"Христос серед язичницьких богів", - перша програма з нового циклу від історика Віктора Заславського

Історія християнської церкви нараховує дві тисячі років - від Римської Імперії до наших днів. Довжелезний період! За цей час у світі трапилося багато усього – занепав Рим, на його залишках виникло Середньовіччя, Колумб шукав Індію, а відкрив Америку, пішла вперед наука – а ще були постійні війни, війни, війни... З правилами і без. З красивими гаслами і без. Геноциди і грабунки, рабство і концтабори – нормальна така собі всесвітня історія. І в усіх цих веселощах брала участь і Церква. А точніше, люди які називали себе частиною церкви. Вони захищали і штурмували міста. Будували і нищили храми. Писали і палили книги. Вели у бій чи закликали до милосердя. Поневолювали та звільняли. Вбивали і рятували. Були святі і були грішники – і їхні вчинки стали частиною нашого християнського спадку. А ще – десь з 18 століття стало модним поливати Церкву брудом, пригадуючи їй усі оці  гріхи скоєні її вірними – гріхи інколи справжні, інколи перебільшені, а інколи вигадані. Від Вольтера і Гольбаха – до Джорджа Карліна і ЛГБТ-активістів.

Переконувати впертого – справа невдячна. Але якщо знати та розуміти що робила Церква протягом своєї історії, які справи робила і чому вона їх робила – це допоможе якщо не переконати ворогів Церкви то принаймні ствердити свою віру. А ще – усвідомити спокуси які стають на шляху і сучасного християнина, і сучасної церкви. Отже, маю за честь розпочати новий історичний цикл – «Гріхи і подвиги Католицької Церкви». Схоластика, інквізиція, місіонерство, порятунок античної науки, релігійні війни, романське і готичне мистецтво – чимось ми пишаємося, у чомусь каємося. Шлях який пройшла наша Церква. Гріхи які краще не повторювати – і чесноти з яких варто брати приклад.

І перше про що варто поговорити – це яким був світ куди прийшов Христос. Світ язичницьких культів у яких боги билися, сварилися, дурили один одного і до людей були налаштовані або ворожо, або байдуже. Згадати хоча б давніх греків: Кронос постав проти батька Урана, а пізніше похдав власних дітей щоб вони з ним не провернули подібний номер. Врятований син Кроноса Зевс таки постав проти батька та закував його у кайдани. А потім, маючи жінку Геру, постійно закохувався у земних дівчат… чи юнаків, а Гера, не в змозі покарати чоловіка, карала його коханок. Або як та сама Гера викинула з Олімпу свого сина Гефеста бо він був хворий та некрасивий. Або як Прометей приніс людям вогонь та навчив ремесел – і за це Зевс прикув його до скелі.Подібні історії про сварки та амурні пригоди богів є в усіх дохристиянських релігіях. А ще майже в усіх язичницьких міфологіях від Вавилону до Скандинавії присутні фатум, невблаганна доля перед якою безсилі навіть боги – усі ці Мойри, Парки, Вьольви які плетуть долі світу.

А ще були людські жертвоприношення. Римляни відмовились від них десь у період республіки, перетворивши їх на гладіаторські бої. В давніх греки теж доволі рано обмежилися спалюванням тварин, проте у міфах є чимало згадок про людські жертвоприношення – Іфігенія, Поліксена, Пелопс, перські полонені перед саламінською битвою. Що ж казати про менш розвинені народи! В Індії людські жертвоприношення припинилися лише за англійського панування, ацтеки приносили в жертву людей поки їх не побили іспанці, германці та слов’яни приносили в жертву людей до самого навернення на християнство. Вбити вождя чи спалити дитину заради перемоги чи доброго врожаю, вбити жінок і слуг померлого пана – це було нормально у суспільстві де до богів ставилися серйозно. Про це свідчать і археологічні знахідки, і міфи. Не дивує що у багатьох розвинених культурах проти традиційних релігій протестували. Так у Індії та Китаї поширилася філософія буддизму, а давньогрецькі мислителі відкрито висміювали олімп та його божественних мешканців. А ще багато хто з них почали замислюватися над тим яким є справжній Бог:

Що серед смертних ганьбою вважають, і хулою таврують –

Красти, перелюб чинити, один одного хитро дурити –

То приписали Богам наш Гомер з Гесіодом премудрі.

