Державні церкви та божественний імператор

Усі язичницькі культи були релігіями державними. Принесення жертви богам було офіційною церемонією, і часто вождь був одночасно і жерцем. Ну, або вождь і жрець були тісно пов’язані. Старозавітна релігія хоча і доносила д людей Єдиного та істинного Бога, а також дала безліч прикладів особистих, інтимних відносин з Богом, тим не менше так само була тісно переплетена зі справами державними. Добрий цар – народ молиться, злий цар – народ забуває Бога і так далі. Унікальність християнства полягала у тому що Ісус цілком ігнорував справи державні і перевів усе у область особистих відносин з Богом.

Аж ось, імператор Констянтин у 313 році дає християнам свободу, купу привілеїв, а потім починає брати активну участь у житті церкви. При цьому, імператор, вчорашній язичник, мислив як і мав мислити язичник – поняттями офіційного культу. Язичники задобрювали богів будуючи храми та приносячи жертви – то ж, щоб християнський Бог був щасливим, Йому теж треба зробити приємне – побудувати з десяток церков. Отже, свої симпатії до християнства Констянтин проявив просто і щиро – заснував нову столицю і забудував її церквами. Назвав цю нову столицю на честь себе, коханого – Константинополь. Що ж, нову столицю давно треба було будувати, імперія давно була розділена на дві частини, а кожен імператор мав офіційного соправителя. Ну, і Босфорська протока була настільки важливим місцем що дивно як це там ще й досі не виникло нічого торгівельно-військового.

А ще – в кожного бога був головний храм, величний та красивий. Як в Артеміди у Ефесі, в Афіни у Афінах, в Аполлона в Дельфах і так далі. Отже, просто необхідно було влаштувати для християнського Бога такий самий культовий центр – щоб паломники стікалися туди могутніми потоками.

І от, що пише Євсевій Кесарійський, один з перших церковних істориків:

Влаштовуючи все розумно, боголюбивий василевс узявся до створення найвеличнішого пам’ятника у Палестині. Йому угодно було найсвятіше місце воскресіння у Єрусалимі зробити славетним предметом загального поклоніння. Тому він звелів негайно побудувати там молитовний дім – і задумав це не буз натхнення згори – рухав ним дух самого Спасителя!

Колись нечестивці, точніше, усі демонські сили через них доклали старнь щоби заховати у темряві той божественний пам’ятник безсмертя де ангел з неба відсунув камінь та прорік благу звістку жінкам. Язичники з великими зусиллями навезли землі та та завалили усе те місце, потім замостили все камінням, і так заховали священну печеру. Над нею вони похмуре житло для своїх мертвих ідолів, для хтивого демона кохання. Але, велінням Констянтина ця обитель обману була зруйнована зверху донизу з усіма статуями й демонами, і розкопана. Камені з цього капища були викинуті далеко від того місця. Натхненний василевс наказав розкопати до значної глибини сам грунт і вивезти якомога далі. Коли ж знімали шар за шаром, у глибині землі показався порожній простір, а потім Чесне та Всесвяте знамення спасительного воскресіння. По завершенню цього, василевс наказав з царським блиском будувати належний Богові молитовний дім.

Невдовзі, вже по смерті Констянтина,Кирило Єрусалимський писав до Константа, наступного імператора, так:

За боголюб’язного блаженної пам’яті Констянтина сина твого було віднайдене у Єрусалимі спасительне древо Хреста коли він, маючи найвеличнішу ревність до благочестя через Божу благодать віднайшов приховані Святі місця

Трохи пізніше про те саме писав потім знаменитий Амвросій Міланський:

