Чим Польща вплинула на Україну

По гробах гробів ходим ми,

І з ілу костей наших братій

Возносим храм для отчини,

Величественний, пребагатий.

Розбудова нації чи держави дійсно дещо подібна на зведення будинку. Дійсно, в нас під ногами уламки чи навіть фундамент який нам залишили предки. Але що саме ми з цих уламків збудуємо – це вже залежить від нашого бажання, хисту, розуму, спритності і вподобань. В старому доброму фільмі «Назад у майбутнє», в третій його частині один з героїв, вчений Еммет Браун, каже своїм друзям, Марті і Дженіфер, що наше майбутнє не є заздалегідь зафіксованим і передбаченим, що воно створюється нашими руками щомиті, і тому давайте збудуємо його добрим для кожного з нас. Що ж, приблизно так воно є і з історією народу. Наше минуле визначене нашими предками за нас, і це минуле – історія, мова, традиції – в певній мірі сформувало наше сьогодення. Але майбутнє наше – виключно в наших руках, і який дім ми збудуємо з давніх уламків – залежить виключно від нас. Чи буде наш дім співпадати з контурами старих фундаментів? Чи буде він такого розміру і в такому стилі як старий? Чи буде він схожий на храм, на фортецю, на палац чи на торгівельний центр? Хто буде нашим сусідом по вулиці, а хто – сусідом по кімнаті? Це все вирішувати нам.

І ось, 1848 рік, коли перед галицькими українцями відкрились нові перспективи і нові можливості, одним з важливих питань стали відносини з поляками. З того часу як у 14 столітті Казимир Великий вдерся у Львів і заклав Латинську катедру, ми з поляками як справжні сусіди і сварились, і братались. Ми і лаялись за те в кого більше привілеїв буде, і разом захищали свої монополії проти євреїв чи вірмен. Польські магнати жертвували на наші церкви, а наші художники розписували польські костели. Мішані шлюби і серед шляхти, і серед міщан були звичною справою, а взаємні культурні впливи призвели до того що тяжко було сказати де польський пан, а де спольщений русин. Польські етнографи збирали українські пісні, а численні українські священики попре усі заходи просвітників часто-густо виголошували проповіді польською мовою. Навіть Маркіян Шашкевич, який мріяв що свою першу проповідь на парафії виголосить руською, українською мовою, ставши на амвоні, не витримав і почав говорити польською. В усі часи на Західній Україні, та й не лише на Західній, завжди вистачало шляхти та інтелігенції, важливих діячів, які могли сказати про себе «gente rutheni, natione poloni» - руського походження, польської нації. Або таких які вважали що щастя України – в союзі з Польщею. Тому не дивує що у 1848 році поляки спробували залучити нас до своїх петицій і маніфестів – тобто, долучити до свого національного проекту.

В історії таке буває – коли якийсь народ стає частиною національного проекту іншого. Інколи це робиться насильно, інколи добровільно, а частіше за все – мішаним шляхом. Так в свій час англійці намагались підкорити Шотландію, потім Мел Гібсон, тобто, Уільям Уоллєс і Роберт Брс їх звідти випхали, а потім шотландському королю запропонували англійську корону і дві країни уклали унію, а потім і зовсім об’єднались, і шотландці у складі Сполученого королівства почувають себе непогано. На відміну від ірландців або американців яким конче треба було підтертись британським прапором. Сучасна французька нація складається з колишніх провансальців, бургундців, аквітанців, бретонців – різних народів які не весь час пов’язували свою долю з Парижем. Італійці, які утворились з суміші давніх римлян, візантійців-греків, готів, вандалів, лангобардів, норманів і ще багато кого, лише в середині 19 століття об’єднались в єдину країну і обрали єдину мову – і при цьому протиріччя між півднем і півночем країни постійно дають про себе знати. Німці то об’єднувались, то розділялись, і ідеєю національно держави захопились відносно пізно. Ірландці, італійці, англосакси, китайці та інші перебираються до Сполучених Штатів, стають американською нацією і щасливі з того. Інколи подібні національні проекти виявляються успішними, інколи не дуже, інколи тривають століттями, інколи розвалюються швидко. Іспанська нація білими нитками зшита з галісійців, кастільців, каталонців, при чому багато хто час від часі намагається вказати Мадридові на двері. Штучно склеєна Югославія спочатку без проблем існувала, потім з тріском розпалась. Не менш штучна Чехословаччина з радістю розділилася як тільки з’явилась така можливість.  

