Історик Віктор Заславський про першу велику єресь у християнстві

Якщо уважно почитати книгу Діянь святих апостолів та послання, особливо святого Павла, там можна знайти багато згадок про чвари та розколи між християнами. Найбільш відомий конфлікт – юдейський, коли сперечалися чи треба християнам виконувати єврейські закони та традиції. Але були й інші сварки. У посланнях святого Іоанна згадується Діотрефякий заводить чвари та виганяє людей з  церкви. Святий Павло у посланні до Коринтян намагається загасити суперечки між вірними і так далі. Помилковим було б вважати що християни першого століття були кращими ніж християни третього чи четвертого століття.

Потім були евіонтіти, гностики, монтаністи, новаціани. Сперечалися з богословських та філософських питань, з приводу того хто кращий єпископ та з приводу того як ставитися до тих хто зрікся віри. Але саме на початку 4 століття починаються великі розколи які даватимуться взнаки ще не одне століття – донатистський та аріанський.

З одного боку, тут справа в тому що лише на початку 4 століття християни з’являється перший церковний історик – Євсевій Кесарійський – який пише церковну історію від Христа до Констянтина – тобто, до свого часу. І якщо події столітньої давнини він описував за переказами і усього знати не міг, то суперечки навколо Арія чи Доната він знав з перших уст. Тобто, християни часів Констянтина не стали більше сваритися – просто їхні сварки більш старанно записували.

Так ось, однією з найбільших церков у Римській Імперії була церква у Александрії. Місто було знамените – заснував його ще Александр Македонський, після розпаду його імперії це була столиця одного з елліністичних царств. Тут була величезна філософська школа, мешкало багато філософів – і багато хто з них навертався до Христа. Власне, тому саме у Александрії виникли перші богословські школи, там викладав Климент Александрійський, потім його учень Оріген якого потім оголосили єретиком. Отже, тут було багато людей які любили замислюватися над такими питаннями як сутність Бога, відношення між собою Отця, Сина і Духа Святого і так далі.

А не замислюватися було неможливо. По-перше, людина не може не думати. По-друге, нехристиянському античному світі теж любили поміркувати про вічне, і такі поняття як «Бог», «Син Бога» існували. З одного боку, Зевс наплодив купу діточок, Посейдон теж любив розмножуватися, і дехто з їхніх дітей був повноцінним богом та засідав на Олімпі, дехто вів життя героя та потрапляв на Олімп після смерті (як Геракл), а дехто після смерті відправлявся у похмуре царство мертвих. Історія про те як Ісус воплотився у лоні Діви Марії могла викликати в давнього грека паралелі з тим як Зевс бігав за земними дівчатами. А ще були античні філософи які розуміли що Бог є один, що Він не подібний на людей, виглядає зовсім інакше та існує у іншому вимірі. Були спроби осягнути яким Він є і як пов'язаний з світом який створив. Ця наука називалася метафізика. І коли оці освічені греки наверталися до Христа, вони намагалися осмислити Бога своїми категоріями – так само як для навернених євреїв християнство було продовженням юдаїзму. Тому не дивує що і християни замислювалися не лише над моральними питаннями, а ще й над такими речами як відносяться між собою Отець, Син і Дух Святий, як переплелися у Христя людська та божественна природи і так далі.

В принципі, такі любителі подумати були не лише у Александрії і не лише за часів Констянтина. У Римі були монархіани які не визнавали Христа повноцінним Богом, у Африці були савеліани які вважали що Бог один, а три іпостасі Трійці – це лише тимчасові прояви Єдиного. Але саме у Александрії вибухнула суперечка навколо божественної природи Христа якій судилося породити і першу велику єресь, і перші богословські дослідження.

На початку 4 століття до славетної Александрії приїжджає жити Арій – християнин родом з Лівії, бербер за походженням. Він став одним з церковних служителів, а архієпископ Петро Александрійський висвятив його на диякона. Під час великих гонінь доби Діоклетіана в церкві постало традиційне питання – як ставитися до тих хто зрікся віри а тепер кається. Петро був за милостиве ставлення та швидке прощення, а Мелітій, єпископ єгипетського міста Лікополь, підлеглий Петра, стояв за більш суворі покарання. Типова ситуація для того часу – згадати Новаціана чи Доната. Петро відлучив Мелітія від церкви за розбурхування чвар, Мелітій оголосив себе з послідовниками «церквою мучеників», і серед тих хто йому симпатизував був Арій. Щоправда, потім Петро прийняв мученицьку смерть, і під впливом цього Арій розкаявся та повернувся назад.  Архієпископ Ахілла висвятив його у пресвітери. Арій був красномовним проповідником, парафіяни його любили, особливо жінки – а вдови та діви тоді мали окремий статус у християнських спільнотах та мали вплив на церковне життя. І от, Ахілла помирає і починаються вибори нового єпископа. Одним з кандидатів був Арій, а іншим – єпископ Олександр. Вибори Арій програє, і аріанські історики казали що голоси розділилися майже порівну, і Арій шляхетно поступився конкурентові щоби у Церкві був мир.

