Ким був Король Данило Галицький для Церкви?

У 1223 році монгольська орда на чолі з ханом Бату (Батиєм) вдерлась на східні кордони Русі і легко розбили об’єднане руське військо. у 1238 році монголи повернулись і почали планомірно, одне за одним, захоплювати руські міста. Встояли лише окремі міста та фортеці – як, наприклад, Кременець або Холм. Ще кільком містам пощастило – монголи до них не дійшли. Так вціліли Новгород чи Смоленськ. Після Русі монголи розбили угорців та поляків – і лише після цього повернулись на Схід, чи то виснажені у боях, чи то через потребу вирішувати внутрішні питання.

Внаслідок Батиєвої навали монгольська держава простяглась від Китаю до самого Дніпра, а сусідні держави мусили визнати себе васалами Великого Хана. Для Центральної та Східної Європи монгольська навала була шоком. Ще ніколи степові кочівники не приходили у такій кількості, ще ніколи вони не діяли так злагоджено та організовано, не мали настільки якісного спорядження і не були такими жорстокими до ворогів, полонених та підданих. А ось Західна Європа, куди ординці не дійшли, до монгольської небезпеки залишилась байдужою. Кожен думав лише про свої потреби – як і завжди у політиці. Усі неприємні перспективи які містив у собі візит гостей з Далекого Сходу, розуміли лише у Римі.

Папою Римським тоді був ІннокентійIV. Як тільки стало відомо про монгольську навалу та її масштаби, він почав діяти. Спочатку його стараннями лицарі з чернечих орденів (тевтони та тамплієри) відправились на допомого об’єднаному польсько-моравському війську, яке 9 квітня 1241 році зустріло монголів на Легницькому полі і зазнало поразки. Європейські лицарі діяли так як звикли – атакували «в лоб», змели монгольський авангард, пустились у погоню і несподівано отримали удар у фланг від основних сил, після чого були оточені – так само як колись руські князі на Калці. Хтось втік, хтось загинув. Тоді у Римі, зрозумівши що просто так монголів не розіб’єш, вирішили діяти більш вдумливо і ретельно. У 1245 році ІннокентійIV відправляє до монголів… дипломатичну місію! При чому, не до Батия, який пильнував західні регіони, а до самого Великого Хана Гуюка, який сидів у Каркорумі в самісінькій Монголії. Офіційно місія мала встановити дипломатичні відносини з монгольською імперією та домовитись про відправлення туди християнських місіонерів. Насправді папський посол мусив дізнатись якомога більше про бойову тактику монгол, їхню історію та звичаї, релігію та ментальність, державний устрій та плани на майбутнє – одним словом, про все що може стати у пригоді і полководцю. Як писалось потім у звіті про подорож – «щоб принести користь усім християнам, щоб дізнатись про наміри татар, щоб вони раптовим нападом не застали християн зненацька, як це вже сталось одного разу».

На чолі посольства став ДжованнідельПланоКарпіні, монах-францисканець, палкий проповідник, фанат цінностей ордену Братів Менших, товариш і сподвижник самого Франциска Ассизького, який з молодих літ звик до тривалих подорожей і спартанських умов. Його витривалість та енергію не змогли змінити ані поважний вік (послу було вже далеко за 60), ані пишна комплекція, а францисканська емоційність не вбили в ньому вдумливого вченого та дослідника. Подорож ПланоКарпіні через безкрайні засніжені степи (за його спогадами, учасникам місії «доводилось спати на снігу у пустелях») стала вражаючим прикладом і жертовності, самовідданості та прискіпливості, а його праця «Історія монголів, які в нас іменуються татарами», написана після повернення, була перекладена багатьма мовами і стала безцінним джерелом для багатьох поколінь дослідників.

