Флорентійська унія і її український вимір

Більше того, на соборі хоча й обговорювалися деякі чисто католицькі організаційні питання, однак основним порядком денним було примирення Східної та Західної церков. Примирення католиків і православних. Саме для цього сюди з'їхався увесь цвіт православного світу – повноважні представники Патріархів Олександрійського, Антіохійського та Єрусалимського, митрополити Молдовський та Київський і всієї Русі Ісидор, архієпископи, єпископи і богослови з усього світу, всього близько 700 чоловік.Важко сказати хто саме був ініціатором собору - чи то папа римський Євгеній 4, який хотів за допомогою цього собору зміцнити свої позиції в боротьбі з іншими претендентами ан папський престол, чи то візантійський імператор, якому конче потрібна була допомога в боротьбі проти турків.

У свій час з тією ж метою імператор Костянтин Мономах намагався примирити католиків і православних в 1054 році. Правда, гординя патріарха Михайла Керулларія і впертість кардинала Гумберта перетворили примирливий собор в обмін анафемами. Через 40 років його наступник Олексій Комнін також просив про допомогу Папу - що і призвело до Першого хрестового походу, який надовго відкинув турків від візантійських володінь. Тепер же, як і 400 років тому, турки знову представляли для Константинополя серйозною загрозою, причому якщо раніше мова йшла про втрату територій у Малій Азії, то тепер, коли від колись могутньої імперії залишилося лише відносно невелика держава, небезпека загрожувала самому Константинополю і під питанням було само існування Ромейской держави. Пристойною боєздатної армії у візантійців давно вже не було, а відносини з сусідами були поганенькі. Настільки поганенькі, що навіть спільний і досить-таки серйозний ворог - такий як турки - не міг їх об'єднати. Загалом, як і в 11 столітті, без допомоги Папи було не обійтися. При цьому, важко було просити Папу про допомогу, одночасно вважаючи його єретиком і відступником від істинної віри. Саме тому імператор Іоанн скликав на собор єпископів і патріарха: щоб умовити грецьких церковників проголосити Папу Римського братом у Христі і щоб ніщо не заважало чолі західного християнства просити європейських монархів про допомогу братам у Христі на сході - як уже просив про допомогу папа Урбан на Клермонтський соборі триста з гаком років тому. Звісно, мотиви імператора були чисто світськими - врятувати країну від завоювання. Тому цілком логічно що візантійські єпископи і митрополити не були аж так зацікавлені у примиренні з Римом - все-таки своя сорочка ближче до тіла. Однак Іоанна Палеолога це не зупинило. Він умовив представників церкви прибути на собор - і ті, можливо, розуміючи небезпеку, що нависла над батьківщиною, послухалися свого правителя і 4 березня 1439 прибули на собор у Феррару.

9 квітня відбулась урочисте відкриття собору. Саме тут, а пізніше у Флоренції, куди перенісся собор, були розроблені основні пункти примирення католиків з православними. Вірніше, положення, на підставі яких православні припиняли вважати католиків породження пекла. Католицька церква не мала нічого проти візантійського православ'я і його традицій, і навіть у найгірші роки іменувала східних братів у кращому випадку «схизматиками» - тобто, відокремленими, і вимагала від православних всього лише визнати традиції західного християнства мають право на існування. Тому уложення Флорентійського собору в наші дні виглядають як вищий прояв мудрості і взаєморозуміння, а в ті часи виглядали досить комічно - враховуючи що спокійного життя візантійцям відміряно було небагато. Посудіть самі: представники православної церкви після дворічних сперечань таки визнали що вчення про сходження Святого Духа від Отця і Сина, про літургію на прісних хлібах, про чистилище і верховенство Папи Римського який суперечить Священному Писанню і Переданню. Однак за собою вони зберігали право традиції ці не приймати, залишаючись при своєму. Тобто, православні визнавали католиків християнами, а католики у відповідь обіцяли допомогти проти турків. Католики погоджувалися пролити кров за братів на Сході, а братися на Сході погоджується не проклинати їх! Так чи інакше, і Папа Римський Євгеній, і православний патріарх Йосип, і імператор Іоанн були такою угодою задоволені. І лише один представник православної делегації відмовився підписати угоду з католиками - митрополит Марк Ефеський.

