Літургія годин (Бревіарій)
Св.Літургія з Санктуарію Летичівської Богородиці (Летичів)
Молитовна лінія
Заклик до Бердичівської Богородиці (Наживо)
Вечірній ефір
Катехиза
Духовні читання
Слово на кожен день
Літургія годин (Бревіарій)
Розарій
Катехиза
Католицька енциклопедія
Духовні читання
Катехиза
Меса
Розарій
Коронка до Божого Милосердя
Святий дня
Молитва
Дитяча катехиза
Навіть коли у 1914 році в Сараєво вбили австрійського ерцгерцога Фердінанда і одна половина Європи об’явила війну другій, коли в Росії в патріотичному пориві громили німецькі крамниці і перейменували Петербург у Петроград, ніхто не міг собі уявити що ця безглузда війна покладе кінець звичному укладу життя, і в її полум’ї згине старий світ. Навіть коли в розпалі війни, в лютому 1917 року, російський цар зрікся престолу, і Росія стала республікою, мало хто міг уявити що все це закінчиться – приходом до влади більшовиків і громадянською війною.
Принаймні, протестантам такий поворот сподобався – адже з початком війни влада поновила переслідування проти них, а лютнева революція поклала край цим гонінням. Особливо зрадів Проханов, який швидко проголосив що християни мають бути політично активними і створив християнсько-демократичну партію «Воскресіння». Тоді ж він провів з’їзд євангельських християн в Петрограді, зробив реверанс в бік нового уряду і проголосив що країні просто необхідна реформація церкви, повна свобода совісті і посилення проповіді. Тобто, вирішивши що прийшов той самий омріяний час, він готувався сам і готував свої церкви штурмувати владні установи щоб взяти в свої руки долю батьківщини. А ще він, не забувши як добре було селянам в Хрестовоздвиженському братстві Неплюєва, а також йому самому з друзями в кримському «Вертограді», заснував протестантську комуну «Гефсиманія» у Тверській губернії. Затія виявилась успішною.
А потім владу захопили більшовики, і почалась громадянська війна, яка забрала життя і скалічила долі багатьох колишній підданих російської імперії – від Петрограду до Владивостоку, від Білого моря до Чорного. Звісно, не могли залишитись осторонь і протестанти – під час війн в Україні і на Кавказі було знищено багато менонітських поселень, в рамках червоного терору, та й не лише червоного, було вбито безліч молокан, баптистів і євангельських християн. Під час громадянської війни загинула дружина Івана Степановича Проханова. Недарма голова євангельських християн в своїх спогадав визнавав що трохи заздрив батькові який помер до початку Першої Світової. У 1917 році Дей Мазаєв, коли на його будинок напали, змушений був захищатись і вбив одного з грабіжників. Старого проповідника почало мучити сумління, і він не зміг більше проповідувати. Помер він за кордоном, відірваний від родини як розкидало по світу війною.
Отже, не дивує що коли війни припинились, і влада більшовиків була стверджена остаточно, протестанти, та й не лише вони, була налаштовані на порозуміння і співпрацю з новою владою. Відношення комуністів до релігії було однозначним ще з часів Енгельса. Релігія є опіумом для народу, церква допомагає капіталістам експлуатувати робітників, а значить, в новому світі для попів немає місця, то ж, переслідування проти церкви були лише питанням часу. І переслідування ці почались – закриття церков, арешти, ув’язнення і розстріли священиків. Але на перших порах це стосувалось головним чином православних і трохи католиків. А ось з протестантами вийшло трохи інакше: їх нова влада на перших порах вирішила поки що не чіпати, і в той час як православні церкви підривали, священиків висилали і розстрілювали, баптисти спокійно збирались для молитов, проводили урочисті хрещення, навіть заснували Бапсомол – баптистський союз молоді, своєрідну альтернативу ленінському комсомолу.
