На порозі нової доби

Взагалі-то звали його Іоганн, і походив він з родини німецьких колоністів-лютеран з Грузії. Потім родина виїхала до Німеччини, потім певний час мешкала в Болгарії, а потім перебралась до Санкт-Петерургу. Там Каргель пристав до спільноти пашковців, потім охрестився по вірі у Тбілісі, закінчив баптистську семінарію в Гамбурзі і повернувся до Петербургу щоб стати пастором. Коли у 1884 році жандарми розігнали протестантську конференцію у Петербурзі, Каргель прослідував за делегатами до Нововасилівки, де брав участь у створенні союзу баптистів. А коли Василь Пашков і Модест Корф змушені були емігрувати, саме Іван Веніаминович, німець, якому нічого не загрожувало, очолив петербурзьких євангельських християн. Коли у 1887 Побєдоносцев дозволив місіонеру Ф. Бедекеру проповідувати в тюрмах і на каторгах, Каргель допомагав місіонерові і разом із ним проїхав усю Російську імперію – до самого Сахаліну, проповідуючи в’язням, а також відвідуючи протестантів, засуджених за віру. Цікаво що проповідь Бедекера описав Лев Толстой в романі «Воскресіння».

Але якщо казати про першу половину 20 століття, то найяскравішим, найвпливовішим, найважливішим діячем в протестантському русі в тогочасній Україні і Росії був Іван Степанович Проханов, який відрізнявся від більшості своїх колег не лише красномовством, організаторським хистом чи технарською жилкою, а також завзятістю і активним патріотизмом. Українські штундисти, кавказькі баптисти теж любили свою землю – Україну чи Кавказ, свої села, степи чи гори, але вони не мали будь-яких амбіцій на суспільно-політичній арені. Садок вишневий коло церкви, псалми над вишнями гудуть, а все що за обрієм – на те воля Божа. Проханов був іншим. Він не розрізняв малу батьківщину від великої. Його рідною землею була уся Росія, а любов до неї була чимось подібна на патріотизм декабристів на Сенатській площі або патріотизм українців на Майдані під снайперськими кулями чи десь біля Донецьку під залпами російських «Градів». Це було прагнення взяти долю батьківщини у власні руки і зробити її кращою. Іван Степанович багато думав і писав про місце його батьківщини в світі і вірив що свою роль в історії Росія зможе відіграти лише якщо буде сильною духовно, а духовність для нього проявлялась перш за все в розумінні Слова Божого і житті за його заповідями. Він писав:

«Каким бы величественными и помпезными ни были служение и ритуалы, и какими бы прекрасными ни были древние храмы, если народ не знает Слова Божьего и не живет согласно Библии, то и не может быть настоящей духовной жизни среди русских людей».

При чому на відміну від багатьох протестантів його часів чи наших часів Іван Степанович не вважав православну церкву неправильною – він лише вважав що вона недостатньо робить для того щоб люди знали Христа:

В жизни Русской Православной Церкви не было религиозного прогресса, был застой, возведенный в принцип. Церковь управлялась фактически Царем. Епископы и священники чувствовали и действовали не как пастыри душ, но как государственные служащие и секретные агенты правительства. В служении практически не было места для наставления и проповеди. Люди не знали Слова Божия. Это вполне естественно, ибо и ныне Библию и Новый Завет читают только во время служения, но не по-русски, а на древне-славянском языке, который народ мало понимает. Религиозное неведение народа доходит до невероятного. Если вы спросите кого-нибудь: "Кто важнее, Святой Николай или Христос?", то вы в большинстве случаев получите ответ: "Конечно Святой Николай".

Донести до людей Слово Боже – в цьому Проханов бачив своє призначення, свій маленький Майдан. То ж, утікши за кордон і розуміючи що рано чи пізно він зможе повернутись до Росії, Проханов не витрачав дурно часу.. Час в еміграції він хотів використати для підготовки до служіння. Проханов поступив до баптистського коледжу в Бристолі де вразив усіх своїм посвяченням Богові і служінню, своєю інтелігентністю. Там, а також в коледжі конгрегаціоналістів, на теологічних факультетах Берлінського і Паризького університетів він осягнув теологію і біблеістику, завів багато корисних знайомств, а також ретельно вивчив протестантські пісні і традиції – для того щоб найкращі риси застосувати на батьківщині.