Марк був ученим ченцем, твори якого високо цінував імператор. Втім, для Візантії де з часів імператора Костянтина Великого культура була на висоті, освіченість і красномовство були нормою. Проте, Марк блищав навіть на тлі вчених колег, і, напевно, саме тому імператор і проголосив його митрополитом, плануючи зробити свого ставленика головним промовцем на соборі. Тобто, головним глашатаєм примирення. Тим не менш, на соборі свіжовисвячений митрополит хоча і сказав вітальне слово в примирливому дусі, але швидко відійшов від соборних дебатів і зайнявся головним чином написанням книг з характерними назвами: «Десять аргументів проти чистилища» або «Глави проти латинян»! Цікаво - Марк був начитаний, і про традиції католиків не міг не знати - так само як і про ставлення цих традицій до переказами східних отців Церкви. Тому про те, що викликало таку різку зміну настрою, ми можемо лише гадати. Швидше за все, взяла верх давня візантійська звичка вважати ненависть до католиків головною Христової заповіддю! До Марку намагалися приєднатися й інші єпископи, проте імператор показав їм свій священний кулак - мовляв, в вас застаріла ненависть, а я батьківщину врятувати намагаюся! Тому єпископи, давно звикнувши до типового для православ'я верховенства царя над попом, притихли, і 6 липня 1439 грецька делегація, включаючи імператора, підписала рішення собору: східні церкви визнають правомочними латинські традиції, але вводити їх у себе не будуть. Не підписав акт примирення лише Марк Ефеський.

Втім, давня патологія виявилася сильнішою і за любов до ближнього, і за любов до батьківщини, і за здоровий глузд. За словами візантійського історика Дуки, які повернулися з собору єпископи сказали народові: «Продали ми віру нашу, проміняли благочестя на безбожність; змінивши Святим Дарам, стали опресночнікамі». І це при тому що Опрісноків на Флорентійському соборі православні якраз вводити не зобов'язувалися! Зате Марк Ефеський знайшов вдячну аудиторію! До його прокльонів на католиків приєдналися монастирі, та й народ із задоволенням слухав його полум'яні проповіді, сповнені ненависті до католиків - до тих самих католикам, які саме в цей час вишукували всі можливі способи врятувати Константинополь від турецької навали. Саме під впливом Марка Ефеського новий патріарх Григорій 3, а пізніше і новий імператор проголосили унію недійсною. Що цікаво, в Ефесі, митрополитом якого був Марк, на нього не дуже чекали. Місто було під владою турків, і нові господарі не плекали симпатій до православних, та й з місцевими жителями відношення не задалися. Тому Марк жив переважно по монастирях, харчуючись від чернечих щедрот. Два роки він просидів у в'язниці, де йому дозволяли і писати, і приймати відвідувачів, та й у побуті не обмежували. А помер у Константинополі - у 1444 році. У своєму передсмертному слові Марк Ефеський заповідав щоб ніхто з проклятих латинян і прихильників унії навіть до могили його наближатися не смів. Щоправда, проклятим латинянам це не дуже-то й хотілося.

А в тому ж 1444 Владислав, король Польщі і Угорщини, за призовом Папи відправився в хрестовий похід проти турків - вирушив на допомогу братам у Христі на Сході. Тим самим братам у Христі, які його укупі з усіма католиками оголошували мерзенними єретиками. Хрестоносці, в тому числі і українські піддані короля з Галичини та Закарпаття, воювали з турками поблизу міста Варна. Битва тривала кілька годин з перемінним успіхом – поки Владислав, який відважно бився в перших рядах, чи не був убитий турками. Хрестоносці були розбиті, проте турків їм вдалося трохи побити, і підступити до стін візантійської столиці османам вдалося лише через дев'ять років - на цей раз візантійська столиця впала, встигнувши кілька разів за минулі століття відштовхнути руку допомоги, простягнуту Заходом.

На Флорентійському соборі був делегат і від Русі – київський митрополит Ісидор. Родом чи то з Греції, чи то з Болгарії, він ще в молодості звернув на себе увагу - головним чином любов'ю до наук і прагненням відновити школи, закриті під час воєн з турками. У 1433 році імператор Іоанн 8 (той самий, що скликав флорентійський собор) відправив його на Базельський собор - і на соборі цьому виголосив промову про те що християнам слід об'єднатися перед обличчям мусульманської агресії, а заодно - нагадав що рани священного тіла церкви на настільки глибокі щоб члени відпадали то нього. Після повернення з Базеля Ісидор був поставлений митрополитом Київським.

В той час стараннями Москви та Константинополя галицька митрополія була знищена, і Київська, а де-факто, московська митрополія включала в себе усі території колишньої Київської Русі. Отже, 2 квітня 1437 Ісидор прибув на місце служби – до Москви. Правда, в там Москві його зустріли не дуже люб'язно – навіть у Москві давно вже вважали тягарем настирливу опіку Константинополя. Та й пробув він у Росії недовго - незабаром потрібно було їхати до Італії на собор - той самий Ферраро-Флорентійський собор, на якому буде підписано примирення з Римом, і Ісидор буде в числі головних прихильників угоди. По закінченні собору Ісидор відправився в Росію - і по дорозі проходив через українські землі. Проїжджав він через Перемишль і Львів, був у Галичі та Вільно. Тут він від імені папи повідомив християнам цих земель про відновлення єдності Тіла Христового і про рівняння в правах католиків і православних, і показуючи усім відповідний папірець, заступався за права тамтешніх русинів. Українські терени флорентійську унію прийняли без проблем.

