), Клеанфа («…ми з Його роду…») і так далі. Тим самим апостол сміливо поєднав невідомого Єдиного Бога античних філософів і християнського Бога. А потім такі як святий Іустин Філософ, який писав що Сократа вбили за віру в Істинного Бога, і Климент Александрійський, який цитував Гомера і Вергілія в своїх моральних повчаннях, і багато, багато інших. Багатьох античних філософів почали називати «християни до Христа», з’явилась усталена думка що філософія для греків була поводирем до Христа як закон для євреїв. Все це з одного боку привертало до церкви освічених людей, а з іншого – допомагало християнам гідно почуватись в тодішньому світі, розвивати власну літературу і мистецтво і загалом, непогано почуватись в світі – поки вимоги цього світу не конфліктували з вірою. І тут вже християнам не бракувало ані стійкості, ані принциповості. Недарма в історії збереглись імена багатьох християн які любили філософію, віддано служили Імперії у війську чи при дворі, але коли від них вимагали зректись Христа – без сумніву йшли на смерть, згадуючи при цьому і святого Павла – і Сократа.

Церква змогла відділити мух від котлет, відкинути поклоніння Юпітерові і божественним імператорам, але прийняти Платона і Вергілія. І цей мудрий вибір допоміг Церкві не просто вижити в тогочасному суспільстві, а ще й пережити і перемогти його, а пізніше – і врятувати те найкраще що було в античному світі. Завдяки своїй відкритості для світу Церква була готова і до Констянтина, і до Аттіли.

Біблія вчить що усі ми смертні, та й Судний День рано чи пізно настане. То ж, для християнина цей світ – місце не життя, а очікування, не оселя, а залізничний вокзал де усі ми сидимо поки не підійде наш поїзд який відвезе нас до Христа, і там, після зустрічі з Ним, все вже буде по-справжньому. Тут сидять на валізах, дрімають в одязі впівока – одним словом, не розслабляються. Але й до вокзалу можна ставитись по-різному: можна усі дві години, протягом яких чекаєш на поїзд, тупо простояти на пероні з торбами в руках, а можна сісти в улюблену кав’ярню на вокзалі чи стати на краю платформи де краще бачити зірки, взяти в зуби люльку і думати про вічне.

А ще можна взяти активну участь в житті вокзалу: прибрати сміття і розігнати тарганів біля себе, підказати дорогу приїжджому, попильнувати торби сусіда і так далі. Або (якщо ви історик) розповісти тьотям з буфету про те який це історичний і красивий вокзал, і нехай їх розпирає гордість – може, ввічливішими стануть. Саме цим вирішили зайнятись католики коли на вокзалі начальник помер від «білочки», охоронці розбіглись, таргани виросли до розмірів котів, заявили про свої громадські права і разом з бомжами проголосили вокзальну народну республіку. Тобто, у 5 столітті після падіння Римської Імперії. Але це вже - окрема тема.