Ось як він пише про монгольські чесноти:

«…вони слухаються своїх володарів, шанують їх і майже не брешуть перед ними. Суперечки між ними стаються рідко, а бійки – ніколи, між ними не буває сварок, війн, вбивства… Там немає ані розбійників, ані крадіїв… вони завжди шанують один одного, усі дружні між собою, і хоча мало їжі, але вони радо діляться нею один з одним… їхні жінки цнотливі, хоча жартуючи можуть промовити достатньо розпусних слів…»

А ось як про вади:

«Вони вельми пихаті по відношенню до інших та усіх зневажають… вони дуже бурхливі і дратівливі, і значно більш брехливі ніж інші народи… Вбивство людини вважається між ними ні за що»

Проте інтерес дослідника не змусив старого францисканця забути про те яку небезпеку становлять войовничі монголи. Францисканець описує татарську зброю (і бойову, і мисливську), методи ведення війни, устрій табору, дає поради щодо найкращої тактики у війні проти них, навіть розмірковує в якому місці краще проти них битись. Головна ідея книги розкрита у наступних словах:

«Задум татар полягає у тому щоб підкорити собі, якщо можливо, весь світ… Нам здається що цього не можна дозволити через надмірне і незносне рабство яке ми бачили на власні очі і в яке вони навертають підкорені ними народи. Їм не можна вірити і жодне народ не може довіряти їхнім словам оскільки вони підступні у своїх справах та обіцянках… Тому якщо християни хочуть зберегти себе самих, свою землю і усе християнство, то королі, князі, барони і правителі земель мають зібратись воєдино і з взаємної згоди відправити людей на бій перш ніж монголи розійдуться по землі»

Повертаючись з Монголії, крізь сувору степову зиму, Джованнідель Плано Карпіні був сповнений рішучого бажання докласти усіх можливих і неможливих зусиль щоб об’єднати християнські народи для відсічі страшному ворогові. І одним з ключових союзників у цьому новому Хрестовому поході він вважав Русь, яка найбільше постраждала від степових наїзників, і чий князь Даниїл хоча і визнав верховенство хана, але все одно прагнув вигнати монголів з своїх земель.

По дорозі до Каракоруму ПланоКарпіні проходив через Богемію, Польщу та землі Південної Русі – зокрема, через знищений монголами Київ. Історія розорення Русі Батиєм глибоко вразила францисканця – що можна відчути, читаючи його книгу:

 «…розбивши турків, вони пішли проти Русі і вчинили велике мордування у землі Руській, зруйнували міста і фортеці, повбивали людей, обложили Київ, який був столицею Русі, і після тривалої облоги взяли його і вбили мешканців міста. Їдучи через їхню землю, ми знаходили незчисленні голови та кістки людей, що лежали у полі, бо місто це було вельми велике і багатолюдне, а тепер воно знищене майже нанівець. Там ледь модна нарахувати двісті дворів, а людей тих тримають у найтяжчому рабстві. Рухаючись звідси, монголи спустошили усю Русь».

Провідником монаха по Польщі і частково по Русі став Василько, князь Волинський, брат великого князя Даниїла Галицького. Василько дав папському послові цінні поради, – про любов татар до хабарів та про неспроможність європейських коней перетнути степ взимку, – без яких ПланоКарпіні ніколи б не зміг дістатись до Каракоруму. А ще він наказав францисканцю затриматись у своїх володіннях щоб той перепочив та зустрівся з руськими єпископами:

 «Василько затримав нас в себе щоб ми відпочили, і на наше проханні він наказав своїм єпископам прийти до нас, і ми прочитали грамоту Папи в якій він закликав їх повернутись до єдності святої матері Церкви. Ми так само закликали їх як могли – і князя, і усіх єпископів які зібрались. Але оскільки Василько поїхав до Польщі, а Даниїл – до Батия, вони не могли дати остаточної відповіді, і нам слід було чекати на повернення Даниїла»

Чому Папа завів розмову про церковну єдність? Справа в тому що Константинопольський патріарх (якому підлягала тодішня руська церква) вже давно не пропускав нагоди проголосити католиків єретиками, а призначені ним київські митрополити-греки регулярно писали трактати «проти латинської віри». Отже, руська церква була частиною конфесії яка офіційно вважала Папу якщо не антихристом, то беззаперечно страшним єретиком. То ж, плануючи долучити руського князя до антимонгольського союзу, Папа ІннокентійIV волів щоб той відхрестився від усіх прокльонів якими візантійська церква поливала католиків.

