"Життя святих доби ранньої Церкви переповнені такими подробицями – інколи гіперболізованими, інколи зовсім фантастичними", - Віктор Заславський

Третє століття минало. Настало четверте. У Римі продовжувалися придворні інтриги, імператори та кандидати на імператорство вбивали один одного і одночасно не забували переслідувати християн. Діоклетіан та його соправительГалерій усіма силами намагалися зупинити розпад імперії. Вони почали адміністративне ділення держави на Східну та Західну, започаткували систему соправителів та обмежили термін правління імператорів, втручалися у економіку. Щоб підвищити престиж імператорської влади, Діоклетіан запозичив від персів пишний двір та придворний етикет, чого раніше не було. І подібно до попередників, імператор вирішив відродити віру у старих богів, змусити усіх приносити жертви – і виливалося це у криваві репресії які тривали десять років. За різними підрахунками, за цей період біло страчено десь три-три з половиною тисяч християн, ще багато було ув’язнено чи вислано.

Це Велике Гоніння породило своєрідний культ мучеників. Гоніння часів Нерона, коли загинули святі Петро і Павло, ще багато хто, зробили цікавий прецедент. Стійкість християн у вірі стало головним аргументом на користь нової віри, адже для язичників релігія була простою формальністю. І образ мученика що гине з іменем Бога на устах став настільки популярним що постраждати за віру стало почесно. Ще Ігнатій Богоносець у 2 столітті писав що сам проситиме левів щоб вони скоріше його з’їли! Потім про тих хто постраждав і загинув ходитимуть оповіді у яких випливатимуть все нові подробиці – як – леви не хотіли їсти святого, як вогонь не обпікав, як кат мучився годинами перш ніж християнин таки віддавав Богові душу. Життя святих доби ранньої Церкви переповнені такими подробицями – інколи гіперболізованими, інколи зовсім фантастичними. Через таку повагу, навіть захоплення мучениками у Церкві виникає традиція шанування святих та мощей – коли мученика вдавалося поховати, його тіло ставало святинею. Часто труна з тілом мученика служила вівтарем, а потім вважалося що у кожному храму має бути хоча б частина святих мощей. Але це пізніше. А поки що, на початку 4 століття,у церквах могла трапитися така картина:заарештований християнин, потенційний мученик, жива легенда, сидить у в’язниці, а до нього ходять натовпи віруючих – приносять їсти, слухають повчання. Бо це ж мученик! Логічно що ті хто приходить – теж християни яких слід заарештувати. Але римський арешт – це ж не куля у потилицю від енкаведиста у червні сорок першого коли нема часу вести документацію! І не планова радянська система коли треба було стільки-то ворогів народу посадити, а стільки-то розстріляти – і все одно чи винна людина у чомусь чи ні. І навіть не нацистський Холокост де єврей автоматично підлягав ув’язненню просто тому що він єврей. Рим був правовою, демократичною та толерантною державою – наскільки це було можливо у 4 столітті! Більш того, це Неронові треба було влаштувати масову страту щоб відволікти народ від римської пожежі. Тут було все інакше! Тепер християнина не могли заарештувати просто тому що він християнин. Треба було провести процедуру, попросити щоб він приніс жертву богам– і лише у разі задокументованої відмови людину можна було вести до в’язниці. Це була офіційна процедура, не надто приємна для чиновника який мусив вести усю документацію та слідкувати за відповідністю її до вимог чинного законодавства. Власне, тому нормальний чиновник не стане робити жодних серйозних кроків без письмового наказу згори – якщо, звісно, він не має особистого зацікавлення.Тому зазвичай коли за наказом імператора починалися переслідування, вони досить швидко і завершувалися.

І от, на початку 4 століття у місті Карфагені у північній Африці проконсул Анулін розпочав переслідування проти християн, і на відміну від інших регіонів він почав вимагати спалення священних книг та вилучення церковного майна. Місцевий єпископ Мензурій чи то передбачив це, чи то його попередили – але він завчасно виніс з церкви усі цінні речі, а також біблійні книги, а замість них поклав… єретичні апокрифи на кшталт Євангелія від Юди. І коли прийшли від проконсула з обшуком, він видав їм усе цінне що у храмі було – а було там небагато. Ну, і єретичні книги теж утилізував. Акт прийому-передачі було підписано, підписи та печатки поставлено, усе проведено та зареєстровано. Щоправда, проконсул доволі швидко зрозумів що до чого, але вирішив заплющити на це очі.