Блаженна Єлена, прибувши до Єрусалиму, почала відвідувати святі місця і за натхненням від Духа Святого шукала древо Хреста і приступивши до Голгофи , говорила сама собі: бачу я тут місце битви, але не бачу перемоги. Шукаю ознак спасіння і не знаходжу. Я – на престолі, а хрест господній – у темряві, я у золотій одежі, а знамення перемоги Христової – у руїнах. Як же можу усвідомити себе відкупленою коли не бачу самого відкуплення? Бачу я що диявол загородив меч яким був побитий. Але Ісак відкопав зариті від іноплемінників криниці і не дозволив щоб вода була прихована. Отже, маю руїни відкопати – нехай же явиться життя світу… І от, розкопавши землю, знаходить три хрести, закинуті серед руїн, і знаходить що на середньому хресті зроблений напис «Ісус назорей, цар юдейський», і зацим написом віднайшла вона спаситель ний хрест.

А ще пізніше цю історію переповідав Сократ схоластик:

Мати царя Єлена, отримавш уві сні настанову, відправилася до Єрусалиму. Побачивши його порожнім, вона почала шукати ревно шукати могилу де Христос був похований і воскрес, і хоча з труднощами, але з Божою допомогою відшукала. Мудрі у Христі шанували цей гріб Господень з часів його страждань, а ті хто ткали від Христа закопали це місце, звівши на ньому капище Афродити і поставили боввана щоб знищити саму пам'ять про це місце. У давнину це їм вдалося. Проте матері царя це стало відомо. Знявши боввана та відкопавши та розчистивши це місце, вона знайшла у домовині три хрести – один – преблаженний, на якому висів Христос, а інші – на яких висіли два розбійники. Разом з ними віднайдена була і дощечка Пілата на якій він розпятого Христа різними мовами оголошував царем юдейським. Але оскільки все ще невідомо було який з хрестів той якого Єлена шукала, то мати царя охопила чимала скорбота. Однак від цієї скорботи невдовзі визволив її єрусалимський єпископ на ім’я Макарій. Він розв’язав це вірою – тобто, просив знак від Бога і отримав його. У тій країні одна жінка страждала від тривалої хвороби і була вже при смерті. Єпископ підніс до неї кожен з трьох хрестів, віруючи що доторкнувшись до хреста дорогоцінного вона одужає. Надія його не обдурила. Коли підносили до жінки два хрести не господні, хворій не ставало легше, а як було піднесено третій, правдивий – то помираюча повністю укріпилася і повернулася до досконалого здоров’я. таким-то чином і було віднайдене терево хреста. Між тим, мати царя запропонувала створити на місці гробниці дорогоцінний молитовний будинок і, звівши його напроти древнього зруйнованого Єрусалиму. Назвала його Єрусалимом новим.

Ну, а щодо хреста, то одну його частину вона поклала у срібну скриню і лишила там як пам’ятку для майбутніх істориків, а іншу відправила до царя який заховав її у своїй статуї яку поставив на високій колоні у Коінстантинополі на так званій Констянтиновій площі. Це написав я за переказами – хоча про правдивість цієї події говорить весь Константинополь. Констянтин отримав також і цвяхи якими були прибиті до хреста руки Христові – бо мати і їх віднайшла та відправила синові. З них він зробив собі шолом з забралом у якому ходив на війну. Мати ж його, збудувавши новий Єрусалим, вирішила звести не меншу церкву у печері Вифлеємській, а також на горі Вознесіння…

Чим далі – тим більше цікавих подробиць – і про те що таємницю зберігання трьох хрестів знали якісь євреї які зберігали це у секреті кілька поколінь і не відкривали її поки одного з євреїв не кинули у криницю, і про те що Істинний Хрест воскресив померлого якого вже у труні несли на цвинтар, і про те що один цвях Констянтин прикріпив до свого шолому, а з другого зробив уздечку для коня.

