Гетьман Скоропадський. Фатальний крок

Доба правління гетьмана Павла Скоропадського в Україні часто здається дослідникам добою найбільшого розквіту тодішньої України. Економіка налагоджувалась і навіть починала зростати. Працювали банки та акціонерне товариство, відносно непогано почував себе приватний бізнес, ходили залізниці, і навіть злочинність трохи зменшилася. Відкривались українські школи та університети, театр і академія наук, школи кобзарів, українські посли відправлялись до різних країн, почались переговори з представниками Англії та Франції, почалась робота над формуванням регулярної армії. То ж інколи здається що лише прикра випадковість призвела до краху гетьманату. Але завжди треба бачити більшу картину щоб зрозуміти усю сукупність причин які призвели до падіння української держави. Знов-таки, згадаймо Ліну Костенко:

Хто сам себе звільнить – той вільний буде,

Хто визволить когось – в неволю візьме

Нація, держава існують коли вони спроможні себе захищати. У 1918 році захисниками України були німецькі та австрійські війська. Більш того, вони були майже єдиними військами на теренах України – адже невдовзі перед гетьманським переворотом і приходом до влади Скоропадського німці роззброїли полк Січових стрільців (найбільш дисципліноване і боєздатне формування в українській армії) та дивізію синьожупанників. Більш того, німці досить часто намагались зупинити спроби гетьмана Скоропадського створити нову українську армію. 

Загалом, німецьке та австрійське командування мало переймалось долею України, особливо у далекій перспективі. Німеччину та Австро-Угорщину тіснили на західному фронті каїни Антанти, а всередині цих країн назрівала гуманітарна катастрофа – людям елементарно не було що їсти. Отже, австрійці з німцями відправляли загони у села по хліб, цукор, худобу – усе що можна було забрати. Скоропадський згадував:

«Я неоднократно говорил с немцами и просил совместно выработать систему, при которой немецкие войска оставались бы в стороне от народонаселения, чтобы наши власти поставляли все необходимое немецкой армии. Конечно, это было трудно, но с немцами дело еще шло, с австрийцами же дело не клеилось, австрийцы в своем районе на юге Украины почти сразу занялись водворением порядка чрезвычайно суровыми мерами, там грабеж просто-напросто был узаконен, и всякие мои разговоры с австрийскими представителями ни к чему не вели. Взяточничество и обман были доведены там до колоссальных размеров».

Паралельно гетьман почав вирішувати земельне питання – він планував аби держава викупила в поміщиків землю і розділила її між селянами. Але це було в перспективі, а поміщики та німці з австрійцями які тільки й робили що вимагали, були вже тут і зараз. Слід зазначити що селяни не так давно відчули усі переваги революції – вони нещодавно пограбували панські маєтки і поділили між собою панську землю. Німці та гетьман намагались повернути панам землю і владу, а врожай вилучала держава – і селяни аж ніяк не були з того щасливі. Коли ж вони не давали стільки скільки треба було, до них відправлялись каральні загони – австрійські, німецькі, інколи навіть гетьманські. Тюрми були переповнені До того ж, у власність поміщиків повернули землю (яку селяни вже встигли поділити). Селяни відповідали повстаннями – найбільше на Київщині та Херсонщині.