Політика – складна річ. Уся вона складається з домовленостей та компромісів, і Мензурій у таких речах розумілися. Знов-таки, одна справа – йти на страту самому, а зовсім інша – прирікати на смерть своїх парафіян. Але багато хто таку поведінку вважав за зраду. Знов-таки, мученики часів Деція вже встигли стати легендарними, а кілька десятиліть відносного спокою зробили християн відважними. Багато хто публічно хваливсящо не видав священні книги і так свідомо наражався на небезпеку. Таких сміливців заарештовували, саджали у цивілізовану римську в’язницю, де можна було приймати відвідувачів і навіть подарунки. І ані перших, ані других не бракувало, до мучеників ходили цілі натовпи. Більш того, пішли чутки нібито різноманітні боржники чи просто люди які заплуталися у житті почали оголошувати себе християнами та йти до в’язниці. Хтось хотів за рахунок подарунків віддати борги, хтось – просто відчути себе героєм. Так чи інакше, Мензурію аж ніяк не подобалися емоції які вирували навколо карфагенської в’язниці. Вони наражали на небезпеку людей за яких він, єпископ, відповідав перед Богом, а ще – відкривали простір для шахрайства. Та й проконсул нервував: ці натовпи християн які приходили до ув’язнених ставили його у незручне становище. На них треба було якось реагувати – заарештувати та провести через складну та нудну бюрократичну процедуру. Цього не хотіли ані Анулін, ані Мензурій.

І от, єпископ оголосив що ті хто самі передаватимуть себе владі, а також ті кого стратять не за ім’я Христа, а за якісь інші речі, - такі мучениками не вважаються. Більш того, він почав перевіряти ув’язнених, намагався бути присутнім при усіх розмовах, а інколи, кажуть, навіть не пускав людей до в’язниць – чим, звісно, ще більше налаштував проти себе ригористів які вважали зрадою будь-який компроміс. Подібні історії, де єпископи йшли на компроміс з місцевою владою, траплялися у багатьох містах, при чому рівень компромісу усюди був різний. І, звісно, усюди були ті хто їх засуджував. Для таких як Мензурій навіть термін спеціальний вигадали – «традитор».

Це карфагенське мучеництво виглядає це якось не по-справжньому. Селфі у автозаку з омонівцями, хештег «я мученик» у фейсбуці, тисяча лайків, триста репостів, терновий вінець з оксамитовою підкладкою…   Проте через прірву у 17 століть судити тяжко. Так само тяжко судити чи можна звинуватити у зраді чи бодай боягузтві таких як Мензурій, або,  наприклад, Фелікс з Аптунги якого попередили і він втік. Між іншим, коли Секунд, нумідійський єпископ який дуже сильно виступав проти компромісів, запропонував провести розслідування скільки єпископів йшли на співпрацю з владою під час гонінь, - виявилося що майже усі. У тому числі і сам Секунд – який після цього закінчив розслідування словами «нехай Бог усіх судить»!