Якщо вірити брату Джованні, після його повернення з Орди князі радо погодились з його пропозицією.

Книга брата Джованні про монголів була не щоденником мандрівника і навіть не зовсім науковим дослідженням для прийдешніх поколінь, а радше памфлетом, метою якого було перш за все, переконати вище церковне керівництво у монгольській небезпеці, а по-друге, підняти Європу на боротьбу проти ординців. Етнографічні дослідження, історичні нариси – все це було на другому плані, і лише особисті якості цього інтелігента зробили його книгу цінним джерелом для нащадків. І ось, пишучи про розорення Русі, про те як папській делегації допомогли руські князі, про те як сильно зараз Русь потерпає не лише через монголів, а і через набіги Литви, ПланоКарпіні не лише чесно переповідав все що бачив, але й цілеспрямовано вибудовує образ Русі в уяві своїх читачів – розореної, але нескореної країни, на чолі якої стоять мужні, мудрі та відкриті до співпраці князі, країни яку слід не добивати, а підтримати. Багато в чому його «Історія монголів» мала стати своєрідним «вхідним квитком» для Русі у антимонгольську коаліцію, про створення якої мріяв цей сподвижник святого Франциска.

І ось, посли від Даниїла Галицького на чолі з ігуменом Григорієм дійшли до Риму, і між ними і Папою почались переговори. Зі слів галицького літописця, «Папа проклинав хулителів православної віри і волів скликати собор про істинну віру з возз’єднанням церков».

як ознаку прийняття Русі «у сім’ю» Папа запропонував йому прийняти королівський вінець – щоб остаточно зрівняти себе у статусі з європейськими монархами. Хоча це була так звана «стемма», малий вінець, але така коронація вже мала знаменувати підвищення престижу галицької монархії.

ВодночасДаниїл готувався до війни проти Орди: споряджав потужне військо, будував фортеці. Але дражнити татар передчасно він не хотів. То ж, Папа попросив Даниїла (який, як відомо, формально визнав себе васалом Орди) завчасно попередити Рим якщо якийсь хан збиратиме війська для нової навали – щоб Папа міг завчасно почати скликати війська.

У 1252 році стало відомо що хан Куремса, збентежений підозрілою активністю галицького князя, готує похід проти непокірного васала. Князь, як і було домовлено, відправив Папі звістку про нову навалу, а Папа у відповідь одразу відправляє до Чехії, Моравії, Польщі, Помор’я, та Сербії булли в яких закликав до спільного хрестового походу проти татар. Ось уривок з цього послання:

Зі скорботою доповідаємо вам про негоди що спричинило деяким християнським народам нашестя татар, нашестя, про яке неможливо говорити без сліз. Нещодавно з послання люб’язного сина нашого, сиятельного короля Русі, ми дізнались що вищезгадані татари збираються знищити усіх кому раніше вдалося врятуватись від них втечею, і якщо Бог не зупинить їх, вони будуть яро попирати усі християнські землі. Якщо ви безропітно сидітимете, склавши руки, замість того що дати їм відсіч, то і вашим землям буде завдано немалих кривд коли вони прокладатимуть свій смертоносний шлях через вас до інших християн. Воістину, здається зайвим чекати на заклик сурм до бою, в такий вирішальний момент, бо, як нам здається, ви не позбавлені здорового глузду і без усякого сигналу ринетесь у бій.

Водночас, щоб ще раз підкреслити повагу до «сіятельного короля Русі» та «свого люб’язного сина», Папа відправляє до Даниїла свого легата Опізо з короною і словами «буде тобі допомога». Восени 1253 року у місті Дорогочин князь приймає корону – як писав літописець, «вінець від Бога прийняв, від престолу святого Петра та від єпископів своїх». Жереб було кинуто.