Цікаво що для придушення таких повстань з Олександрівська до околиць Єлисаветграду були перекинуті Українські Січові Стрільці – той самий легіон який сформувався в Галичині у 1914 році. Ці романтики та ідеалісти які не розгубили за чотири роки війни ані людяності, ані дисципліни, ані почуття гумору, ані відчуття мети за яку воювали, змушені тепер були підняти зброю проти тих українців яким вони мріяли принести волю і кращу долю. На це вони піти не могли. Наприклад, коли 3 сотню з чотарем Голинським відправили приборкати містечко Добровеличківці – усусуси увійшли у містечко, спішились, заспівали народних пісень – одним словом, дали людям зрозуміти що вони – свої, що вони бажають усім добра і не збираються нікого кривдити. Містяни зустріли їх хлібом-сіллю, зібрали що змогли – харчів, амуніції, худоби – і дві старі рушниці. Водночас січовики знайшли в місцевого поміщика, який нещодавно повернувся до свого маєтку, чимало зброї – і вилучили її щоб передати австрійському командуванню. Подібним чином вони мирно вирішували справу і кількох містечках та селах, і кожного разу це призводило до порозуміння з народом – і до обурення поміщиків, які писали скарги австрійській верхівці. А ще і самі усусуси, і їхній командувач ерцгерцог Вільгельм Габсбург, витягли з в’язниць чимало селян та громадських діячів. Але потім начальство відправило їх на придушення селянського повстання отамана Шинкаря, яке вибухнуло в околицях Єлисаветграду коли австрійці не захотіли говорити з селянами по доброму. Тут вже неможливо було спустити справу на гальмах та замінити кулі на пісні – тут усусусам дали конкретний наказали – підняти зброю на українських селян. І вони відмовились. Віддавати весь легіон під трибунал було небезпечно – тим більше що на чолі цього легіону стояв Вільгельм Габсбург, особа монаршої крові. Тому українських січових стрільців вирішили просто відправити з Єлисаветграду на Буковину і тримати його там під пильним наглядом. Збереглись звістки про те що коли усусусів вже розсадили по вагонах щоб везти на Буковину, місцеві дівчата лягли на рейки щоб цих красенів, в яких усі встигли позакохуватися, не вивозили. Звісно, наказ не відмінили, але хлопцям дали час попрощатись з дівчатами. Саме з цими подіями пов’язана пісня Романа Купчинського «як стрільці йшли з України».

Легіон Українських Січових Стрільців австрійці вивезли на захід. Корпус Січових Стрільців, той самий що складався з колишніх полонених галичан і тих хто перейнявся їхнім духом, німці роззброїли ще напередодні гетьманського заколоту – разом з дивізією синьожупанників. А це значило що в української влади залишалось все менше боєздатних військ – залишалась хіба що запорізька дивізія полковника Болбочана. Німцям з австрійцями це було зручно – вони піклувались виключно про свої інтереси. А ось гетьман Скоропадський не міг не дбати про інтереси держави яку очолював. То ж, він як міг вибивав в німців дозвіл на створення збройних загонів. Спочатку він сформував так звану сердюцьку дивізію – щось на зразок російської імператорської гвардії, але на український манер: однострій подібний на тумани, синьо-жовті погони. Потім він зібрав залишки полку січових стрільців та почав формувати з них окремий загін. І нарешті йому дозволили створювати справжню армію – спочатку генеральний штаб, потім кадетський корпус, загальна козацька військова школа та Академія генерального штабу, потім потихеньку почали набирати солдат.

Водночас гетьман розумів що Німеччина і Австро-Угорщина приречені на поразку і почав переговори з Антантою, союзом Англії та Франції. Але Антанта, намагаючись приборкати більшовиків, зробила ставку на Білий рух, який стояв на засадах відновлення єдиної та неділимої Росії. Скоропадський опинився у скрутному становищі: становище на селі ставало дедалі напруженішим, повстанські загони нараховували вже до сорока тисяч чоловік, на кордонах стояли більшовики, які в кращих російських традиціях демонстрували мирні наміри, а насправді планували зовсім інше. При цьому його влада (а значить, і спокій України) трималась виключно на німцях з австрійцями – а сила їхня ставала щораз ефемернішою. Спочатку 30 жовтня Австро-Угорська імперія офіційно припинила своє існування. Потім в листопаді відбулась революція в Німеччині і німці визнали поразку в Світовій війні. Радянська Росія проголосила що більше не визнає Брестський мир і має право робити все що захоче – тобто, спробувати знову захопити Україну. Поляки вже окупували Холмщину та Підляшшя, румуни – Буковину, французи висадили десант у Одесі. У світовій війні перемагали англійці з французами та їхні союзники – а вони готові були допомогти виключно за умови федерації з Росією.

Ще оди момент: українських військ в державі гетьмана майже не залишилось, а от колишніх російських солдат і офіцерів в одному Києві було кільканадцять тисяч – і тих хто пережив більшовицьку навалу, і тих хто перебрався до Києва вже за гетьманату. Слід було їх якось переманити на свій бік, і ось, гетьман Павло Петрович Скоропадський наважується на радикальний крок – 14 листопада 1918 року він підписує Грамоту-маніфест до українського народу, в якій проголошує що бере курс на об'єднання з Білим рухом і що Україна має стати частиною майбутньої федеративної Росії. Тоді ж, у листопаді 18 року, він формує новий, вже проросійський кабінет міністрів на чолі з