Бог же один, між людей і безсмертних богів є найбільший,

Смертному він не подібний виглядом ані сумлінням…

Про такого Бога – єдиного, святого, всесильного, безмежного – почали замислюватися багато хто. Власне, оці слова писав філософ Ксенофан. А філософ Анаксагор вчив про космічний першодвигун, про Сущого, який створив світ. Міфічні історії про війну богів на початку історії людства були для нього не більш ніж казками, філософ бажав відшукати істину, вдивлявся за обрій – і бачив там обриси Єдиного Бога. Знаменитий драматургЕвріпід,який у своїх трагедіях багато роздумував над безсилістю богів перед невблаганною долею,теж мав, як казали сучасники, «свою віру», а у одному з його герой промовляє:

Ким би не був Ти, великий боже,

Якщо до вподоби тобі імя Зевса, Зевсом звися.

Немає на землі нічого що може зрівнятися з тобою.

Лише ти від даремного болю душу мою визволиш.

Таким був і філософ Сократ якого закликали стратити за те що він «богів не визнає», який вчив моралі, а на суді казав мешканцям Афін «я люблю вас але слухатимусь Бога». Єдинобожжя стало загальним місцем серед філософів – проте, це була лише забава для окремих інтелектуалів.

Проте греки не було одинокими у своїх пошуках. Вавилоняни залишили нам кілька поезій де безневинна людина скаржиться на свої страждання.

Плаче людина до Бога свого,

Молить і просить його без зупину,

Розум палає, кара болюча

І від страждань його дух мутиться,

Уста його скарги несуть до пана.

Далі перераховуються життєві біли і загалом, кількість зла та несправедливості у світі.

Та бог підійшов – просвітліло серце,

Бог обіцяв повернути здоров’я.

«Ти гідним був, серце зла не чинило,

Скінчились роки покарання твого,

І як би я не судив тобі жити –

Чи здужав би ти цю тяжку хворобу?

Біду і безвихідь страшну ти бачив,

Дійшов до кінця, несучи тягар свій,

Тепер дорога для тебе відкрита,

Рівна стезя, і встановлена милість.

В майбутньому не забувай свого бога,

Творцю своєму чим ти відплатиш?

Я – твій Бог, твій творець, твій захист,

Тебе береже мій геній-хранитель.

Довге життя тобі я дарую.

Тепер і ти нагодуй голодних,

Спраглому дай води щоб напився.

Брами життя відкриті для тебе,

Ввійди до них і щасливий будеш».

Загалом, збереглось кілька вавилонських поезій на цю тему – тему страждання безнвинного праведника який не розуміє чому так ся стало. Де-не-де особисті негаразди переростають у роздуми про проблему зла у світі.Частково ці поезії вплинула на створення біблійної книги Йова. Але у одній замість богів вказується Бог – і лише у цій поемі Бог звертається до безневинного страждальця. Це, мабуть, єдина згадка про єдиного бога в літературі Месопотамії. Можливо, справа у тому що від вавилонян не збереглося так багато літератури як від греків. Але знов-таки, видно що ідея про єдиного Бога який дбає про людей була забавкою нечисленних інтелектуалів. Офіційна релігія казала про багатьох богів байдужих у більшості своїй до людства та моральних норм. 

І лише одна релігія вчила про єдиного всесильного Бога та робила чіткі моральні наголоси – єврейська.