У 1901 році Проханов вертається до Росії – де за ним постійно слідкувала поліція, де доводилось мати справу  з цензорами і жандармами, але це була батьківщина і простір для служіння. Вистачало і грошей – Іван Степанович працював на заводі Вестінгауза, мав непогану заробітну платню, та й за кордоном вициганити гроші він вмів. Отже, Проханов і проповідує, і займається організаторською роботою, і починає намагатись захищати в суді і євангельських християн, і баптистів. А ще – він починає збирати, редагувати і перекладати англійські і американські церковні гімни, твори російських і українських протестантів, та й сам не був позбавлений здібності до рим. Загалом за 20 з гаком років служіння в Росії він зібрав, переклав і написав більш ніж 1200 духовних пісень які умістились у 10 збірках. Першою збіркою стала книга «Гуслі», яка побачила світ у 1902 році накладом у 20 тисяч примірників. Ця збірка, а також наступні – Кимвалы, Новые напевы, песни христианина, Тимпаны, Песни Анны, Песни глубины, Песни первых христиан, Свирель Давида и Заря жизни – стали основою для збірки «Песни возрождения», пісенника за яким співають в багатьох баптистських і пятидесятницьких церквах колишнього СРСР і який зібрав протестантські пісні від часів Рябошапки і до наших днів і постійно доповнюється. В цих збірках чудово проявився талан Проханова – старанного і роботящого трудівника пера, хоча і далекого від Пушкіна чи Шевченка. Він мав чудову освіту и широкий кругозір, хоча і мав певні проблеми з художнім смаком. Інколи складається враження що він говорить чи пише англійською мовою, користаючись російськими словами. Що ж, це не є смертельним гріхом, та й не лише протестанти від нього страждають.

А поки Проханов з послідовниками видавали збірки, Каргель їздив по тюрмах, а баптисти України і Кавказу йшли від села до села, час не стояв на місці. Салтиков-Щедрін писав: якщо урядовці починають говорити про патріотизм – значить, десь забагато вкрали і треба замулити очі. Розмови про особливий російський шлях і унікальність Росії непогано відволікали уваги від насущних проблем держави. А ще – чим старанніше цар Олександр 3, а після нього Миколай 2 боролись з інакодумством – тим менше сил в них залишалось на реформи і боротьбу з корупцією. Чим старанніше православна церква лізла в усі діри – тим швидше вона втрачала моральний авторитет і тим сильніше виступали проти політики Побєдоносцева і інтелігенція, і духовенство. Так чи інакше, стара система, заснована на православ’ї, самодержавї і народності, поступово дає збій. У 1903 році російський уряд нарешті дозволяє переходити з православ’я в інші конфесії. А коли Росія з тріском програла війну з Японією, яка взагалі-то задумувалась як маленька переможна війна, покликана відволікти увагу громадськості від внутрішніх проблем, в країні почались масові виступи, страйки і повстання. Все це увійшло в історію як революція 1905 року, наслідком якої було запровадження конституції, вибори в перший російський парламент і ще багато різних приємних речей – наприклад, добровільна відставка Побєдоносцева або відміна указів про заборону української мови. Не забули і про баптистів з євангельськими християнами: 17 квітня був випущений височайший указах про початки віротерпимості, а 17 жовтня – Маніфест про свободу совісті, які фактично припинили релігійні переслідування в Російській імперії. Софія Лівен, донька однієї з перших редстокісток, згадувала як сприйняли цю новину євангельські християни на берегах Неви:

            «Я помню, как в апреле 1905 года, в утро Светлого Христова Воскресения в доме номер три на Большой Морской в нашем Красном зале перед многолюдным  собранием моя мать выступи­ла с сияющим лицом и сказала, что хочет передать всем братьям и сестрам радостную весть, которую прочтёт брат Одинцов.  Громко и отчётливо брат читал Царский Указ, излагавший подробности даруемой нам свободы веровать, как каждому позволяет его совесть. Собрание пало на колени, и со слезами радости, кто как умел, благодарил Господа за этот неоценимый подарок»

