Католицька шляхта на чолі українського відродження

Перша половина ХІХ ст. в Європі була добою романтизму, коли увага митців від міфів античності й примар Просвітництва перемкнулася на сюжети, а психологізм поступився пригодам. Першим на цій ниві був Вальтер Скотт. Згодом його приклад наслідували Фенімор Купер, Байрон, Пушкін та багато інших. Саме письменники доби романтизму привели в літературу сюжети з народного життя та з давньої (і не дуже) історії. Розбійники, індіанці, шотландські горці, бунтівні селяни, пірати, хрестоносці, русичі отримали почесне місце на сторінках поем та романів. Не стала винятком і Україна – тим більше що козаки цілком годилися на роль місцевого аналогу горців чи індіанців. І, за іронією пані Кліо, першими, хто почав оспівувати подвиги запорожців, стали виходці з польської чи ополяченної шляхти на Правобережній Україні – римо-католики.

Загалом, першим, хто у ХІХ столітті почав займатись етнографією та фольклористикою, став бідний шляхтич-католик із Білорусі Адам ЗоріанЧарноцький (1784–1825), який перебрався на Волинь і за підтримки князя Адама Чарторийського став сидіти в архівах і збирати народні пісні, традиції, обряди, перекази. Потім він розпочав подорож слов’янськими землями – від Північної Росії до Чехії, зібравши близько двох тисяч народних пісень: українських, польських, білоруських, російських, чеських. Частину їх пізніше видав під назвою «Слов’янські пісні під стрихом селянина зібрані». Ці пісні стануть основою досліджень і творчості Максимовича, Гоголя, Шевченка, Костомарова і багатьох, багатьох інших. А ще Чарноцький окреслив мовні кордони слов’янських земель – які приблизно збігаються з сучасними кордонами України, Білорусі, Чехії, Росії, Польщі. Знаменитими були слова Чарноцького «зле серце має той, хто народ не любить братерською любов’ю».

Романтизм у мистецтві й літературі збігся в часі з посиленням національного руху різних словянських народів, мріями про всеслов’янську федерацію. Ідеї панславізму (про єднання словянських народів у єдине братерство) підтримували і російські декабристи – згадати хоч би «Товариство об’єднаних слов’ян», яке пізніше приєдналось до Північного товариства декабристів. До речі, одним із його засновників був волинський шляхтич, римо-католик Юліан Люблінський, який потім потрапить на каторгу. Зустрічалися декабристи і з представниками польських кіл – десь недалеко від Києва, 1825 року. На одному з цих з’їздів сталася цікава сцена: проводир декабристів виголосив, що тут зібрались усі словянські народи, аж ось один із присутніх поляків відповів: «Ви забули про один великий словянський народ – про український народ». Усі погодились, і той, хто сказав ці слова, назвав себе представником цього народу. Це був ТомашПадура, виходець із дрібної шляхти з Вінничини, римо-католик, який вважав себе поляком, але не цурався українських предків.

Життя своє Падура присвятив поезії, і першим його відомим досвідом римування став вірш «Козак»:

Закотився місяць в хмари,

Свище буря по горах,

Посунулись нічні хмари,

Проспалися в чагарах,

Але наш козак не трус:

Схопив шаблю, бурку здув,

Подивився, скрутив вус,

Сів на чайку та й дмухнув.

В степу має зріст і вік,

Як степ дикий обичай,

Його багатств малий вік

Кінь, ратище і нагай.

Цілим їдлом – з хліба крошка,

Ціла втіха – сумний спів,

Пуща – ліжком, дерн – подушка,

Одежою – звір з степів.

На конику день і ніч,

Гонить вітри, як монгол,

Його панство – мала Січ,

Скіпетр – спис, а кінь – престол.

Від чиїх же то могил

В ночі жалібний пугач

Розкидає з своїх крил

По пустині сумний плач?

Ще той вітер повіває,

Що бунчуки колисав,

Ще пил сокіл з хмар змітає,

Що з-під копит вилітав!