Але, звісно, ніхто з баптистських лідерів не міг зрівнятись у завзятості і рішучості з Прохановим. Лідер євангельських християн, втративши жінку під час громадянської війни, і ризикуючи усім, відповідав на усі пропозиції втекти на Захід урочистою обіцянкою що якщо він і залишить Росію, то залишить останнім. Тепер, переживши репресії і отримавши стільки свободи скільки ніколи не мав за царя, він був сповнений бажання працювати, працювати і ще раз працювати на ниві Христовій – звісно, не відмовляючись від мрії стати на чолі усіх протестантів СРСР. У 1920 році він домовляється про об'єднання з частиною баптистів і створює Тимчасову Всеросійську спільну раду євангелицьких християн і баптистів. Ця рада випускала журнал – «Братський союз». Повноцінним союзом ця рада так і не стала, але фундамент майбутнього об'єднання був закладений. У 1921 році Проханов випускає короткий довідник «Республіка і свобода совісті», в якому зібрав усі постанови радянської влади по релігійним питанням – спеціально щоб пресвітери і служителі знали свої права і не боялись проповідувати. У 1922 році він навіть заснував у Петрограді Біблійний інститут, який за 7 років свого існування випустив з своїх стін 420 проповідників. Тоді ж він активно відкривав християнські сільськогосподарчі комуни і навіть почав переговори з радянською владою про заснування в азіатській частині СРСР цілого протестантського міста під назвою Євангельськ, а у 1925-26 роках вільно виїжджав до США збирати гроші на видання християнської літератури.
Почалось все на теренах Галичини і Волині – ці краї до Другої Світової війни не входили до складу СРСР і перебували у складі Польщі, отже, ніякої залізної завіси між ними і рештою світу не стояло. Галичани і волиняни, а також білоруси з поляками масово їздили на заробітки до Америки, там приставали до баптистських церков, потім з баптистів переходили у п’ятидесятники, а потім вертались додому і ділились своїми переконаннями з сусідами і друзями. То ж, немає нічого дивного в тому що починаючи з 1919 року в українських і білоруських селах з’являються п’ятидесятницькі спільноти. Це відбувалось спонтанно, як і поява штундистів в степах Херсонщини, і тому на перших порах, та й пізніше, п’ятидесятники-західняки не мали яскравих харизматичних лідерів. У 1924 році щось подібне на керівника зявилось – ним став. У1924 році в Кременці на Тернопільщині відбувся перший з’їзд п’ятидесятників Західної України, Білорусії і Польщі. Організатором його став заробітчанин Іван Герасевич, який в Новому Світі трохи замериканився і навіть скоротив прізвище, назвавшись Іван Герис – перший керівник західноукраїнських пятидесятників. Через 5 років в селі Стара Чолниця на Волині відбувся черговий пятидесятницький з’їзд, на якому було проголошено створення Союзу християн віри євангельської – скорочено ХВЄ. Така незвична для сучасного вуха назва, з прикметником після іменника, викликана особливостями польської граматики. На чолі об'єднання став місіонер Артур Бергхольц, а помічником його був обраний Іван Панько, який з часом очолить союз і стане одним з виданих діячів пятидесятницького руху.
Починаючи з 1928 року польським, українським і білоруським п’ятидесятникам починають активно допомагати брати по вірі в Сполучних Штатах Америки, місцеві українці, росіяни і поляки, які встигли організувати в Америці свої церковні союзи. Також велику активність проявляли служителі Східноєвропейської місії Асамблей Божих – головного пятидесятницького об'єднання в Америці. Місія відкрила штаб-квартиру в Данцигу (сучасний Гданськ, Польща), і її служителі, зокрема, Густав Шмідт, намагались не без успіху розвивати місіонерську роботу в країнах Східної Європи – від Естонії до Угорщини. Цікаво що в Шмідта не вийшло об’єднати зусилля з Іваном Герисом, адже в Америці вони належало до різних пятидесятницьких союзів: Шмідт був з Божих асамблей, а Герис – з Церкви Бога. Любов протестантів до ділення дуже швидко захопила і п’ятидесятників.
Але як би там не було, місія в Данцигу відіграла дуже важливу роль в розповсюдженні пятидесятницького руху, особливо коли у 1930 році місіонери відкрили біблійну школу, яка стала фундаментом для Данцигського біблійного інституту, заснованого у 1935 році. В цьому інституті вчились п’ятидесятниць пастори і проповідники з цілої Східної Європи. А якщо казати про Західну Україну, то наприкінці 30-х років союз християн віри євангельської нараховував біля 300 спільнот, в які входили 23 000 вірних.