А потім почалася чергова війна між суперниками на імператорський престол, і диякона на ім’я Фелікс звинуватили у тому що він написав пасквіль проти Максенція, одного з таких кандидатів. Диякон попросив прилисток в Мензурія, той його заховав, відмовився видати воякам Максенція та відправився у Рим – доводити невинність Фелікса. Дістатися з Карфагену у Рим під час війни – це було завдання не з легких, проте Мензурій своїх не кидав і ані нервів, ані зусиль не шкодував. На зворотному шляху він помер. Новим єпископом обрали Цециліана, помічника та однодумця Мензурія. І тут радикальна партія, яка раніше мовчала з поваги до авторитетного Мензурія, оголосила про свій протест. По-перше,Цециліандопомагав попередникові не пускаючи шанувальників у тюрми, по-друге, висвятив його єпископ Фелікс з Аптунги якого теж записали у традитори. Він втік під гонінь – бо через добрі відносини з місцевою владою заздалегідь про них довідався. Радикали у Карфагені вважали зрадою не лише зречення, а й просто втечу чи спробу домовитися по-доброму. А підтримали їх у цьому церкви у сусідні Нумідії де, за іронією долі, гонінь не було вже багато років.Пікантності додавало те що Мензурій перед початком гонінь передав церковне майно двом старійшинам – і ті намагалися дещо з майна лишити собі. Цециліан точно знав скільки чого Менсурій передав тим старійшинам – отже, трохи їм заважав. Радикали висвятили свого єпископа, лектора Майоріна. Висвятив його нумідійський єпископ Секунд. Зайнятний факт який наводить на роздуми: Майорін був «домашнім другом» багатої вдови Люцилли яка підтримала розкол бо була ображена на Цециліана якому не сподобалося те що вона перед причастям цілує кістку якогось сумнівного мученика. Отже, у карфагенському розколі все було перемішано – і майнові справи, і особисті амбіції, і надмірна ревність.Невдовзі Майорін помирає, і новим єпископом стає людина на ім’я Донат. Від його імені новий рух назвали донатистським. Донатисти назвали себе церквою мучеників і вважали що лише в них є Божа благодать – бо негідний священик благодаті не має. Як наслідок, усі таїнства які вділив негідний священик є недійсними, а значить, усіх хто пристає до цієї «церкви мучеників» слід наново охрещувати. Це суперечило вже встановленому тоді вченню що таїнства є дійсними незалежно від того хто їх уділяє. Як казав отець МіхалБранкевич, «щоб твоя сповідь була правдива та дійсна, треба щоб ти вірив що я священик». Донатизм був, мабуть, перший розкол який мав богословське обґрунтування.

Загалом, дивлячись по усьому, карфагенська церква, респектабельна, поважна, небідна, на чолі з єпископом який чудово орієнтувався у політиці, здавалася занадто респектабельною та поважною не лише донатистам. На початку 4 століття з’являються звістки про так званих циркумцелліонів або агоністиків – вони вважали офіційне християнство мертвим, вчили що справжній християнин має бути мучеником, що власність та збагачення є зло. Вони жили подаянням, яке інколи перетворювалося на грабунки перехожих, просили інших бити їх щоб постраждати за Христа (і самі били перехожих якщо ті відмовлялися) – одним словом, це були типові радикали яким нецікаво просто молитися та творити добро. Коли розпочався донатистський розкол, симпатії цих вони явно симпатизували донатистам.

Можна жартувати на тему любові християн до розколів – нібито навіть в умовах гонінь вони знаходили у собі сили сваритися між собою. Проте це радше загальнолюдська риса – мати свою думку з приводу усього. Варто згадати як українці нещодавно сперечалися на весь фейсбук з приводу того чи добре зробили протестуючі коли розбили шиби у охвісі президента. А тут, у четвертому столітті, – нестандартна ситуація: хороша людина проявила слабкість. А Христос вчив прощати. А ще – казав що хто зречеться Його перед людьми, того Він зречеться перед Отцем. Отже, тут не може бути одного рішення на усі ситуації. А ще – оця дилема як ставитися до тих хто зрікся, викрила те що християни не були зазомбованою однорідною масою – це були різні люди з різними характерами, різним запасом внутрішніх сил та незалежною волею. Не було такого щоб «усі як один», «стрункими рядами», не було масового стрибання у вогонь. Люди чинили по-різному – і інші по-різному реагували на їхні вчинки.

І оці різні, неідеальні християни – змогли гоніння пережити. Зуміли перемогти. Жодні переслідування не змогли зупинити зростання Церкви, а правителям, особливо на місцях, було елементарно лінь з року у рік арештовувати своїх підданих, і імператор Галерій, наприкінці життя видав едикт про віротерпимість. А потім настав 313 рік. Імператор Констянтин переміг свого конкурента, того самого Максенція, і одним з перших його едиктів став Міланський едикт який дав християнам повну свободу віросповідання.