Отже, перші звістки, найбільш достовірні, - що імператор Констянтин вирішив звести у Єрусалимі величну церкву, нібито на місці де загинув, був похований і воскрес Христос. Для цього він зруйнував існуючий храм Афродіти і під час будівельних робіт була знайдена якась печера – і печеру цю прийняли за могилу Христа. На це вказало якесь «знамення воскресіння» знайдене у печері. А те що переповідали пізніші історики чи проповідники – про хрест, про Єлену і так далі – це вже з розряду фентезі. Загалом, історія з віднайденням Чесного хреста – типовий приклад того як факти обростають фантастичними подробицями. Про кожен замок екскурсоводи розповідають що там у стіни замурована якась цнотлива дівчина чи відважний козак, про кожен замок чи монастир говорять що від нього вів підземний хід до самого Києва чи Львова, про кожне старе дерево розповідають що під ним відпочивав Богдан Хмельницький, а про кожну старовинну ікону – що її власноруч писав святий Лука. Взяти, наприклад, Жовкву. У 1707 році тут жив чотири місяці Петро Перший, під час Першої Світової тут загинув знаменитий авіатор Петро Нестеров. При чому, Петро Перший у Жовкві розповів Мазепі про свої плани скасування української автономії, а Нестеров провів тут перший у історії повітряний бій. Але екскурсоводи обожнюють розповідати як Петро кинув у річку п’яного Меншикова, і тому річка має назву Свиня, а Нестеров закрутив тут мертву петлю, і взагалі, вони тут з австрійським пілотом бабу не поділили, тому й зіштовхнулися. Фантастична історія зазвичай приваблює оповідачів (саме оповідачів а не слухачів) більше ніж набагато цікавіша реальна.

Але байки байками, але у 5 столітті хрест у зведеному Констянтином храмі вже стояв. І звідки ж він узявся?Можливо, його зробили як окрасу, як символ, а потім забули й почали шанувати як автентичну святиню. У музеях таке буває – коли неправильно підписують картину або плутають копію з оригіналом. В Україні під час вшанування жертв Голодомору часто-густо використовують фотографії голоду 20-х років у Поволжжі, а кадри з художньої стрічки «Ленін у жовтні» 1937 року у багатьох науково-популярних фільмах видають за кінохроніку більшовицького заколоту 1917 року. Так само фільми на зразок «Арсеналу» чи «Пілсудський купив Петлюру» стають поживою для документальних стрічок про українські Визвольні змагання. І якщо зараз творці таких стрічок чесно вказують у титрах що і де вони взяли, то популяризатори історії наступного покоління можуть, як то кажуть, «на автоматі» забути звернути увагу на таку дрібничку. І так копія стає оригіналом у свідомості людей. А можливо, ті хто служив у тій єрусалимській церкві пішли на брехню свідомо, піддавшись спокусі прикрасити правду. Типова річ для екскурсовода.

Звісно, можна припустити що за часів Констянтина насправді знайшли якийсь хрест під час риття котловану під фундамент майбутньої церкви, а Євсевій Кесарійський просто занадто кучеряво висловився – але навряд чи. Отже, маємо, мабуть перший випадок коли перебільшення стають відвертою брехнею, а брехня стає частиною церковної традиції. Недарма, за іронією долі, 27 вересня святкують і Воздвиження чесного хреста коли нібито Олена поставила хрест у храмі – і день туризму. І правильно. Бо те що вийшло з храмом Гробу Господнього – це справжнє створення туристичної атракції. Є історична подія, на її місці створюється красива легенда, додаються популярні байки, ну, і реліквії у якості сувенірів. При чому, до певних перебільшень християни вже були схильні – як і усі люди. Але одна справа коли у історії мученика під час переказів виникають нові й нові подробиці, а інше – коли невідомо звідки береться хрест, і версії про те як його знайшли різняться як покази брехливих свідків.