Слід зазначити що і п’ятидесятники, і баптисти на теренах польської республіки жили у відносно пристойних умовах: адже там Святішого Синоду не було, а католики, хоч польські, хоч українські, хоча і не заохочували своїх парафіян йти до протестантів, але погроми не влаштовували і владу до репресій не закликали. А ось на схід від Польщі, на іншому березі Збруча, в Радянському Союзу все відбувалось трохи інакше.
Тут пятидесятницький рух також поширився, і на чолі цього руху стояв талановитий і енергійний проповідник Іван Єфимович Воронаєв. Взагалі-то звали його Микита Петрович Черкасов, народився він в родині козаків Оренбурзького війська у 1885 році. З 1907 року Микита Петрович служить у 5 Оренбурзькому козачому полку, який стояв біля Ташкенту. Потрапивши у полк, Черкасов майже одразу починає ходити до ташкентської баптистської церкви, закохується у баптистку Катерину Башкірову, і 12 серпня приймає хрещення по вірі.
У 1907 році ніхто не став би переслідувати вояка за хрещення в баптистів. Але ташкентські баптисти ці, вихідці чи то з менонітів, чи то з молокан, засуджували насильство і носіння зброї. А звільнитись з армії, та ще й у перший рік служби, і зараз нелегко, а в ті часи було взагалі неможливо. Отже, коли у 1908 році в Ташкенті постали саперні батальйони, оренбурзький козачий полк кинули придушувати повстанні, і Черкасов відмовився виконати наказ, його заарештували і почали шити справу. Але Микита Петрович спромігся втекти. Брати по вірі сховали його, і переправили до Ашхабаду. За Черкасовим поїхала і його наречена. В Ашхабаді втікачеві порадили пробиратись до Сибіру, а звідти – до Благовіщенська на Амурі. Знов-таки, Росія велика, сховатись є де. По дорозі один з баптистів на ім'я Іван Єфимович Воропаєв віддав свій паспорт, замінивши у прізвищі «п» на «н». Так Микита Черкасов став Іваном Воронаєвим, і від цього звучного імені не відмовлявся до самої смерті.
У 1909 році подружжя Воронаєвих таки доїхало до Благовіщенська, згодом вони переїхали до Харбіна, працювали, ходили до церкви, чоловік проповідував в місцевій баптистській церкві, а згодом став на чолі спільноти. Але у 1912 році у Харбіні почались гоніння проти сектантських проповідників, Воронаєв дивом уникнув арешту і змушений був тікати – цього разу до Америки. В серпні 1912 року він сходить на берег в Сан-Франциско, з часом обживається і переправляє до себе жінку з дітьми. В Сан-Франциско він зійшовся з місцевими російськими баптистами, починає проповідувати, врешті-решт його відправляють до семінарії, а після завершення семінарії відправляють служити – спочатку в Лос-Анджелесу, і потім в Нью-Йорку, де він став пастором і редактором газети «Істина і життя». Саме тут, на берегах Гудзону, Воронаєв у 1919 році пристає до п’ятидесятників, виходить з баптистів разом з половиною своєї спільноти і засновує першу російську пятидесятницьку церкву. Проповідувати Воронаєв вмів добре, в хрещення Духом Святим і говоріння іншми мовами вірив, та й проповідувати християнам легше ніж навертати невіруючих, то ж, за рік він вже стояв на чолі слов’янського союзу християн євангельської віри з собою, коханим, на чолі. До речі, одним з його помічників був Іван Герис.
Історія Воронаєва поки що не зовсім героїчно і не зовсім красиво: він порушив присягу, втік від переслідувань до Америки, зрадив баптистів які стільки раз його рятували, сколотив власний церковний союз, став маленьким папою римським і забезпечив собі спокійне і приємне життя. Що ж, кожен з нас роить помилки, інколи падає або просто поводиться не так як герої з книг. Мабуть, Воронаєв сам відчував що герой віри з нього так собі. Мабуть, тому у 1920 році, втіливши в життя свою маленьку американську мрію, він відчуває покликання повернутись до Росії щоб проповідувати там пятидесятницьке вчення.