Що ж, одного разу Арій вже визнавав свої помилки та поступався амбіціями. Тепер він, дивлячись по усьому, теж готовий був лишатися номером другим. Проте одного разу, скоріше за все, у 318 році, під час проповіді Олександр сказав: «Бог є Трійця у Одиниці та Одиниця у Трійці». Арій заперечує це, кажучи що це пахне савеліанством. Слово за словом, аргумент за аргументом, Олександр був слабеньким у богослов’ї, зате його підтримував освічений єпископ Афанасій, а от Арій за словом у кишеню не ліз. Він формує свою богословську систему – що Син не існував до народження, бо якщо визнати Сина частиною Бога – це робить Бога складним, роздільним та мінливим. З одного боку, про природу Трійці можна міркувати безкінечно, з іншого – у Євангелії Ісус чітко казав що був «перш ніж Авраам був», що «Слово було Богом і слово стало плоттю». Звісно, це була єресь. При чому, не така вже й нова єресь – ще за півстоліття перед Арієм у Римі засудили Павла Самосатського який теж вважав що Христа не можна рівняти з Богом-Отцем. Цього разу теж у церкві  влаштували публічний диспут, Арій програв та був відлучений.

Проте диспути ніколи не вирішують справи. Впертого не переконаєш – скоріше навпаки, під тиском аргументів він лише розлютиться. Арій знайшов собі однодумців – захоплених дів та вдів з Александрії, богословів з сирійської Антиохії, історика Євсевія з Кесарії, того самого, та єпископа Євсевія з Нікомедії.

І тут ось що важливо розуміти. До появи Константинополя саме Александрія була головним центром інтелектуального, культурного та богословського життя у Східній Частині Імперії. Сирійська Антиохія теж була чималим містом, та й церква там була впливова. А Нікомедія до заснування Константинополя взагалі була столицею Східної частини Римської Імперії. І усі ці славетні, шляхетні, знамениті, древні та висококультурні осередки ревнували один одного. Як в Україні ревно змагаються між собою Київ, Львів, Дніпро та Одеса. Тому коли Арія засудили у Александрії,для кесарійців, антиохійців чи нікомедійців це був привід поспівчувати гарному хлопчині та узяти під своє покровительство. Так само Арія підтримали мелітіани які теж були злі на олександрійську церкву. Ворог мого ворога – мій друг. І, між іншим, з тих самих міркувань Арія не підтримав патріарх Єрусалимський – бо не хотів щоб великі Антиохія чи Кесарія вказували йому, першому з патріархів. У церкві назрівав розкол – значно сильніший ніж донатистський у Карфагені.

Якщо казати про теологію то тут Арій прийняв одну з крайнощів до якої схилялися різноманітні єретики минулих століть. Поєднання трьох осіб у одній, одночасно нероздільне і незлитне, - це річ складна, це таємниця, і осягнути її у повній мірі, напевно, неможливо.

Ніхто з апостолів не ставив собі за мету написати повний підручник з богослов'я. Хіба що святий Павло виклав вчення про спасіння у посланні до Римлян. А от питання Трійці систематизувати він не намагався. Отже єдине що ми маємо – це згадки Ісуса про Свою божественність та про Свою покірність Отцеві, згадки про те що Дух Святий – теж особистість і «ці три суть єдино». І от, про відносини Отця і Сина писали і Оріген, і Тертулліан, і ще багато хто. Знов-таки, в Євангелії від Іоанна Ісус названий словом, Логосом, а вчення про Логос, Боже Слово  як посередник між Богом та світом існувало і в античних філософів. І так формула «Отець, Син і Дух Святий» стала богословським вченням. Власне, звідси і пішла доктрина про Трійцю, та й саме слово «Трійця» яке у Біблії не зустрічається, є якраз терміном вигаданим для того щоб краще пояснити цю таємницю.

Звісно, великою спокусою є назвати Трійцю трьома богами, назвати Сина і Духа Святого лише проявами Єдиного Бога чи принизити роль Сина і Святого Духа, назвавши Христа лише ангелом, важливою людиною чи напівбогом, а Духа Святого – божественною енергією. Або схилитися до того що в нас три боги. Але протягом другого та третього століть усі ці савеліани чи монархіани були засуджені, і лише на початку четвертого у Александрії питання яке підняв Арій переросло у щось більше ніж маргінальну забаву.

Можливо, справа була у тому що єпископ Олександр якому заперечив Арій був м’яким та нерішучим. Він боявся тиснути на популярного у місті Арія (згадаймо що коли голосували за нового єпископа, голоси розділилися майже порівну), і довго не хотів оголошувати його єретиком.Та й богослов з Олександра був так собі. Засудження вчення Арія взяв на себе диякон Афанасій, майбутній знаменитий богослов. А можливо, справа була у тому що саме на початку 4 століття оформилося розділення Імперії, а церква посилилася настільки що різні міста почали змагатися за авторитет.