Вчені ще й досі сперечаються коли саме сформувався юдаїзм такий як ми його знаємо – з Танахом, Старим завітом, єдинобожжям та чіткими моральними правилами. У книгах Йова та Екклесіаста є прямі цитати з шумерських та вавилонських поем, херувими та серафими запозичені в аккадців, не все так просто з історією потопу. Пятикнижжя скоріше за все було скомпоновано з різноманітних джерел або за часів Мойсея або після нього, поведінка біблійних героїв часто-густо більше відповідає язичницькій моралі ніж християнській – але з перших слів Біблії видно що у основі її лежить ідея якої немає в жодній іншій міфології. «Спочатку створив Бог небо і землю». В греків, шумерів, єгиптян боги або самі є силами природи, народжені матір’ю-землею, або земля існує окремо від них. А ще боги на світанку творіння б’ються між собою, відносно хороші перемагають відносно поганих, і так світ стає таким яким він є зараз. У Біблії – один Бог, всемогутній, всевідаючий – творить світ і людей. Тільки у Біблії причиною людських страждань є гріх і тільки у Біблії Бог реально турбується про людей. Принаймні, про обраний ним народ. І так, у Старому Завіті час від часу Яхве наказує євреям піти та захопити сусіднє місто, перерізавши у ньому чоловіків, жінок, дітей та худобу (що поробиш, царі завжди любили приплітати Бога до своїх політичних планів) – але знов-таки, саме у Біблії вперше Бог наказує не пригнічувати чужоземців, не збирати виноград чи хліб повністю щоб лишилося для бідних, а під час облоги ворожого міста не спалювати дерев навколо нього – щоб після війни жителям того міста було що їсти. Більш ніде ми не зустрінемо наказів відпустити раба на волю якщо пан вибив йому зуб чи око. І ніде немає двох головних заповідей – любити Бога та любити ближнього. Нічого подібного ми не зустрічаємо в жодних інших релігіях! Загалом, ані шумери, ані єгиптяни, ані греки, ані індуси, ані германці не мали такого розвиненого морального комплексу як євреї.Ми звикли до ідеалізованих грецьких чи германських богів з адаптованих казок та фільмів і забуваємо про людські жертвоприношення та сварки небожителів, про те як Аполон застрелив дітей Ніоби бо мати хвалилася ними чи Афіна перетворила Арахну на павучиху бо вона занадто добре ткала. Чи як герої потерпали від проклять бо вбивали кровожерливих монстрів – а ті були присвячені якомусь богові. Випадки у Старому Завіті де Бог поводився жорстоко і «не по християнськи» можна порахувати на пальцях.

Важко сказати коли саме старозавітна релігія стала саме такою – чи то коли ассірійці знищили ізраїльське царство, чи то коли євреї повернулися з Вавилону. Недарма у Старому Завіті постійно пишеться як євреї забували істинного Бога і служили іншим богам.

Загалом, можна вірити чи не вірити у те що каже Біблія. Можна вишукувати деталі де Біблія перегукується з релігією шумерів чи єгиптян – наприклад, хто в кого переписав історію про всесвітній потоп. Власне, у приповістях Соломона часто є посилання на «зовнішні джерела» - Лемуїла чи Агура. Але не можна заперечувати те що мораль шумерської, індійської чи грецької релігії не можна навіть порівняти з мораллю Біблії. Мардука чи Зевса, Одіна чи Ра не можна порівняти з біблійним Яхве.

Єдина проблема старозавітної релігії полягала у тому що це була релігія національна, навіть державна. Яхве завжди промовляв до цілого народу, захищав цілий народ, карав цілий народ і прощав цілий народ. Звісно, Старий Завіт дає нам приклади особистих відносин з Богом – той самий цар Давид або пророки. Багато псалмів дають картину дуже глибоких та персональних релігійних переживань. Проте у хроніках, у пророчих книгах, у Торі – завжди наголос робиться на цілий народ. Власне, тому й закони Тори лише частково торкаються теми особистого благочестя, а більшість з них – це про те кого за що як карати чи які жертви за що приносити. Тобто, це радше кримінальний та цивільний ніж духовні правила. А від цього – занадто великий наголос на зовнішню сторону благочестя.

І от, приходить Христос. Бог який зійшов на землю у людському тілі. І якщо раніше Бог звертався до пророків, проповідників, які переказували Його слово наскільки могли його збагнути, то у особі Христа він звернувся до людей напряму, без посередників, власними устами. І якщо уважно почитати Євангеліє то з одного боку Ісус переповідає вчення юдейських мудреців свого часу – того ж самого фарисея Гілеля. Про те що головні заповіді – це любити Бога і любити ближнього, що треба чинити з іншими так як ви хочете щоб вони чинили з вами. Недарма серед симпатиків Ісуса було чимало фарисеїв (від Никодима до Йосифа Ариматейського), і на Синедріоні який судив Ісуса фарисеїв майже не було. Але у той самий час, Ісус приніс у старозавітню віру три важливі зміну.