Тим часом Куремса, намісник Батия, рушив спочатку на Бакоту у пониззі Дністра, де посадив свого намісника. Потім Куремса рушив на Кременець, намагаючись розрізати навпіл володіння Даниїла. Проте потужна Кременецька фортеця, об яку зламав зуби ще Батий, знов не піддалась. А тим часом Лев, син Даниїла, відбив Бакоту та вдарив Куремсі у тил під Кременцем. Тоді Куремса вирішив ризикнути та відправив на сам Галич свого васала Ізяслава Володимировича, князя Новгорода Сіверського – який був розбитий галицькою дружиною на чолі з Романом, іншим сином короля Даниїла. Наступного року галицький монарх скористався моментом і разом з братом рушили у наступ на Побужжя де розбили Куремсу біля Болохова. Хан спробував зайти з іншого боку, через Волинь, але під Луцьком зазнали ще однієї поразки від княжих військ. Татари мусили відступити до Дніпра. Це була перша серйозна перемога Русі над татарами – задовго до битви на Синіх Водах чи Куликовому полі. Події цих років описані у непоганому художньому фільмі «Даниїл, князь Галицький», який зняла Одеська кіностудія у роки перебудови, коли можна було говорити і про європейський вибір нашого короля, і про українську культуру давньої Русі.

На жаль, ніхто з сусідів короля Даниїла, до яких звертався Папа, не ризикнув виступити на допомогу Русі – ані тоді коли Куремса йшов на Бакоту і Кременець, ані тоді коли руські князі перейшли у наступ. І це при тому що папські посли закликали до хрестового походу цілих два роки! Можливо, чехи, угорці, поляки, литовці і тевтонський орден відчували себе занадто слабкими щоб іти на ризик. А можливо, усі вони, а також Русь просто не довіряли один одному.

Тут немає нічого дивного: усі ці країни постійно ворогували між собою, намагаючись відхапати собі шматок спірної території – і Даниїл Галицький, який постійно бився то проти поляків, то у союзі з поляками проти чехів, то проти литовців, то проти інших руських князів чи власних бояр, не був виключенням.

Хрестового походу об’єднаного східноєвропейського війська не вийшло. Після перемоги Даниїла над Куремсою усі заспокоїлись і продовжили по мірі сил гризтись між собою. Невдовзі після цих подій Інокентій IV помирає. А у наступному році замість невдахи-Куремси на західних теренах Орди сів новий володар – досвідчений полководець Бурундай, який привів з собою значно більші сили ніж мав Куремса. Бурундай бажав приборкати бунтівного васала, але йти на державу з сильним військом і багатьма фортецями було ризиковано. То ж, хан вирішив діяти хитро: він наказав Даниїлу приєднатись до нього у поході на Литву. Даниїл спішно поїхав до Угоршини, намагався зібрати союзників для боротьби з Ордою – але марно. , а його сини змушені були виконати вимогу хана і власноруч зруйнував маже усі нещодавно зведені фортеці – крім мурованих укріплень Холма. Решту життя воював з Литвою та намагався домовитись з поляками та угорцями про новий союз проти монголів – і таки уклав, незадовго до смерті у 1264 році, у віці 63 років. Помер самостійним королем, незалежним від Орди.

Зусилля Папи і Данила марними не були. старанням Риму Даниїлові був забезпечений спокій на західних кордонах, а поляки та угорці перетворились на союзників, тим самим дозволивши галицькому князю, а тепер вже королю спокійно воювати з Куремсою – а перемога над Куремсою змусила Орду ставитись до короля Русі з повагою та обережністю. Нащадки Даниїла теж в Орду не їздили, та й баскаки, ханські збірники податків, не тероризували наші міста і села. Князь платив данину ханові, але значно меншу ніж, наприклад, князі Північної Русі. Королівство Руське змогло відстояти свою свободу, ставши передвісником української державності. І Папа Римський зіграв у цьому свою роль – хоча і невеличку.