В баптистів і євангельських християн з’явилась нагода вийти з підпілля, утворити повноцінну і ефективну організацію, налагодити зв’язки з протестантським світом.   вирішили скористатись цією можливістю. Коли у 1903 році в Берліні відбувся перший європейський конгрес баптистів – одним з делегатів на ньому був Іван Каргель. Був він і на Першому всесвітньому конгресі баптистів у Лондоні де був утворений всесвітній союз баптистів. На конгресі цьому був і Дей Мазаєв, председатель всеросійського союзу баптистів. На конгресі він виступив з красивою промовою, присвяченій долі баптистів України і цілої Російської імперії:

 «Братья в короткий сравнительно промежуток времени испытали все то, что испытала Церковь Христова в первые времена ее существования. Они, «быв просвещены, выдержали великий подвиг страданий, испытали поругания и побои, а также узы и темницу»; многие, благословляя гонителей, умерли в изгнании в России и заграницей. Но благодарение Господу, что Он дал силу народу Своему высоко держать знамя истины и безбоязненно возвещать имя Иисуса».

Цікаво що тоді ж Мазаєва запропонували зустрітись з Папою Римським, який волів підтримувати дружні стосунки з братами-протестантами. Голова українських баптистів спочатку був погодився, але дізнавшись що доведеться ставати перед папою на коліна і цілувати йому руку, передумав і відмовився. Шкода – прецедент був би цікавий.

Так чи інакше, підпільний баптистський союз, створений у 1884 році в Нововасилівці, в степах Запоріжжя, став у 1905 році повноцінним, офіційним об’єднанням, в яке увійшли українські штундисти з молоканами, кавказькі баптисти знов-таки з молоканами, а також пашковці, яких об’єднали навколо себе Іван Каргель та Іван Проханов Але через чотири роки Проханов влаштовує Каргелю і компанії не зовсім приємний сюрприз. У 1909 році він проводить  в Санкт-Петерурзі конференцію на якій проголошується створення Всеросійської Ради євангельських християн – з собою, коханим, на чолі. Більш того, у 1911 році ці баптисти-сепаратисти входять у Всесвітній союз баптистів, і Проханов став одним з шести віце-президентів цього союзу.

Це була класична феодальна інтрига – підсидіти конкурента, не захотіти ділитись славою, коритись чужому авторитету і влаштувати розкол. Що ж, блискучі чесноти Проханова мали і зворотній бік – він був амбітним, впертим, пихатим, зухвалим. Він не вмів коритись, рідко міг піти на компроміс, не міг бути другим номером чи навіть ділити з кимось перше місце. Цілком можливо, що одна з причин розколу полягала в тому що баптисти, головним чином вихідці з менонітів і молокан, які або взагалі відкидали присягу, військову службу і участь у політиці, або ставились до цього з недовірою – в той час як Проханов вважав що християнин має любити свою земну батьківщину, керувати її долею і захищати зі зброєю в руках. Можливо Каргель і Мазаєв здавались Проханову занадто тихими і провінційними, що в їхньому союзі і під їхньою опікою йому було тісно. Що ж, він був не один такий – багато природних лідерів скроєні саме так, і багато церковних розколів відбулось виключно через те що двоє солов’їв на одній гілці не співають. Папа Миколай 1 і патріарх Фотій спричинили розкол між Сходом  Заходом у 9 столітті, а кардинал Гумерт і патріарх Керуларій повторили його у 1054 році. Єпископ Іпатій Потій і князь Констянтин Отрозький не поділили владу в українській церкві в лобу Берестейської унії, а патріарх Нікон і протопоп Авакум довели до розколу православну церкву в Росії. Київський митрополит Петро Могила і львівський єпископ Йосиф Шумлянський, талановиті лідери і реформатори, отримали сан завдяки амбіціям, хитрості і вмінню підсидіти суперників. Не обійшлось без гордості і амбіцій коли на початку 90-х створювався Київський патріархат. Розколи і конфлікти мале місце в історії усіх конфесій, але найбільш цей гріх притаманний саме протестантам – то розколи на політичному ґрунті не залишають їх з часів Лютера і Цвінглі. Недарма в наші дні в Україні і по цілому світі важко знайти протестантську церкву яка не проходила через розкол коли пастор і амбітний лідер не поділили владу. Недарма коли Проханов помирав, то, згадуючи про усі пристрасті навколо нього, він жартував що усім євангельським працівникам слід проголосити євангельську амністію.