То ж немає нічого дивного в тому що поляки, які мріяли про своє національне відродження  намагались нас якщо не долучити до свого національного проекту, то принаймні взяти в союзники. Ще на початку революційних виступів у Львові, коли поляки в редакції вісника паризьких мод писали свої перші петиції до імператора, але, як відомо з попередніх передач, русини, дізнавшись про зміст петиції і про те що про нас там – ані слова, залишили зал. Невдовзі щойно створена Головна Руська рада на сторінках «Зорі» видає свій маніфест – про те що ми є частиною великого руського народу від Перемишля до Харкова, ми прагнемо національного розвитку милістю найяснійшого цісаря і все таке інше. Про поляків в цьому маніфесті не було ані слова

Але поляки не залишали спроб долучити нас до свого національного проекту. 23 травня, невдовзі після створення Головної Руської ради, у Львові був заснований так званий Руський Собор – політичний комітет, який скликали прихильники єднання галицьких русинів з поляками. Недарма мету свою комітет цей описав як «удержування згоди і єдності з миром Вітчизни». Типова польська риторика і термінологія: є одна наша спільна Ойчизна, чиї діти мають заховувати єдність. На чолі комітету стояла шляхта русинського походження але польської культури – ті самі «gente Rutheni, natione Poloni», такі як магнати Лев Сапега, Володимир Дідушицький, Генрівк Яблонський. Це були досить цікаві і непогані люди, Лев Сапега був одним з творців технічної академії в Львові і рільничих студій у Дублянах – тепер це Львівська політехніка і дублінський сільськогосподарчий університет. Колекції Володимира Дідушицького лягли в основу етнографічного і природничого львівських музеїв. Були там і просто полонофіли, світська інтелігенція та священики. Одним з таких був Іван Вагилевич, один з творців «Русалки Дністрової», греко-католицький священик, який одразу після початку весни народів покинув свою парафію і поїхав до Львова щоб приєднатись до польського руху. Вагилевич в Руському соборі став редактором газети «Дневник руський», в якому проповідував єдність галицьких русинів і польського народу. Ще один член руського собору, українець  Юліан Горшкевич заявив 15 червня 1848 року на першому засіданні "Руського Собору": "Русини, Поляки, Вірмени й Жиди повинні станути проти уряду й короля й у такій силі підтримати свої домагання. Впала Польща через гноблення совісти і свобід Руси, впаде українська справа, коли неприхильно й вороже стане супроти природженої національности".

Руський собор закликав Головну Руську раду об’єднати зусилля з поляками. Але Рада (тобто, керівництво української церкви) поставилось до цих закликів досить жорстко. Усі заклики залишились без відповідей, а Івана Вагилевича кардинал Левицький позбавив сану – формально за самовільне залишення парафії. Навіть коли керівники Руського Собору – Сапєга, Дідушицький і Яблонський – прийшли до львівського єпископа Григорія Яхимовича, формального голови Ради, з проханням прийняти їх назад і східний обряд, обряд предків, той відмовив їм зі словами: «русини шляхти не мають і не потребують». Збереглись звістки що сам кардинал Михайло Левицький кинув в лице Дідушицькому і Сапезі: «Ми народ попів і хлопів, то ж, шляхта нам не потрібна». «Народ попів і хлопів» - так нас часто принизливо називали поляки, то ж, кардинал кинув представникам «братнього народу» їхній власний мем – чим виявив непогані таланти тролля.

Отже, в ті дні ми мали можливість долучитись до національного проекту поляків або частково повязати наші національні проекти. Але замість того ми поляків відправили куди подалі і відмежувались від них, а також від полонофілів. Наскільки правильним був цей вибір – про це і досі сперечаються і наші, і польські історики і публіцисти. Дехто пише що відкинувши пропозицію Дідушицького, Яблонського і Сапєги, ми остаточно втратили свою давню еліту, викреслили її з нашого пантеону. Дехто вважає що об’єднавши зусилля з поляками, ми могли б досягти більшого. В історії, етнографії, філології можна було знайти чимало аргументів і за, і проти можливого об'єднання. Але у 1848 році мова йшла не стільки про наше минуле, скільки про наше майбутнє. а майбутнє своє галицькі українці, принаймні, їхня інтелігенція і церква, бачили не в обіймах поляків, а в єдності з рештою нашого народу, з Харковом і Києвом, з тим що тоді називали «великою Україною». Зараз деякі російські пропаганд…ни і просто люди які не дуже розбираються в тому що таке Галичина і з чим її їдять, часто кажуть про те що галичани ближче до поляків ніж до українців, і якщо приєднати Львів до Польщі то усі будуть щасливі. Так ось, це – повна бздура, і події 1848 року це яскраво довели. Ні, в принципі, якби ми тоді об’єднались з поляками, Варшава з часом може і стала б нам ближчою за Київ, але ми вчинили інакше – тому що були не такими якими нас уявляли різні братні народи. Нерозривний зв'язок між Києвом і Львовом, який не переривався ані у 13 столітті, ані у 17-му, ані у 20-му, дав знати про себе і тут. Тим більше що полякам, як і іншим так званим  братам, ми були потрібні виключно в якості гарматного м’яса і дармових ресурсів.