А ще, у історії з зведенням храму Гробу Господнього та Чесного Хреста кидаються у очі дві дуже неприємні тенденції. По-перше, це неприкрите підлабузництво церковної верхівки. Констянтин тут і ревний у благочесті, і боголюбивий, а у пізніших джерелах взагалі божественний. Життя імператора не дає підстав для таких епітетів – це був жорстокий римлянин, дитя жорстокого часу, дещо кращий від своїх попередників, але не набагато. Так, він намагався бути справедливим, милостивим, але закони тодішньої політики диктували свої правила. Констянтин заслуговує на пошану, на похвалу, на почесне місце у історії християнства – але ні в якому разі не на обожествлення! Тим більше прижиттєве! Проте ще історія з Донатом свідчить що коли Констянтин намагався бути стриманим у релігійному відношення, багато хто з християн самі просили щоб правитель втрутився у церковне життя. Багато хто з церковників прагнули мати не нейтрального імператора, а покровителя, спонсора і союзника.

А по-друге, Євсевій так радіє тому що Констянтин зруйнував храм Афродити що сам не помічає як переймає риторику від давніших гонителів християн. Якщо язичницькі боги – це демони, то руйнувати їхні храми – добра і слушна річ. А хіба не так само міркували Тацит, Траян чи Децій коли схвалювали чи ініціювали гоніння проти віруючих у Христа? І тут ось що важливо. Євсевій Кесарійський був сучасником Констянина. То ж, його почуття, його погляди, його настрої відображають почуття, погляди і настрої тогочасних християн – принаймні, значної частини тогочасних християн. То ж, коли Євсевій радіє що імператор зруйнував язичницький храм – це значить що багато християн раділи коли для їхньої потіхи руйнували імператор почав нищити храми ворожої релігії. Принаймні, до нас не дійшли жодні звістки про християн які вголос казали що така поведінка, м’яко кажучи, не личить тим хто нещодавно сам страждав від гонінь.

Звісно, треба пам’ятати що гоніння проти язичників у християнській Римській Імперії не було. Не було арештів і страт за поклоніння Зевсу чи Аполлону. От тільки руйнації язичницьких храмів були. При чому, з точки зору Констянтина це було нормально – для язичників-римлян релігія була справо державною, отже, чия влада, того й віра. І якщо правитель – християнин, то для нього нормальною справою є зруйнувати чужий храм і збудувати на його місці свій. Так само логічним, і навіть красивим виглядає ще один крок Констянтина – будівництво нової столиці з церквами на кожному кроці.

От тільки християнство – релігія не державна. Ісус звертався не до народів, а до особистостей, і говорив не про державний устрій, а про душу. Так само і апостоли. Звісно, християни і  першому столітті не були ідеальними. Вони помилялися, робили дурниці, сварилися, ділилися… Проте коли імператор звернув увагу на християн – це була спокуса зовсім нового ґатунку. І розпізнати її було не так вже й легко.

Справа у тому що християни не просили Констянтина про допомогу, про заступництво, про пишні храми. Просив пихатий розкольник Донат – і не отримав її. А тут імператор сам запропонував. Точно як у «Майстрі й Маргариті» - нічого не просіть, самі прийдуть, запропонують і все дадуть. І головне – і імператора зрозуміти можна! Він хотів як краще і діяв як звик. Але коли християни з радістю почали приймати його дарунки – почалися невідворотні і неприємні процеси. Перш за все – при боці імператора почали з’являтися підлабузники і кар’єристи. Красива брехня в устах істориків та священників стала нормальним явищем. І справи церковні почали тісно переплітатися з справами політичними. Коли у Візантії політичні чвари маскуватимуться під богословські суперечки, коли імператор намагатиметься керувати церквою, а єпископи – впливати на політичні рішення – це буде наслідок того що почалося за Констянтина.

Ну, а храм що його звів Констянтин, мав довгу і не надто приємну історію. Його руйнували араби, потім відновлювали хрестоносці. Потім він належав кільком конфесіям одночасно, і католики, православні, вірмени, копти час від часу влаштовували у ньому бійки за те хто тут головніший. Буває так що і з вбивствами. Сходження благодатного вогню на Великдень стало своєрідним шоу та туристичною атракцією