Але н початку 20 століття і Проханову, і Каргелю було ще далеко до смерті. Баптисти і євангельські християни використали подаровану Богом свободу для проповіді: відкривали нові спільноти, видавали журнали, книги, пісенники – Християнин, гость, утренняя звезда, баптист. Особливо активним був, звісно, Проханов – його союз відправляв місіонерів по цілій імперії і навіть за її межі. Баптисти і євангельські християни трохи співпрацювали, трохи лаялись між собою, а ще по мірі сил засуджували новий рух який стараннями місіонерів з-за кордону з'явився в Росії – рух п’ятидесятників.

Пятидесятницький рух зародився в Америці, коли на зламі 19 і 20 століть з-поміж безлічі проповідників що закликали до покаяння і благочестивого життя, молились за зцілення хворих, при чому, не без успіху, з'явились ті хто закликав до так званого хрещення Духом Святим. Вони вчили що Бог і в наші дні може творити через віруючих такі самі чудеса як і ті про які записано в Біблії, якщо віруючі приймуть Духа Святого, і головна ознака цього хрещення – це вміння говорити незнайомими мовами – незнайомими навіть тому хто цими мовами говорить. Першим проповідником нового вчення був Чарльз Фокс Пархам, а першим центром нового руху – місія на Азуза-Стріт в МІСТО НАПИШИ КОЗЕЛ!!!!!

Про те чи вірно вчення п’ятидесятників було написано багато. З одного боку, говоріння незнайомими мовами знане в науці як глосолалія і притаманне різним містичним сектам, засновники яких проголошували себе богами чи Христами – наприклад, російським хлистам або послідовникам Кіндрата Мальованого що жив під Києвом. З іншої сторони, вчення про хрещення Духом Святим і говоріння іншими мовами цілком підтверджується Біблією. Говоріння іншими мовами описано в книзі Дій святих апостолів, про глосолалію, її позитивні і негативні риси багато писав апостол Павло. Врешті-решт, майже усі конфесії визнають що дива, описані в Біблії, можуть зустрічатись і в наші дні, а говоріння іншими мовами визнає багато конфесій – наприклад, католицька церква. Проблема п’ятидесятників була в іншому. Проповідуючи свої ідеї, вони проповідували їх не стільки серед невіруючих, скільки серед інших християн, особливо протестантів. В багатьох випадках вони казали не невіруючим «навернись до Бога», вони казали іншим християнам «прийми наше вчення – і  станеш ближчим до Бога». А оскільки нове вчення приймали не усі, пятидесятницькі проповідники дуже часто створювали свої спільноти, переманювали людей з інших церков.

У 1913 році в Російській Імперії з'явились перші пятидесятницькі проповідники, як розповсюджували свої ідеї головним чином серед баптистів. Вперше пятидесятники з'явились у Гельснгфорсі, сучасна назва Хельсінкі, столиці Фінляндії, яка на той час перебувала під владою царя. Тоді Іван Каргель особисто відправився до Фінляндії і домігся того що новий рух зник. Проте це була лише перша ластівка. Пятидесятники незабаром стануть однією з найсильніших протестантських конфесій  - в тому числі і на теренах України. А загалом, 1913 рік ув останнім роком спокійного життя – і для України, і для Російської Імперії, і для цілої Європи. Попереду була Перша Світова війна, революція, радянська влада, нові здобутки і тяжкі випробування.