Нарешті 19 березня 1441 повернувся до Москви – і тут його взяли під варту і відправили в ув'язнення в Чудов монастир. Мабуть, хоча великі князі і мріяли вирватися з-під крила Константинополя, проте візантійська зараза встигла перекинутися і на Русь, і примирення з Римом, з усім західним християнством на Москві продовжували вважати смертним гріхом ... Ісидор опинився один на один перед суворим російським правосуддям - яке цілком залежало від милості великого князя. Для суду над митрополитом був скликаний собор, на якому від Ісидора під загрозою кари (а карати в Росії вміли завжди) вимагали відректися від унії. Відрікатися Ісидор відмовився - хоча чудово розумів чим ризикує. Але на щастя митрополиту вдалося втекти. Можливо, в цьому йому посприяв сам великий князь Василь. Отже, всі були задоволені: у Москві поставили митрополитом рязанського владику Йону, який мітив на митрополичий престол ще до приходу Ісидора, князь зберіг безцінні нерви, а Ісидор - життя і свободу.

З Росії він пробрався до Литви, звідти - до Польщі й Угорщини. Там він умовив короля Владислава - того самого, який через кілька місяців загине, намагаючись захистити від турків невдячний Константинополь - видати новий указ, що зрівнює в правах католицьке і православне духовенство. Король погодився - правда, указ цей діяв лише в королівських володіннях, і не поширювався на землі шляхти і бояр, а також на міста з Магдебурзьким правом, але і за це королю були вдячні і митрополит, і піддані. Восени 1445 Ісидор прибув до Риму, де був прийнятий в пошаною, проте затримуватися під крильцем у Папи не став і не дочекавшись Різдва, відправився на батьківщину - до Візантії. Правда, тут йому теж нічого було робити - ненависть до католиків, які лише минулого року проливали кров для порятунку столиці вселенського православ'я, була тут більшою честі ніж заклики до дружби з братами по вірі. Втім, не тільки тоді і не тільки там людям легше шукати ворога ніж вчитися любити ближнього. Ненавидіти завжди легше ніж любити.

Ісидор змушений був повернутися до Риму, де йому, кардиналу з часів Флорентійського собору, дали тепле місце керуючого власністю і доходами Колегії кардиналів. Проте любов до відкинули його батьківщині в серце митрополита так і не згасла - наприкінці 1452 р. він в якості папського легата і на чолі двох сотень воїнів увійшов в оточений турками Константинополя і 12 грудня о соборі святої Софії нагадав усім про те що підписаний православної та католицької церквами союз Рим вважає чинним, що Папа молиться за них, що надіслані їм воїни, а також він, папський легат, захищатимуть православну твердиню до кінця. І слово своє він стримав: і сам Ісидор, і його солдати брали участь в обороні міста. Ісидор був узятий в полон - проте московський досвід не пройшов для нього дарма. Він переодягнув у кардинальську облачення перший-ліпший труп, а сам прикинувся простим полоненим. Коли його разом з іншими ув'язненими низького роду на кораблі відправили в Малу Азію, він, знову-таки згадавши московські роки, ухитрився втекти, досяг берегів Пелопоннесу, ще не підкореного турками, потім прибув до Риму. Тут прожив рік, після чого став православним архієпископом на Кіпрі. Помер він у 1463 році, переживши на десять років відкинули його батьківщину. Похований він у базиліці святого Петра - найбільша честь для покійного церковного ієрарха в католицькому світі.

Важливо розуміти що Флорентійська унія остаточно вирішила питання київської і московської митрополій. Москва не визнала унію, вигнала Ісидора і поставила свого митрополита, неузгодженого з Цареградом. Отже, в Москві постала самопроголошена, нелегітимна, як сказали б сьогодні, окрема митрополія. Через це цареградлським патріархам вже не було сенсу об'єднувати Москву з Києвом, і ми отримали свого окремого митрополита. київські митрополити визнавали Флорентійську унію до 1501 року, і євхаристичне спілкування з Римом припинили лише під впливом московської княжни Олени, дружини останнього київського князя Олександра. Але 16 століття – це вже зовсім інша історія.

Віктор Заславський, історик, публіцист, журналіст