Ельфи та орки на донбаських териконах

Джон Рональд Руел Толкієн, один з найкращих письменників 20 століття, був ветераном Першої Світової війни. Під час Другої Світової йти на фронт йому було запізно, але він чергував під час нічних німецьких бомбардувань, його сини воювали, а коли ще перед війною нацисти хотіли надрукувати його «Хоббіта» у Німеччині і запитали чи не є він євреєм, Толкієн відповів: «на превеликий жаль представників цього древнього і мудрого народу серед моїх предків нема». Тобто, зробив усе щоб дати гітлерівцям зрозуміти що про них думає. І хоча сам письменник заперечував будь-які паралелі між його книгами та світовими війнами, деякі порівняння самі собою напрошуються. Недарма його книга стала однією з найяскравіших історій про боротьбу добра і зла, а створені ним символи та епітети назавжди стали частиною культурного коду цілого світу. Недарма в зоні АТО сепаратистів та росіян називають орками навіть ті хто не читав Толкієна.

Ми продовжуємо розповідь про нариси Мартина Бреста, ветерана АТО і чудового письменника. Так ось, він є поклонник творчості Толкієна, і потрапивши на передову, залюбки перейняв цю термінологію, і свій підрозділ він назвав 2 когортою 41 кінно-пехотної ельфійської центурії збройних сил Середземя. Імя закріпилось за підрозділом, і коли хлопці підірвали російський БТР, і Президент особисто дзвонив та вітав воїнів, він так і називав їх підрозділ єльфійським – що у свою чергу породило чимало анекдотів. І ось, найбільш відомий з творів Мартина Бреста – жартівлива п’єса «Збройні сили Середземя» (відомі також як «АТО у Середземї» або «11 друзів ЛЕголаса»). Леголасом автор назвав свого командира, себе він назвав Фродо, бойових начальників – Арагорн, Фарамір, Боромір і так далі.

Острів скарбів, Айвенго, Пригоди капітана Блада, міфи давньої Греції, три мушкетери, володар кілець – хто з нас не читав і не захоплювався цими книгами? Хто не хотів разом  з Арагорном та Гендальфом прокладати собі шлях мечем крізь полчища орків? Битися з гвардійцями кардинала на вулицях Парижу? Обороняти Фермопільську щілину разом зі спартанцями? Брати на абордаж ворожі галеони? Хто не пережив це у дитинстві – той не мав дитинства, і благословенний той хто залишив в серці хоча б відблиск тих мрій. Мартин Брест згадує

Мальчишки. Не знавшие битв.

Не, космонавтами тогда, в восьмидесятых, мы мечтали стать все. Почти все. В конце десятилетия, правда, появились иностранные машины, хорошо одетые коммерсанты - и часть пацанов стала мечтать стать сначала коммерсом, потом бандюком, потом еще кем-то, но чтоб непременно с машиной, деньгами и чем то, что мы не могли сказать тогда словами, и только позже я узнал это слово: "власть". 
Ну а мы... Мы продолжали хотеть к звездам. Забавно, да? 
А еще мы, быстро и несытно растущие дети, играли. "Повзрослеет - успокоится" - усмехались взрослые. "Поймет, что жизнь не сказка" - говорили они при виде пацанов и девчонок, носящихся по пыльной улице Горловки. "Жизнь свое расставит по местам" - лениво цедили они, знающие, что никто и никогда из нас, маленьких и юрких, не полетит в космос. И даже не приблизится к мечте. А мы... Ну мы запоем читали Купера и Буссенара, ночами поглощали рассказы про Алана Куотермейна и ту череду прекрасных книг, которые можно было брать друг у друга и листать, листать, перечитывая Приключения капитана Блада в стопервый раз, жадно пробегая глазами вязь черных буковок под старенькой лампой в скрипучей кровати.

Звездами были хлопки паруса над гладью Карибского моря, тучи москитов в дебрях Амазонки, ребристый ствол верного мушкета и "следи, чтоб не отсырел порох, гринго, гуроны близко, и с нас снимут скальпы, если мы не будем метко стрелять..." Все это было нашими звездами - таинственными, сладкими, недостижимыми, горечью того, что мы то точно никогда этого не переживем, мы в постсовке, и мама с папой бьются изо всех сил, чтобы ты и дальше мог вечером читать книги, прости, родной, я потом тебе обязательно все куплю, но сейчас - нет, извини, нет, не сейчас. 
А потом мы выросли. 
И... И ни капли не повзрослели.

Десятилетний пацан летит по дороге, прыжок, еще один, ноги в кедах едва касаются асфальта, нырок, уворот от какого то мотоцикла - и ты вылетаешь на склон горы, где твои, вот совсем совсем твои - ждут, нетерпеливо, улыбаясь до ушей, плюхаешься на колени, и кто то совсем близкий кричит "ну где ты был?! Давай!"

Через двадцать лет тот же пацан летит по тропинке, прыжок, какая одышка, мля, еще один, уворот от некстати выросшего на дороге куста - и ты уже на склоне горы, где твои, вот совсем твои - ждут, нетерпеливо, скалясь во все забрало, плюхаешься на колени, и кто то совсем близкий кричит "ну где ты был?! Давай!" 
И ты загоняешь гранату в спг-9.

Выстреееел!

Тяжелая болванка пробивает нагретый воздух и уходит в небо. До звезд она не достанет, нет. 
А вот ты, кажись, уже до своих достал. 
Тебе ведь всю жизнь казалось, что будет, будет что-то значимое в твоей судьбе, что не просто тачки-бабки-власть, что какой то маленький кусочек тени плаща капитана Блада упадет и на тебя. 
Ну что, малыш. Кажется - ты этого дождался.

Выстреееел!

На фото - Серега. Через пять секунд после кадра мы оба резко пригнемся - крупняк сепаров наконец-то пристреляется и начнет класть уже чётенько по нам. В нескольких метрах от нас Коля продолжит загонять выстрелы в «сапог», Вася не отойдет ни на метр, корректируя огонь, а еще один Коля будет пинками распахивать ящики и скручивать заряды.

Мы все в этот момент достигнем своих звезд.

Выстрееел!