Греко-католицька церква на Західній Україні: формування породи

Початок 19 століття українці зустріли більш дорослими, більш зрілими, більш розвиненими ніж минулі століття – та й доба для цього підходила. Розвиток науки і мистецтва, друкарства і шкільництва, відносно цивілізований характер війн сприяли тому що люди почали більше читати, більше думати – все ж таки і кількість, і якість шкіл значно виросли. З одного боку за такий розвиток освіти маємо подякувати Марії Терезії і Йосифу 2, а з іншого – українському греко-католицькому духовенству яке з часів Петра Могили зазнало якісних змін. Зміни ці проходили повільно, еволюційним шляхом. Йосифу Шумлянському чи Афанасію Шептицькому не доводилось заганяти спалювати бовванів чи підданих хреститись як це робив Володимир наприкінці 10 століття, голити боярам бороди чи різати кафтани як то робив Петро Перший на початку 18-го, або насильно натягати підданим європейські костюми як це робив Ататюрк в першій половині 20-го. Тут кілька поколінь церковників і парафіян робили кожен свою працю, повільно але послідовно – як в японській притчі про равлика який повільно але впевнено повзе на гору Фудзіяму. Брати Рогатинці почали, Петро Могила продовжив, Йосиф Шумлянський підхопив, Афанасій Шептицький розвинув і так далі. Тут не було про що знімати кіно чи складати анекдоти – зате наслідки були значно важливішими.

Загалом, один з важливих уроків історії полягає в тому що для серйозних якісних змін завжди потрібно кілька поколінь наполегливої праці, при чому праці на усіх рівнях – від еліт до пролетаріату. Один вождь навіть з свито ніколи нічого по-справжньому доброго не зробить. А ще один урок вчить тому що гучні слова і жести і корисні справи зазвичай лежать в різних площинах.

Йосиф Шумлянський став львівським єпископом в середині 17 століття і згодом став найбільш значною фігурою в західноукраїнському церковному житті. В вільний час від дипломатичних місій до козаків і війн проти турків він розпочав важливі церковні реформи – повідкривав багато монастирів і серйозно зайнявся дрібним парафіяльним духовенством. З книг Шумлянського видно що він хотів бачити священика начитаним, освіченим, тверезим, охайним, а також світською людиною, здатною і парафіян наставити, і панові гідно відповісти. Після смерті Шумлянського його просвітницькі заходи продовжили наступники, серед яких найбільш відомі Варлаам, Афанасій і Лев Шептицькі. Їхня доба не знала великих заворушень, про них навряд чи колись знімуть пригодницьке кіно, проте саме в той час повільно, поступово, нецікаво але ґрунтовно змінювалось обличчя  монахів, і парафіяльного духовенства. Попи правдами і неправдами збирали гроші щоб дати дітям освіту, діти ставали священиками і їхній рівень освіти був вищий ніж в батьків, потім вони відправляли на науку своїх дітей і так далі. Монастирі збільшували свої бібліотеки, ігумени вимагали від монахів більше і більше вчитись, аскетизм поступався місцем вченості, борода програвала в боротьбі з перуками – і так протягом кількох поколінь. А якраз кілька поколінь потрібні для ствердження традиції. Якщо один єпископ інтелігентний, висококультурний і дбає про освіту – це гарне явище. Якщо його наступник також інтелігентний, висококультурний і дбає про освіту – це добре виховання наступника. Якщо і його наступник інтелігентний, висококультурний і дбає про освіту – це добра традиція. А якщо і його наступник інтелігентний, висококультурний і дбає про освіту – це вже порода.

 В Національному Музеї у Львові імені Андрея Шептицького в портретному залі можна побачити ці породисті обличчя поважних єпископів, цих князів церкви з графськими манерами, і за спиною кожного – десятки років наполегливої праці на користь народу і церкви. І в повній мірі ця добра порода дала про себе знати наприкінці 18 століття. Ось типова біографія тодішнього пересічного українського греко-католицького ієрарха. Треба лише підставити імена і дати: народився в селі чи маленькому містечку, батьком його був священик, який в свою чергу походив з дрібної шляхти, міщан чи навіть селян і за завітами Шумлянського віддав сина в науку – до гімназії, потім до львівського єзуїтського колегіуму чи до семінарії у Відні. Або юнак став ченцем в василіанському монастирі і вчився вже в монастирських школах. Став священиком, водночас викладав у школах, семінаріях. Ставши єпископом чи архімандритом був ініціатором відкриття нових парафій та шкіл, багато зробив в галузі народного просвітництва, писав статті на історичні чи етнографічні теми, а інколи навіть пробували сили у поезії. Зібрав багату бібліотеку яку залишив школі чи семінарії. Таких народно-просвітницьких єпископів, архімандритів, митрополитів були десятки.

