Катехеза о. Олексія Самсонова про життя святої Фаустини Ковальської

З щоденника св. Фаустини Ковальської від 26 жовтня 1934 року:
У п’ятницю, коли я разом з вихованками йшла з саду на вечерю (а була вже за десять хвилин шоста), побачила Ісуса Христа над нашою каплицею. Виглядав так, як намальований на іконі. Ті два промені, що виходили з серця Ісуса, огорнули нашу каплицю та лазарет, а далі – усе місто, і розлились на увесь світ. Тривало це десь чотири хвилини, потім зникло. Одна дитина, що йшла разом зі мною, теж зауважила ті промені. Ісуса, однак, вона не бачила, як і те, звідки ті промені виходять. Була цим дуже схвильована і розповіла іншим дівчатам. А ті почали з неї сміятись, що їй щось привиділось, що то, може, було світло з аероплану. Але дівчинка наполягала на своєму й казала, що вона ще ніколи в житті не бачила таких променів. Коли я пішла на адорацію, то відчула близькість Бога. Незабаром побачила Ісуса та Марію. Те видіння наповнило мене великою радістю, і я запитала Господа: “Яка Твоя воля, Ісусе, в тій справі, про яку велів мені спитати сповідник?” Ісус відповів: “Моя воля є такою, щоби він залишався тут і сам не звільнявся”. Потім я запитала: “Чи правильним є напис “Христос – Цар Милосердя?” “Я є Царем Милосердя” – була відповідь. Не сказав: “Христос”. “Бажаю, щоб та ікона була виставлена в першу неділю після Великодня. Ця неділя є святом Милосердя. Через Слово, що стало Тілом, даю пізнати безмір Мого Милосердя. І так воно дивно склалось, що все йшло за Господнім бажанням: перше пошанування Ікони вірними відбулося в першу неділю після Великодня. Три дні вона була виставлена на загальний огляд та складання пошани. Все ще можна було витримати. Але коли Господь зажадав від мене намалювати ікону, тоді справді почали обмовляти мене й поглядати, наче на якусь істеричку та мрійницю. Ті балачки ставали дедалі голоснішими. Одна з сестер, прийшла до мене на довірливу розмову. Почала мені співчувати, мовляв: “Чую, як кажуть про тебе, що ти фантазерка, маєш якісь видіння. Бідолашна сестро, захищайся”. Ця щира душа розповідала, що чула. Я ж мусіла щоденно вислуховувати щось подібне. І як все те мене мучило, одному Богові відомо. Я постановила все перетерпіти і не вдаватись у пояснення. Декого дратувало це моє мовчання, а особливо найбільше цікавих. Інші, проникливіші, казали, що сестра Фаустина, мабуть, повинна бути дуже близько до Бога, якщо вона має силу зносити стільки страждань. Я бачила перед собою наче дві групи суддів. Намагалася здобутися на внутрішній і зовнішній спокій. Намагалася уникати розпитувань про свою особу. Здавалося, що деякі сестри просто отримували приємність від того, аби будь-яким чином дошкулити мені. Дратувала їх моя терплячість, але Бог давав мені сили сприймати це спокійно. Та якось одна з настоятельок так розгнівалася на мене й так мене принижувала, що я вже думала, що не витримаю. Казала мені: “Дивачка, істеричка, візіонерка. Забирайся з кімнати, щоб я тебе й не знала”. Що тільки не сипалося на мою голову! Коли я вернулася в келію, то впала долілиць перед хрестом, дивилась на Ісуса і не могла й слова вимовити. А перед іншими таїлася і вдавала, ніби нічого не трапилось. Диявол завжди намагається скористатися таким моментом. Я почала занепадати духом: ото маю нагороду за вірність і щирість! Як можна бути щирою, коли зовсім не знаходиш зрозуміння. Ісусе, Ісусе, вже не витримую! Я знову впала на землю під тим тягарем. Покрилась потом, і мене почав огортати якийсь страх. Не маю на кого внутрішньо опертись. І тут я почула голос: “Не бійся. Я – з тобою”. Дивне світло просвітило мій розум, і я усвідомила, що не повинна піддаватись смуткові. Якась сила влилась у мене, і я вийшла з келії, сповнена нової відваги знести ці страждання. Моїм мукам приходив кінець. Господь надав мені обіцяну допомогу. Бачу її у двох священиках: отцеві Андраші й отцеві, професорові Сопоцько. Під час реколекцій перед вічними обїтами вперше я була цілком спокійною. Пізніше мене наставляв професор Сопоцько. Так сповнилася обіцянка Господа Бога. Протягом кількох днів моя душа була в стані якби неперервного екстазу. Відчуття присутності Бога ні на мить не полишало мене. Моя душа перебувала в безперервному єднанні з Господом. Але це не стояло на заваді виконанню щоденних обов’язків. Я відчувала, що перетворююсь на любов, я вся горіла любов’ю. Неустанно потопала в Богові, Бог з такою величезною силою притягував мене до Себе, що моментами я не усвідомлювала, що знаходжуся на землі. Стільки часу я сковувала Божу ласку й боялась її. А тепер Господь сам через отця Андраша усунув усі труднощі. Дух мій звернувся до сонця і розквіт в Його променях для Нього Самого, вже не … (тут запис обривається). Я змарнувала багато що з Божої благодаті, тому що завжди боялася впасти в оману, хоча Бог так непереборно притягав мене до Себе, що противитись Його ласці часто було понад мої сили. Ісус настільки наповнював мою душу Своїм миром, що навіть якби я й хотіла непокоїтись, то вже не могла. Отоді й пролунало в мені: “Аби ти не мала сумнівів, що всі ті вимоги походять від Мене, то Я обдарую тебе таким глибоким спокоєм, що, хоча б ти й хотіла хвилюватись і тривожитись, вже не буде це в твоїй силі. Лише любов переповнюватиме твою душу, аж до самозабуття”. Часто в моїй душі відлунювали і такі слова: “Кріпись для боротьби”.