По-перше, Бог не просто любить людство – Він так любить людей що готовий прийняти смерть за них – небачена річ для язичницького світу. Тут можна пригадати хіба що грецького Прометея – але він не бог а титан, і допомагав він людям не знаючи що Зевс його покарає. Звісно, смерть та воскресіння бога – річ не нова, вмирали та воскресали і Осіріс, і Бальдр – але вони ставали жертвою сварок між богами і не йшли свідомо на смерть заради блага людей. Подвиг Христа унікальний.

По-друге, саме Христос перевів релігію від виміру народу до виміру особистості. Єврейська релігія, така як вона показана у старому Завіті, зав’язана на приналежність до народу Ізраїля. Бог укладає завіт з народом, карає народ, милує народ і обіцяє спасіння народові. Власне, Месія мав принести спасіння Ізраїлю – принаймні, як вважали тогочасні євреї. Тому від Христа і очікували що він вижене римлян, відродить єврейське царство і посадить біля себе учнів, і варто було Ісусові заговорити про свою майбутню загибель як багато послідовників залишили Його. Але ось що важливо. Більшість притч Христа – про розділення. У Старому Завіті весь Ізраїль був Божою спільнотою, у проповідях Ісуса двоє на одному ліжку, один береться, інший лишається. Пшеницю відділяють від буряна, добру рибу від поганої, нечесного гостя виганяють з бенкету, нерозумних дів не пускають на весілля. І Сам Він приносить не мир але розділення. А ще – багато хто прийде зі Сходу і Заходу і возляже з Авраамом – чого не можна сказати про євреїв які відкидають Ісуса. Та й проповідь Його скерована не до народу, а до особистості. Він закликає людей робити особистий вибір, і замість того щоб говорити про державний устрій, говорить про повсякденне життя. Символічно, кажучи про прощення ворогів, він відсилає до принципу «око за око». Цей принцип стосувався судочинства, тобто, сфери державної, у той час як настанови Христа – до відносин між приватними особами. До того ж відноситься ще один важливий момент у вченні Ісуса – зі сфери вчинків він переходить до сфери думок. «Не побажай чужого» - це було ще у десяти заповідях, але Ісус розвиває цю тему. Думати про чужу жінку – те саме що блудити. Ненавидіти людину – те саме що вбити. І це правильно – адже часто від блуду людину утримує елементарна неможливість звабити дівчину, а від вбивства – страх кари.

Юдаїзм був релігією колективу, держави, і заповіді його більш подібні на цивільний та кримінальний кодекс . Християнство – релігія індивідуумів кожен з яких дасть відповідь перед Богом особисто за свою душу. При чому, Ісус ніде не закликає змінювати державний устрій. Податки слід платити, повинності виконувати, навіть накази фарисеїв слухати. Тобто, бути чемним і чесним громадянином своєї держави. Якщо згадати Іоанна Хрестителя, то можна додати що солдат має не чіпати цивільних, а податківець – не брати зайвого. Знов-таки, християнство – це про відносини людини і Бога, а не про суспільний устрій. Власне, тому у християнстві зведена до мінімуму ритуальна складова. Ніяких тобі жертв чи вівтарів, молитися можна будь-де, хліб і вино (головні продукти для того часу) можна знайти усюди, для хрещення потрібна лише вода. Христос звів до мінімуму, як то кажуть, небесну бюрократію. І водночас, на відміну від індивідуального єдинобожжя грецьких філософів вчення Христа звернене до усіх, інтелектуалів та простих людей, євреїв та греків, багатих та бідних. Воно увібрало в себе все краще що було в юдаїзмі та роздумах античних та східних філософів. Бог вперше звернувся до людей напряму, без ускладнень та спотворень, і дав нам ідею та моральні правила про які раніше навіть не мріяли – і з яких зараз глузують нинішні ліберали та атеїсти, пилячи гілку на якій самі сидять.

Звісно, попереду в Церкви заснованої Христом була довга історія, вчення Христа з часом обросло теологічними тонкощами, обряди стали складнішими, а коли хреститися почали царі й імператори, християнство пройшло через усі спокуси стати державною релігією на зразок юдаїзму та злитися з політикою. Було чим пишатися, було й у чому каятися – але загалом, все було значно складніше ніж люблять писати атеїсти. На нас з вами чекає захоплююча подорож історією нашої церкви, історією гріхів і подвигів Католицької Церкви.