Тут також важливу роль зіграло те що наша церква в той час вже була унійною, і ніякі забобони не заважали нашому духовенству переймати в католицької Європі і наукові досягнення, і моду. Тобто, якщо європейцю Петру Могилі пхав палки в колеса москвофіл Ісая Копінський, а Шумлянському псувало життя львівське братство, то єпископам 18, 19 століття ніхто так не заважав. Звісно, в умовах відносної свободи церковники не могли не мати свої вподобання і свою думку. Зберігся анекдот з життя імператора Йосифа – під час відвідин українській семінарії у Львові, на полиці в одного з професорів імператор побачив книги французького філософа-просвітника Гельвеція. Гельвецій критично ставився до церкви, і церква у відповідь не заохочувала читати його твори, зате ними захоплювався імператор, який до того ж проголосив про релігійну свободу. І ось, зобразивши на обличчя гнів, Йосиф 2 спитав священика хто дозволив йому читати заборонені книги, і той відповів: «Ви, ваше світлосте і ваше величносте»! Імператор похвалив професора за сміливість і знання законів, та й загалом йому було приємно зустріти людину яка читає ті ж самі книги! Тобто, різні клірики захоплювались різними ідеями, всередині церкви були свої течії і напрямки, були єпископи-симпатизанти польської культури, були священики-москвофіли, але ніхто не піднімав питання чи потрібна нам європейська наука, чи слід нам розвивати шкільництво і просвітництво. А ті радикали які були – вище священика не стрибали і часто застосовували до себе правило «чемодан-вокзал-Росія».

Ще слід зазначити що майже усі західноукраїнські ієрархи того часу були щирими патріотами не лише свого народу, а ще й Австрійської імперії – адже саме завдяки політиці австрійських імператорів, особливо Марії-Терезії і Йосифа 2 українська церква отримала привілеї і права про які за польських часів і мріяти не могла. Більш того, у 1808 році австрійською владою було проголошено створення, чи як ще кажуть, відновлення Галицької митрополії. Щоб зрозуміти важливість цієї події слід зробити невеличкий екскурс в історію, а також нагадати в якому становищі опинилася греко-католицька церква на початку 19 століття.

Так вже склалось що для нормально функціонування церква потребує певної ієрархії. Священики підкорюються єпископові, а єпископи – митрополитові. Якщо церква дуже велика і митрополитів дуже багато – на чолі їх стоїть верховний архієпископ чи патріарх який є предстоятелем церкви. В Київській Русі на чолі церкви стояв митрополит якому підкорювалось кілька єпископів. Коли Київська Русь зникла після Батиєвої навали, митрополит втік до Володимира, потім до Москви, і керував церквою на українських землях дистанційно – тобто, приїжджав по можливості, а гроші збирав регулярно. Отже, галицько-волинські князі, а після них литовські князі і польські королі як могли намагались здобути для Південної Русі окремого митрополита, а московські митрополити ц ідею гальмували як могли. Врешті-решт окрема київська або києво-галицька митрополія була остаточно проголошена. Потім, коли під час Берестейської унії київський митрополит перейшов в унію з Римом, противники унії змогли створити свою митрополію, і ця київська православна митрополія після Хмельниччини опинилась під владою Москви. Певний час Йосиф Шумлянський коли ще не був впенений щодо долі львівської єпархії, розмірковував про створення окремої галицької митрополії, але потім закинув цю ідею. Унійна Києво-галицька митрополія в той час існувала собі потихеньку, поки більшість її території не опинилась наприкінці 18 століття під владою Москви, і потім там все було дуже сумно. Як наслідок, свободу і право на існування зберегла лише церква на землях які відійшли до Австрії – а це було кілька єпархій без митрополита. Тобто, кілька менеджерів без директора, машина без керма, не повноцінна помісна церква, а незрозумілі уламки давньої величі. Як бутерброд від якого відкусили шматок та ще й усю ковбасу забрали. І для того щоб повернути колишній престиж і якось знову зробити з цього огризку маленький, але повноцінний бутерброд (тобто, округлити форму і покласти наверх нову ковбасу), галицькі ієрархи по мірі сил намовляли владу допомогти їм проголосити нову києво-галицьку митрополію з центром у Львові і Галичі.

Першим почав говорити про необхідність цього львівський єпископ Петро Білянський. Як і більшість його колег, це була цікава і непересічна людина – домігся відкриття у Львові греко-католицької семінарії і поліпшення статусу української церкви, посилення роді народної мови в школах і проповідях, а також відкриття спеціального підготовчого відділу для українців у Львівському університеті – так званий «Студіум Рутенум» де викладали українською мовою. А ще він доручав священикам агітувати парафіян віддавати дітей до шкіл, пояснювати переваги науки – чим, звісно, викликав великий опір з боку поляків.