Тобто у степах ще й досі гуляє той самий вітер, який розвивав козацькі бунчуки, та стелеться той самий порох, що вилітав з‑під копит козацьких коней. Ніщо не втрачено навіки. Написаний був «Козак» 1828 року, довго ходив у рукописах, а вперше був надрукований у «Граматиці руській», підручнику для українських шкіл Галичини. І це не переклад: Падура писав українською мовою! Сучасному читачеві його перо може здатись дещо кривуватим; але, по‑перше, українська не була його рідною мовою. Він її вивчив у зрілому віці. А по‑друге, його вірш – перша в літературі спроба писати про Україну українською мовою, і писати серйозно. Шевченко, Куліш, Костомаров, Квітка-Основ’яненко, Гоголь писатимуть пізніше й частково надихатимуться прикладом Падури. До нього були лише напів ідилічні, напівбурлескні «Енеїда» і п’єси Котляревського. Ну а ще – одночасно з Падурою писав свої російськомовні «українські думи» Рилєєв, який кілька років жив на українських теренах і був одружений з українкою.

Від Рилєєва і Котляревського Падуру відрізняє ось що. Рилєєв використав українські сюжети виключно для пропагування декабристських ідей. Наливайко, Хмельницький, Мазепа, Войнаровський для нього – абстрактні борці за свободу, своєрідні декабристи XVII ст. у шароварах та вишиванках. Щодо Котляревського, то в його творах українська тема розкривається або в ідилічному ключі, або в гумористичному (Зевс п’є сивуху, а в троянцях легко впізнати запорожців). Натомість Падура пише про реальних героїв та їхні конкретні вчинки, поміщаючи козаків у їхній історичний контекст. Ось, наприклад, уривок із «Лицарської думи» про Остафія Дашкевича, одного з перших запорізьких ватажків:

Як оком глянь – скверна поган

На вал з Гіреєм біжить.

З нею пожар, з гармат яничар

Кулями в місто летить.

Гей! На осліп, сам на окіп

Не квапся, хане, не квап.

В лихий ти час зажадав Черкас:

Там є Дашкевич Остап!

Заледве вбік – козацький ріг

З-під копит зірвав туман.

Дашкевич з брам – і в степ іслам,

Збігли на груди поган.

Стільки віків… де ж ворогів

Шукати сліду в степах?

З наших лицар, як і з татар

Пісні, могили і прах.

Звісно, запорожці у поезіях цього українофіла не так історичні, як романтичні, подібні до індіанців або шотландців Купера чи Вальтера Скотта, або до байронівських греків. Так само древні кельти в «Піснях Оссіана» мало подібні до Кухуліна чи Конхобара з автентичних саг. Та це була доба романтизму, і Томаш-Тимко слідував загальній моді того часу – так само як письменники інших часів наслідували віяння своєї доби. Цікаво, що серед українських поезій Падури є «Весляри», своєрідний «фанфік» на тему «Паломництва Чайльд-Гарольда» Байрона, культової поеми того часу. Польсько-український поет заводить байронівського героя на «слов’янщину», де той чує українську пісню:

Над шаблі інших богів не маєм,

То нам від предків зостало.

Своєго панства границь не знаєм,

Площини морів, високі гори –

Наші вівтарі.

А чи по хвилях киплячих водів,

Чи в степах з вітром кочуєм –

Всюди розкішне як Бог народів

Над вільним світом пануєм.

Ми – дичхрабра, воїв пожарі

Гартує по них булати.

За гроби предків, предків вівтарі

За тебе, мила Січ-мати!

Цікаво, що українські терени Падура називає «слов’янщиною», і так само татари в його поезіях забирають у неволю не українців чи поляків, а «слов’ян». Тут цей романтик, сам того не знаючи, перегукується з ШимономШимоновичем, братами Зиморовичами та ополяченим русином Станіславом Жолкевським, які теж писали про «наш слов’янський народ» і милувались українськими козаками та селянами. Мабуть, тому, що вони теж асоціювали себе не з польським чи українським народом, а з Річчю Посполитою, багатонаціональною та багатоконфесійною імперією, в межах якої могли вільно існувати і співіснувати польський та український народи. Недарма в інші часи символом польсько-української дружби стала знаменита пісні Падури – «Гей, соколи».

При цьому ТимкоПадура не був єдиним шляхтичем-католиком, який вважав себе почасти українцем та оспівував козацьку романтику. Чимало шляхтичів навчалися разом у Кременецькому ліцеї, в Умані у школі при монастирі василіан (яка не без участі Станіслава Щенсного Потоцького стала одним із найкращих навчальних закладів на Правобережній Україні), у Романові в єзуїтів. І поки російська влада її не закрила, у цій неофіційній столиці Правобережжя навчалось багато майбутніх письменників, мислителів та інших діячів культури. Серед них були Юзеф Залеський, Богдан Гощинський – римо-католики польсько-українського походження, які формували українофільську школу в польській літературі, створювали образ романтичної України та мріяли про примирення між двома народами.

