Civitas Dei: спроба побудувати християнське суспільство

313 рік Нашої Ери багато в чому став переломним для історії християнства. Саме тоді римський імператор Констянтин видав Міланський едикт в якому дав християнам свободу віросповідання. Не те щоб раніше християни не знали періодів свободи, просто раніше влада лише час від часу милостиво дозволяла їм сповідувати свою віру, то тепер християни стали повноправними членами суспільства легально і офіційно. Більш того, Констянтин поступово все більше і більше цікавився християнським вченням і перед смертю прийняв хрещення. Церква і імперія, церква і суспільство примирились.

І ось, у відносинах церкви і світу почалась нова доба. Раніше перед християнами стояла дилема чи то ми є вигнанці і небажані гості в цьому світі, чи то повноправні його громадяни? Очікуючи на небесний потяг на земному вокзалі ми маємо тихенько стояти з торбами на платформі чи все ж таки можемо влаштуватись на цьому вокзалі з комфортом поки не підійде поїзд, взяти каву з канапками і прибрати сміття навколо себе? Тепер начальник вокзалу запросив пасажира до себе в кабінет, напоїв фірмовим чаєм і почав радитись з приводу того як зустрічати майбутній поїзд, та й інші пасажири починають питати де краще поставити валізи і куди нести викидати порожні пляшки. Церква стала вагомою частиною суспільства, обійняла в ньому панівне становище – а значить, мусила брати відповідальність за те що відбувається навколо.

Наприкінці 4 століття Римська імперія розділяється. Східна її частина трималась відносно міцно, а ось Західна швидко занепадала, а її імператори були мало на що здатні. У 410 році германські племена готів здобувають і грабують Рим, той самий, вічний, величний, блискучий Рим який протягом століть був символом миру, стабільності, надійності і злагоди. Згадаймо – Римська Імперія позиціонувала себе як носія права, культури і цивілізації, який ніс на дикі землі водогони, театри, лазні, цирки, дороги, закони, школи, філософію, літературу. Такий собі Тягар Білої Людини в античній інтерпретації, Кіплінг в тозі і сандаліях. Тому у 410 році пав не просто Рим – був знищений Pax Romana, римський мир, символ, дух, запорука і гарант цивілізації. І хоча готи як прийшли, так і пішли, а нові імператори ще з півстоліття іменували себе Цезарями і Августами, світ похитнувся. Диванні експерти тих часів одразу почали говорити що це боги покарали Рим за прийняття нової віри. І як відповідь цим любителям кричати «зрада» єпископ Августин з далекого африканського міста Іппон пише свій безсмертний трактат «Про місто Боже». Книга в нього вийшла цікава, глибока і довга. На сторінках трактату Августин, відповідаючи на усі закиди ворогів християнства, доводить що 1): Рим здобув славу і велич завдяки не богам, а мужності і мудрості римлян, 2): усі ці римські героїчні воїни та імператори, від братовбивці Ромула до розпусних імператорів, не такі вже й шляхетні – скоріше навпаки. Отже, на роль носія і хранителя усього доброго в цьому світі Рим не тягне. Це є місто людське, яке символізує собою диявольські справи. Але паралельно з цим Августи виводить Божий план історії і спасіння людства, символічне Місто Боже, яке несе світові правдиве благо. Представник Бога на землі в даному випадку – церква, яка, власне, і несе світові слово істини, яка стоїть і стоятиме, і брами пекельні не здолають її..