І ось, цей єпископ у 1790 році  звернувся до цісаря Йосифа 2 з проханням про відновлення митрополії. Почались розмови, дискусії, підготовка, і втілились мрії Білянського вже після його смерті. Митрополитом Галицьким став його наступник на львівській кафедрі, Антін Ангелович. Як  Білянський, це був типовий для свого часу український клірик – виходець з родини сільських священиків, батьки відправили його вчитись до єзуїтського колегіуму, там він відзначився і був відправлений єпископом до Відня, де довчився до доктора богослов'я. Повернувся до Львова де став священиком, потім каноніком, потім очолив створену Білянським львівську семінарію, потім викладав у Львівському університеті та ще й побував його ректором, потім його забрили у єпископи,  у 1808 році він нарешті домігся створення митрополії, став митрополитом і на цій посаді цей сановний професор зробив ще багато доброго.

Ще один важливий момент. В той якраз по Європі котились лавиною наполеонівські війни. Непереможна французька армія розбивала усіх до кого тільки могла дотягнутись, а поляки, які не так давно мали могутню державу, розділену між Австрією, Пруссією і Росією, тішились з того що Наполеон якраз воює проти росіян, австрійців і німців. Велика кількість польських добровольців, цілі корпуси воювали в складі наполеонівських військ, сподіваючись що Наполеон допоможе їм відновити державу. В свою чергу українці, принаймні духовенство та інтелігенція, яка бачила від австрійців більше доброго ніж злого, про відновлення Речі Посполитої аж ніяк не мріяли. Серед таких був і Ангелович, який спочатку писав памфлети проти Наполеона, а потім, коли Львів був окупований наполеонівськими солдатами на чолі з поляком генералом Рожницьким, він відмовився присягати Наполеонові і згадувати його на службах – з що був заарештований та ув’язнений, а потім отримав від цісаря орден за вірність. Після смерті Ангеловича залишилась бібліотека у 8 тисяч томів яку він заповідав митрополичій капітулі у Львові. Знов-таки, типова западенька священицька порода.

Ще одним яскравим представником такої породи, але не в єпископському, а в монаршому її втіленні  був Юліан Добриловський – виходець  священицької родини, монах-василіанин, проповідник, певний час вчитель фізики, який все життя жив по монастирях (особливо в Бучачі, Львові і Жовкві), проповідував, викладав, писав, багато перекладав – в тому числі з церковно-словянської мову на живу, народну. Писав він і поезії – церковні гімни, веселі святкові пісні. На жаль, до наших днів збереглось лише дві поезії.

Дай же, боже, добрий час,

Як у людей, так у нас,

І щасливу годину

Розвеселім родину.

Ви, малії пендраки,

Витинайте гопаки,

Ну же живо, ну же ну,

Розвеселім родину,

Ви, дівчата з хлопцями,

Поставайте враз з нами,

В так щасливу годину

Розвеселім родину.

Ви, матері з бабками,

Поставайте враз з нами,

Візьміть дзбанок всердину

Розвеселіть родину.

А так станьмо всі в коло,

Заспіваймо весело,

Най бог в кожду годину

Розвеселить родину.

І ще одна

Днесь пора і той час,

Охочий день для нас,

Всі станьмо в коло,

В тім колі весело,

Заспіваймо враз.

Бог нам той день дав,

Всіх нас ту зібрав;

Але ж просім його,

Щоби нам свойого

Духа даровав.

Од тя просим враз,

Щасливе дай для нас

День той пережити,

В нім ся веселити,

І на каждий час.

Нехай нас вспоможе

Ласка твоя, боже;

Бо без тебе, бога,

Ані до порога

Нікто не може.

В всякой потребі

Дай ласку і в небі

Тебе оглядати,

І враз оддавати

Честь, славу тебі.

І таких було багато – сумлінних проповідників і вчителів які відкривали школи і бібліотеки, писали статті та підручники, розвивали національну мову - не забуваючи при цьому і про душпастирські обов’язки.

Коли зараз туристи дивуються, дивлячись на побожність галичан і на той авторитет який має церква на Західній Україні, слід пам’ятати що фундаменти цього авторитету закладались століттями гідної та сумлінної праці цілої армії священиків, монахів, єпископів, ігуменів, викладачів – а також простих вірян. І також слід пам’ятати що багато в чому саме українська греко-католицька церква цією працею заклала фундаменти для потужного національного відродження яке вибухнуло першій половині 19 століття.