Юзеф Залеський мав мішані українсько-польські корені, його прадід був запорізьким козаком. Навчався в Уманській школі – де, власне, й захопився українською історією, зачарувався думами кобзарів та лірників і сам почав писати. Після школи працював учителем. 1831 року він бере участь у польському повстанні й після поразки емігрує до Франції, де проводить решту життя. Попре загалом щасливе життя у подружжі, наприкінці життя роздумував над постригом у ченці.

Залеський став першим співцем козацької романтики. Образ відважного та волелюбного народу, який живе у гармонії з природою, творить власну історію та успішно б’ється проти розвиненіших імперій, зйняв у польській та українській літературі приблизно таке саме місце, як шотландці у творах Вальтера Скотта або індіанці у творах Майн Ріда чи Фенімора Купера. Ось уривки з його думи про Петра Конашевича-Сагайдачного:

Гей, ура! Гей, ура!

Лимани! Наші лимани!

Вогнями горять кургани,

І Чортомлик, і Дура!

Гей, братерство, заспіваєм,

Хай довкола залунає

Від Хортиці до Тамані,

За пороги-острови!

Хай живе наш гетьман славний

Конашевич-кошовий!

Що за берег за кормою,

Де вогонь і дим за хмари ?

То в Синопзайши ми з боєм,

На гостину в яничарів. 

Разом з попелом і димом

Чайки наші мчить невпинно,

Вітер західний попутний

В край наш рідний низовий;

Нас привів додому знову,

Конашевич-кошовий!

На святу Печерську лавру

Щедрі я дари відправлю,

Чим в мечетях ми нажились:

Щоб ченці з нас молились. 

Ті, хто не прийшли із бою,

Хай спочинуть у покої!

А між тими, хто вернувся,

Буде хай завжди живий,

І веде в походи славні

Конашевич-кошовий!

Споглядає вождь на небо,

Поки згасне сонце ясне.

Руку на серце поклав він,

Не відкриє нам завчасно,

Куди завтра помандрує,

Що нам за наказ готує?

З чайок у сідло, братове,

Підемо в похід новий.

Нс веде у дике поле

Конашевич-кошовий!

Гей, ура! Батьку-гетьмане!

Славна на Січі дружина.

В дар несемо хліб і вина,

В знак любові і пошани!

Разом дружно заспіваєм,

Хай наш спів як грім лунає,

Від Хортиці до Тамані,

За пороги, острови!

Хай живе наш гетьман славний,

Конашевич-кошовий!

Є в Залеського чимало пісень про Хмельницького, про Мазепу, про козацьку любов та війни. А ось уривки з його передмови до «Думи Мазепи»:

«…за панування Сигізмунда ІІІ запорізькі козаки терпіли утиски через ґвалти польських панів. Під Владиславом IV на вимогу турків повністю були вони роззброєні – хоча за правом відповіді дуже справедливо плюндрували вони турків за татарські навали. Така невдячність поляків за численні послуги та жертви мусила посіяти недовіру в козаків. Коли ж були утиснені, довго подавляли ненависть. Багатші з них, щоб побороти незначущість свою політичну, почали відправляти синів своїх до двору королівського. Між такими був Мазепа, який служив пажем у Яна Казимира. У рукописах людини на ім’я Пасек довелось мені почитати деякі о нім спогади. Молодий і красивий, пристрасний та сміливий, а ще багатий, живучи при дворі, зберіг Мазепа дещо дикий характер і звичаї свого народу. Він кохав польок і не любив поляків, грав на торбані та співав, і тужив за війною…

…Мазепа, живучи під владою шести польських королів, у старості став гетьманом українським. Сміливо про нього сказати можна, що жоден з героїв історичних та вигаданих, в історії та у книгах стільки не воював, не кохав, стільки пригод не бачив. Був він ще й поетом – а хто з гетьманів українських їм не був?...»