15 липня 190 року він з родиною і помічниками сідає на корабель і вирушає в дорогу назустріч невідомому. Дорога виявилась непростою – радянські порти на Чорному морі були блоковані, пасажири зійшли в Стамбулі, потім певний час мешкали в Болгарії – і усюди проповідували де могли. Один з супутників Воронаєва, Заплішний, так і залишився пастирювати в Болгарії, а сам Воронаєв у 1921 році таки дістався Радянського Союзу – а саме благословенного міста Одеси. Спочатку Воронаєв хотів їхати одразу до Оренбургу, але в той час це була занадто небезпечна подорож, то ж, проповідь свою Іван Єфимович мусив почати тут, на берегах Чорного моря, в одному з найкрасивіших міст України, яке в ті часи тільки-тільки приходило в себе після громадянської війни. В Одесі був голод, їжу знайти було нелегко, але Воронаєв знав на що йшов.
Перші проповіді свої він виголосив у місцевій церкві євангельських християн – адже про його розрив з баптистами тут ще не знали, зате знали про його пригоди в Ташкенті і Харбіні, інколи читали його газети «Істина і життя». То ж, цей пятидесятницький апостол, а також його помічник Колтович, спочатку маскувався під правовірного баптиста, а як тільки пустили за кафедру, почав проповідувати про хрещення Духом Святим і інші мови. Людей це зацікавило, але керівництво вирішило перестрахуватись і відправило до Петрограду, до Проханова, запит: що таке це хрещення Духом і з чим його їдять. Проханов п’ятидесятником не був, то ж, на запит він відповів що вчення це єретичне, і Воронаєва слід гнати з церкви поганою мітлою. Що ж, звісно, вчення це не таке вже й єретичне, але нікому не подобається коли в тебе під носом намагаються створити нову церкву, пятидесятницьку народну республіку. Сепаратистів в Одесі не любили вже тоді. Отже, Воронаєва з церкви вигнали, проповіді його проголосили єретичними, і все було б добре яки услід за Воронаєвим не вийшло біля ста чоловік, які встигли захопитись новим вченням. Так в Одесі була заснована перша пятидесятницька спільнота в СРСР. У 1923 році я спільнота перевалила за 200 чоловік, а через рік на Одещині було вже 50 пятидесятницьких церков. В вересні 1924 року Воронаєв скликав з’їзд п’ятидесятників і проголосив створення обласного союзу християн євангельської віри, з собою на чолі. У 1925 році на Україні було вже 200 пятидесятницьких спільнот, від Одеси до Києва і від Тульчина до Запоріжжя. А ще його місіонери відкривали спільноти по цілому Радянськогму Союзу – від Москви до Владивостоку. У 1928 році обласний союз перетворився на всесоюзний і почав видавати журнал «Євангеліст».
До п’ятидесятників приставали баптисти, євангельські християни, адвентисти, хдисти, духобори, молокани – одним словом, усі. І звісно, пастори усіх цих конфесій закликали кару небесну на голову Воронаєва і усіх п’ятидесятників, яких вороги називали трясунами. В журналах «Баптист» і «Християнин» писали:
«Трясунским проповедникам и пророчицам следовало бы идти в вертепы, дома разврата, кабаки и там проявлять свои дары… и чудотворения» «У нас, как вам известно, принесли изуверское учение трясунов, которое наделало много бед, поразрушив общины и группы верующих. Вместо того, чтобы распространять слово Божие, теперь приходится бороться с трясунами, как с хищниками, которые растерзывают тех, кто едва отстали от заблуждения. Трясуны ходят по хатам и извращают евангельскую веру»
Воронаєвці в свою чергу в журналі «Євангеліст» глузував з баптистів, глузував з позиції сильного: «Оказывается, баптисты трясунство ставят выше себя: не из трясунства переходят в баптизм, а из баптизма в трясунство! Баптисты недаром боятся трясунов, ибо, действительно, когда эти трясуны в силе Духа Святого проникают в общины баптистов или евангельских христиан, то до основания растрясают их общины и оставляют им только щепки да осколки».
Баптисти, і п’ятидесятники сварились один з одним в кращих традиціях протестантизму. Інколи здається, що якби Воронаєв чи Проханов жили у 16 столітті, вони б залюбки один одного спалили на вогнищі або закололи на полі битви. Але з одного боку, католики в свій час теж страждали від подібних гріхів, а православні бавляться ними і в наші дні. А з другої боку – все ж таки баптисти і п’ятидесятники не лише сварились між собою, не лише переменювали людей з церкви до церкви, але й проповідували Євангеліє і навертали невіруючих. І правильно робили – адже спокійного життя їм залишалось небагато.