Події наступних років лише підтвердили правильність думок Августина. Коли у 452 році наступні варвари, гунни на чолі з Аттілою, стояли під стінами Риму, а імператор втік, саме Папа Римський Лев І вийшов до загарбника і намовив його пощадити місто. Через кілька років, коли під стіни Риму завітали нові гості, вандали на чолі з вождем Гейзеріхом, знов-таки саме папа Лев намовив вождя не проливати невинну кров і не завдавати місту руйнувань. Звісно, все це були лише тимчасові перемоги які лише трохи уповільнили занепад імперії, проте сама картина була символічна: Папа Римський перед ворожим військом, а за спиною його – місто, країна, покинута імператором. Світська влада занепала, і хтось мусив взяти на себе відповідальність за цей світ. Як в пісні Висоцького,

Попытайся ладони у мертвых разжать

И оружье принять из натруженных рук

Начальник вокзалу помер, охоронці розбіглись, нема кому виносити сміття і розганяти хуліганів – то ж, хтось має взяти владу в свої руки і слідкувати за порядком. Так було під час Раннього Середньовіччя. Коли міста зникали у вогні – в монастирських бібліотеках Італії та Ірландії зберігали і переписували книги античних поетів і філософів, вчили грецьку і латину. Коли місіонери навертали варварських вождів до Христа – вони водночас приносили їм писемність, знайомили з античним надбанням, заохочували менше воювати і жертвувати гроші на церкви та освіту. Фактично, церква взяла в свої руки багато функцій, притаманних державі – адже більш не було кому дбати про освіту і науку, справи милосердя. Так при монастирях і єпархіях зростали бібліотеки, закладались школи, з яких пізніше виросли європейські університети, так рятували від забуття античних письменників та вчених, так закладались підвалини для літератури, музики, живопису . Так варварська Європа поступово перетворювалась на Європу християнську, Європу університетів, поетів і філософів, Європу величних соборів і монастирів.

Відома поезія вийшла з-під пера ірландського монаха 10 століття, присвячена котові який живе в келії з автором:

Я і Пангур – два монахи,

Сидимо ночами,

Я наукою займаюсь,

А котик – мишами.

Вдвох знайти по серцю справу –

- хіба це не диво?

То хоч келія маленька –

- нам удвох щасливо.

Ці строки яскраво змальовують середньостатистичний типаж тогочасного церковника, характерний для кращих людей того часу. Він переписує книги, проповідує язичникам, пише церковні гімни, а для відпочинку – оспівувує красу навколишнього світу, не забуваючи і про пухнастих друзів. До речі, міфи давніх кельтів і германців теж збереглись до наших днів завдяки зусиллям середньовічних монахів. І головна унікальна риса тієї доби – це поєднання героїчних германських з християнським вченням про милосердя. Це призвело до створення лицарського кодексу честі, до образу воїна що стоїть на сторожі церкві і вміло поєднує криваву роботу з благочестям, добротою, милосердям, чесністю. Становлення образу такого християнського воїна цікаво простежити. Це давньоанглійські пісні, де Ісус в повному озброєнні, вривається до пекла на чолі небесної дружини, де Беорхтнот гине в бою з молитвою на устах, де Беовульф б’є монстрів, але прославився передусім чесністю і добротою. Це те яким намагався бути Карл Великий – полководець який з мечем в руці захищає церкву від утисків, а християн – від набігів варварів-язичників, меценат який відкриває школи, будує церкви і монастирі. Це англійський король Альфред Великий, захисник країни від вікінгів, засновник шкіл, покровитель наук, перекладач богословських, історичних, філософських книг.

Все це було можливо виключно завдяки тій повазі, тому авторитету і тій владі яку здобула церква в Європі Раннього Середньовіччя. Титанічними зусиллями сотень і тисяч місіонерів, писців, перекладачів, вчителів, священиків, монахів і єпископів Європа вкрилась храмами і школами, спадщина древніх була збережена і розповсюджена, кілька хвиль варвари (готи, вандали, франки, англосакси, вікінги, угорці) були навернені на християнство, навчені не вбивати без потреби, жертвувати гроші не лише на пиво, але й на школи, дбати не лише про військову славу, але й про добробут підданих. В одній з скандинавських саг двоє братів-соправителів хваляться хто з них кращий. Один ходив до Святої Землі, мав багато пригод, другий сидів вдома і дбав про добробут краю, будував пристані і церкви. Сучасники більше за все дивувались тому що їхні перепалки не доходили до бійок і обидва вони померли своєю смертю. До християнізації таке (і гордість ще за щось крім пролитої крові, і ненасильницька смерть конунга) було неможливо.