Рішення Левицького було мудрим не лише через те що від братнього народу добра краще не чекати. Події Весни народів, які спочатку розвивались досить сприятливо для різних повстанців – від італійців до угорців – з часом повернулись на користь Австрії. Десь австрійці схаменулись і почали бити повстанців, десь вирішальну роль зіграли війська, які прислав на допомогу Австрії російський цар Микола 1. Усі повстання були придушені, а за придушенням прийшли арешти і страти. У Львові також не обійшлось без жертв.

1 листопада, під час святкування Дня усіх святих почались сутички між австрійськими вояками і польською національною гвардією трапилася сутичка. Гвардійці і польські міщани почали збиратися у центрі й будувати барикади. Наступного дня, о десятій ранку, командувач австрійськими військами Гаммерштайн віддав наказ розпочати бомбардування центру Львова. Батарея понад 2 год. стріляла з Високого Замку по центру міста, не зважаючи навіть на білий прапор, який повстанці піднімали кілька разів. Від бомбардування загинуло 55 осіб – серед них 13 жінок. Було сильно пошкоджено ратушу, згоріло кілька десятків будинків, в тому числі університет і його бібліотека з 40 тис. книг.

За умовами капітуляції, польську Національну раду і Національну гвардію було розпущено. Закрито всі видання, окрім урядової "Львівської газети". Пізніше було розпущено парламент, відновлено необмежену владу монарха, цензуру. До 1854 р. Галичина перебувала на воєнному становищі.

Але українці в цьому польсько-австрійському протистоянні участі не брали. Тому Головна Руська Рада розпущена не була. Вона проіснувала до 1851 року, встигла відкрити Народний дім, заснувати культурно-освітнє товариство «Галицько-Руська матиця». Більш того, новий цісар Франц-Йосиф високо оцінив лояльність українців під час революційних заворушень і подарував їм руїни одного з зруйнованих львівських монастирів, де постала Преображенська церква і Народний Дім. В Преображенській церкві збереглись написи подяки імператорові від галицько-руського народу. А ще після 1848 року було дозволено навчання українською мовою в народних школах, у гімназіях введено обов’язкове вивчення української мови, а у Львівському університеті відкрито кафедру української мови і літератури (очолив Я. Головацький).

Невдовзі почались перші вистави українського театру в Коломиї. Стараннями М. Верещинського та І. Озаркевича було поставлено «Наталку-Полтавку». Відкрито перші читальні (в Коломиї, Львові), а газета «Зоря галицька» продовжувала своє існування ще довго, а невдовзі з'явились і інші газети.

Отже, кардинал Михайло Левицький (разом з іншими греко-католицькими священиками і єпископами) мудро розіграв усі карти: відокремився від поляків, проголосив лояльність до цісаря, не допустив участі наших у збройних протистояннях – і як наслідок заробив для своєї церкви і народи непогані плюшки, а ще непогано згуртував і посилив наші патріотичні сили. Коли через 20 років Австрія таки стала конституційною монархією з парламентом, ми були готові до цього і активно відправляли до парламенту і крайових сеймів наших послів.

1848 рік став символічною подією для української історії. Саме тоді хоча б частина нашого народу офіційно проголосила ким вона є, з ким вона хоч бути, якою мовою хоче говорити, які символи вважає своїми і яке майбутнє прагне будувати. Звісно, і до весни народів були такі як Перо Могила з його колегіумом, Шумлянський який писав книги народною мовою і займався просвітництвом, Антін Ангелович який відстоював національну церкву, гурток перемишльських просвітників і так далі. Та й після 1848 року ми знову  знов і знов будемо давати відповіді на головні питання щодо того якими ми хочемо бути. Серед українців будуть полонофіли і москвофіли, хтось з наших національних діячів в свій час відчує себе поляком або виїде до Росії – але так трапилось що саме маніфест Головної Руської ради у 1848 році став тим стрижнем, навколо якого формуватиметься наша національна ідея. Саме він визначив напрямки якими йтиме наш народ протягом наступних століть, багато в чому визначив те яку саме хату ми хочемо будувати. І за це маємо подякувати нашій греко-католицькій церкві.