Доволі дивно чути такі слова від поляка, більш того, польського патріота. Дивніше розуміти, що чимало ідей та моментів із цієї думи запозичив Шевченко для своїх поем «Гамалія» та «Іван Підкова». А ще більше дивує, що Залеський часто називав себе Бояном – на честь співця зі «Слова о полку Ігоревім». Навіть на пам’ятнику в Кракові поет зображений в образі давньоруського митця.

Ще одним співцем Козаччини був Северин Гощинський, виходець зі збіднілої шляхти. Писав вірші, поеми, прозу – також і про Україну, які вважав своєю Батьківщиною. Найвідоміша його поема – «Канівський замок», присвячена Коліївщині. В уста повстанців, які йдуть убивати ненависних панів, поет вкладає такі слова:

Всіх, в кого батько забитий різками,

Всіх, в кого жінка сподобалась пану,

В кого зґвалтована донька панами,

В кого відібрано паном кохану,

Йменням батьків та їх суму і болю,

Йменням дитячого горя й недолі

Всіх закликаю я, всіх викликаю:

Вийдіть вперед і – рушайте за мною!

Багато в чому романтиків-українофілів підтримував граф Вацлав Жевуський, знаменитий сходознавець, який кілька років подорожував Туреччиною та Сирією, жив із бедуїнами, брав участь у повстанні проти султана, здобув прізвисько Золота Борода, а після повернення до Європи перетворив свій маєток у Саврані на Поділлі на маленьку Аравію. Він одягався як бедуїн, жив у наметі, хотів навіть звести мечеть на честь померлого друга зі Сходу. А ще граф-бедуїн відкрив для себе, що запорожці дещо подібні до його улюблених бедуїнів. Він оточив себе козаками, створив школу бандуристів, лірників і торбаністів та назвався отаманом Ревухою. Новоспечений отаман зустрічався з декабристами й польськими патріотами, за ним слідкувала царська поліція, і сам Микола І наказав йому зголити бороду, в якій вбачав символ бунту. Розлючений граф наказ виконав – проте залишив довгі вуса і остаточно став подібний до запорожця. Разом із Падурою Ревуха мріяв про відродження козацтва, і Падура навіть ходив по селах із бандурою, піснями підбурюючи селян повставати проти царя й відродити козацьку славу.

«Український» романтизм польських поетів був спробою осмислити й відродити давню Річ Посполиту, а точніше – наново створити ідеальну багатонаціональну, багатоконфесійну, демократичну словянську державу. Спільне словянське походження мало би стати обь’єднавчим фактором для українців, білорусів і поляків. Падура, Гощинський, Залеський, Жевуський мислили тими самими категоріями, що й Жолкевський, Собеський, Верщинський або Кленович. Маючи польські або мішані польсько-українські корені, романтики-українофіли асоціювали себе з державою, яка зникла пів століття тому і чий середньовічний устрій неможливо було відтворити в модерному світі. Та й їхня омріяна Україна була не так повноцінною держвою, як додатком до Речі Посполитої... Попри самовідданість і шляхетність повстанців, їхнє гасло «за вашу і нашу свободу» не несло з собою ніякої програми дій, скерованої на користь українців. Та й незважаючи на те що, наприклад, Жевуський любив своїх підданих і користався їхньою повагою, він був скоріше винятком, аніж правилом. Польські поміщики переважно були для своїх селян більшим злом, ніж російське панування. Не дивує, що спроба їхня була приречена на поразку.

Проте заслугу «польських» романтиків перед українською справою важко переоцінити. Маючи українську кров у своїх жилах, живучи на українській землі, ці парафіяни українських костелів першими почали оспівувати козаччину, змислюватись над проблемними питаннями української історії та намагатись дати їм об’єктивну оцінку. Тим самим вони дали поштовх українським письменникам та історикам. Українська тема в польській літературі поступово зникає багато в чому через те, що її підхопили самі українці. Туга польських романтиків за втраченою державою, за давньою славою, що лишилась у минулому, передалася романтикам українським – передусім Шевченкові. Особливо велика заслуга у цьому належить, мабуть, Міхалові Грабовському, одному з найяскравіших представників «української школи». Він не лише багато і яскраво писав про Україну, не лише дав осмислення та оцінку літературному «українофільству», а ще й безпосередньо вплинув на становлення української літератури, історіографії та загалом національної ідеї. Про ного мова піде трохи пізніше.