В наші дні часто деякі «експерти» люблять говорить про нібито насильницьке розповсюдження християнства, але в Папи Лева Великого не було жодного воїна коли він говорив з Аттілою і Гейзерихом. За спиною святого Патрика, святого Боніфація, святого Колумби не стояли армії. Були окремі спроби королів силоміць хрестити своїх підданих (як Олаф Трюгвассон хрестив Норвегію або Карл Великий саксів), але успіху вони не мали. Так чи інакше, європейські народи стали християнськими, і в цьому новому світі церква стала найзначнішою силою. Збулось те про що писав Августин і про що, і більшій чи меншій мірі, мріють усі сучасні християни.

Але коли усі стають християнами і шанують церкву, ми фактично вертаємось до старозавітної моделі відносини церкви й суспільства, де усі за замовчуванням віруючі і живуть за Законом Божим. З одного боку це дуже красиво виглядає: замість жорстоких варварів – благочестиві лицарі, замість кривавих навал – війни за правилами, усі люди як один йдуть до церкви, шанують свята, не працюють по неділях, хрестяться, проходячи біля хрестів чи фігур Богородиці, всюди ікони і складається враження що Царство Небесне же наступило. Приблизно такі враження бувають в киян коли вони приїжджають на Західну Україну, де замість «здрастє» - «Слава Ісусу Христу» і навіть алкоголіки не матюкаються а кажуть «прошу пана, вибачте що я трохи випив».

Але як в старозавітному Ізраїлі мало хто насправді виконував Божі заповіді, як в Галичині масове благочестя не заважає красти, давати/вимагати хабарі, вірити в прикмети і гороскопи, сваритись і так далі, так і в середньовічній Європі чи Візантії поголовне християнство не призвело до поголовної святості. Більш того, в суспільній моралі не було місця для засудження гріхів. Варто почитати такі книги як «Декамерон» або «Кентерберійські оповідання», «Роман про Лиса», поезії трубадурів чи вагантів з усіма цими невірними жінками та блудливими студентами, хтивими монахами – одразу стає зрозумілим що середньовічна поголовна християнізація не сягнула глибоко. Це як в Брєжнєвському СРСР: радісно співаємо радянські пісні на демонстраціях – і крадемо з виробництва усе що можна відкрутити («все навкруги колгоспне, все навкруги моє»).

І справа не в тому що проповідники в церквах погано старались, закликаючи людей бо побожного життя. Вони старались, робили свою справу, люди прислухались до них – просто лише відносно мала частка тих хто приходив в неділю до церкви ставилась до віри як до чогось серйозного. Тобто, назовні картинка складалась як в Старому Завіті, а реальність – як в Новому де правдиві християни в меншості по відношенню до язичників та грішників. Не усі королі були такими як Альфред Великий чи Людовік Святий, не усі лицарі були такими як Гійом лє Марешаль, та й не усі папи були такими як Лев Великий. Але тепер церква, як найповажніша установа в суспільстві, установа, яка брала участь в усіх галузях середньовічного життя, автоматично несла відповідальність за все що роблять її парафіяни, хоч сумлінні, хоч номінальні. Взявши на себе тягар великої мети – зробити світ кращим, врятувати його від темряви і жорстокості – церква таки частково досягла свого, зате в очах сучасників і істориків стала винною в тому на що їй не вистачило сил. Так генерала, який вийшов переможцем з нерівного бою, звинувачують в тому що він довго бився і поклав забагато своїх бійців. Так жінці, яка прийшла втомлена з роботи і приготувала вечерю, чоловік закидає що в ресторані готують краще.

А ще, якщо казати про середньовічну церкву, то опинившись у привілейованому становищі, наповнивши собою суспільство, вона стала перед дуже серйозними спокусами. Але це – тема вже наступного нарису.