Але ось що цікаво: на Заході імперії Арій нікого не цікавив. Так само як і його вчення. З одного боку, на Заході не було великих філософських шкіл і великої кількості любителів поміркувати над такими відстороненими питаннями як співвідношення іпостасей у Трійці. Тих що були встигли засудити у 3 столітті. А з іншого боку, - на Заході був Рим з величезною християнською спільнотою, і жодне інше місто не намагалося конкурувати з Римом за вплив. Коли Александрія засудила Арія – за нього вступилися купа спільнот у інших великих містах, просто щоби показати цим зарозумілим александрійцям що вони тут не самі. Коли папа Римський засудив Доната, проти цього рішенні обурився лише сам Донат. Можна згадати як він попросив провести ще один собор у Галлії. Можливо, він думав що галли приймуть інше рішення суто щоб показати що Рим їм не голова – проте галли на провокацію не піддалися. А може, справа була ще у тому що на Заході просто було менше християн. Все ж таки, Благу звістку несли з Єрусалиму, і до Галлії, Іспанії, Британії вона доходила пізніше ніж до Єгипту чи Сирії. На Сході християн було тупо більше – тому й клопоту від них було більше!

Так от, коли Нікомедія, Кесарія, Тір підтримали Арія, а Александрія та Єрусалим виступили проти нього, проблема дійшла до імператора Констянтина і в нього знов заболіла голова. Не так давно Донат змусив його влізти у церковні справи, і тільки-но він встиг сказати «та йдіть ви усі до біса» - як неспокійно стало на Сході. Точно як у фільмах Марвел – заледве Месники встигли відбити атаку злісних прибульців, аж ось у наступному фільмі Капітан Америка має битися з Гідрою, Тор – з темними ельфами, а Залізна Людина – виводити на чисту воду торгівців зброєю. Але месників вбуло багато, а Констянтин був один. То ж, спочатку він спробував відбутися легким прочищенням мозку. Імператор закликав єпископа Осію з іспанського міста Кордови який мав передати усім учасникам суперечки імператорський лист:

«Як жорстоко вразила мої вуха, або, точніше, саме серце звістка про те, що ви, через кого я сподівався дати зцілення іншим, самі потребуєте зцілення! Це ж пусті слова, суперечки з нікчемного приводу. Для інтелектуальної гімнастики спеціалістів, можливо, такі суперечки і неминучі, але ж не можна смутити ними простий народ! Обидва винні – і Александр, і Арій. Перший поставив необережне питання, інший дав необмірковану відповідь…

Але якщо і так, то хіба не краще вам, поставленим на служіння Великому Богові, звершувати цей подвиг з єдністю в серцях?

Поверніть мені тихі дні та спокійні ночі, бо якщо ні, то мені не залишається нічого іншого, як лише стогнати, обливатися сльозами та жити без жодного спокою. Поки люди Божі – кажу я про моїх соратників – взаємно розділяються настільки невиправданою та погибельною суперечкою, хіба можу я бути спокійним у серці своєму?»

Надзвичайно щирий, відвертий та красномовний лист! З одного боку, імператор знову прозоро натякає що мріяв за допомогою християн врятувати імперію від постійних громадянських війн та заколотів. Християни, світло світу, сіль землі дійсно відрізнялися від язичників – мораллю, порядністю, вірністю своїй вірі. Знов-таки, він мав перед очима приклад мами, а у вухах, напевно, її повчання. Аж ось, очікування виявилися відмінними від реальності. Що ж, у житті завжди так. І, мабуть, Констянтин все ж таки заслужив на канонізацію – якщо не як рівноапостольний то принаймні як страстотерпець!

І ось, Осія прибув на Схід з листами від імператора і зрозумів що оцей вираз глибокого занепокоєння у стилі ОБСЄ справу не вирішить. І Александрія, і антиалександрійська коаліція були налаштовані занадто рішуче. Арій вже кілька разів каявся та поступався першістю. Тепер він пішов на принцип і йому це дуже ся сподобало.Ну, і Александр,  Афанасій який стояв за ним, не збиралися визнавати єресь, до того ж не таку вже й нову. Отже, справу треба було вирішувати кардинально. Тобто, скликати собор. Як той на якому засудили Доната, тільки вже не локальний, а загально церковний. Тобто, вселенський.

Справа у тому що були принципові аріани, були принципові супротивники аріанства. А була загальна маса єпископів та пресвітерів яка або взагалі була не в курсі того через що посварилися Арій з Олександром або вважала це безневинними забавами інтелектуалів.

Церква наближалася до нового виклику – на який вона змогла гідно відповісти