Монастир святого Онуфрія

  Перш за все слід вказати що стародавній Львів майже з часу заснування складався з двох частин – давньоруське місто, засноване Данилом Галицьким і заселене майже виключно русинами-українцями, і зразкове «європейське» місто з цехами та Магдебурзьким правом, створене німецькими колоністами, котрих запросив сюди у XIV столітті руський король Юрій-Болеслав. Ще за часів Галицько-Волинського князівства тут селились, крім німців ще вірмени, євреї, поляки. Після польської окупації цей «новий Львів» затьмарив княже місто, котре поступово перетворилося на передмістя – проте стара частина міста вибила для себе окреме самоврядування, окремий магістрат та війта з бурмістрами. На території цього «княжого» Львова збереглись найдавніші пам’ятки міста – церква св. Миколая ХІІІ ст., площа Старий Ринок з середньовічною криницею, костел св. Івана Хрестителя, церква Параскеви П'ятниці XIV ст. – і монастир св. Онуфрія, заснований тоді ж. Важко сказати хто і коли заснував цю обитель біля підніжжя Замкової Гори, але стояла вона тут ще з княжих часів. Бартоломей Зиморович у своєму літописі «Потрійний Львів» згадував що тут перебувала старовинна ікона Божої Матері поки поляки не забрали її до Ченстохова. Щоправда, на роль місця первісного перебування цього славетного образу претендує також Белз… А може, образ встиг побувати і там, і там…  Мурований храм тут постав на початку XVІ ст. – про це свідчить напис «1518», зроблений на фасаді монастирської церкви. З часом до храму добудовували нові каплички, які поступово перетворилися на дві додаткові нави. Загалом, це майже єдина львівська святиня, на якій не залишило свого відбитку всепоглинаюче бароко. Суворі лінії будівлі, потужні мури – все вказує на оборонний характер храму. Лише витончені портали і характерна форма вікон вказують на деякий вплив Ренесансу, проте домінують в архітектурі церкви «рідні» романо-візантійські риси, що вкорінилися на наших землях ще за часів короля Данила.  Монастир знаходився майже на околицях Львова – то ж мав вигляд суворої фортеці. До цього дня збереглись оборонні мури монастиря, котрі піднімаються ледь не до самого Високого Замку, і висока вежа-донжон, котра хоча і була перебудована під «мирну» дзвіницю, проте не втратила оборонних рис. З XVІ ст. Онуфріївський монастир знаходиться під опікою львівського братства – точніше, під його повним контролем: львівські православні міщани підтримували монастир матеріально, зате монахи мали звітувати їм в найменших дрібницях. Власне, така всевладність братств і спричинила українських єпископів до єдності з Римом. Разом з львівським братством монастир прийняв унію у 1707 році, і звільнився з-під його настирливої опіки лише, коли приєднався до конгрегації Святого Василія Великого. А ще, саме тут розташувалася перша українська друкарня, коли в середині XV ст. міщанин Степан Дропан передав львівському братству друкарню.  За радянських часів наука постійно наголошувала що першим друкарем у Львові був московіт Іван Федоров – нібито, наука прийшла сюди з «братської» Москви. Будь-які дослідження дофедорівського друкарства, м’яко кажучи, не схвалювалися. Сьогодні, за часів Незалежності, ми знаємо, що втікач з Москви був не першим, хто почав видавати у Львові церковнослов’янські книги, що ми спромоглися на цю справу без допомоги братніх народів. Але це аж ніяк не принижує заслуг Івана Федорова, правдивого героя, котрий вважав друкарство своїм покликанням від Бога, «сіянням духовного насіння», і «відновив» (як було написано на нагробку) друкарство у Львові, піднявши його на новий, вищий рівень. То ж, Онуфріївський монастир може пишатись тим що саме в його стінах знайшла своє останнє пристанище ця надзвичайна людина. То ж не дивує, що за радянських часів Львівська галерея мистецтв влаштувала тут музей Івана Федорова – все ж таки краще ніж склад…  Щоправда, це не врятувало ані стінописів монастиря, ані самих храмів, котрі після передання василіанам у 1989 році треба було довго реставрувати. З довоєнних часів зберігся лише розкішний п’ятиярусний іконостас, виконаний славетним львівським митцем Модестом Сосенко на початку ХХ століття – чудовий приклад синтезу сецесії з традиціями українського бароко.  Зараз монастир є головною обителлю Василіанського чину, відновлений та відреставрований. З пагорбів монастирського саду відкривається надзвичайна панорама Міста Лева, тішать око сучасні добудови, ідеально вписані в барочно-класичне монастирське подвір’я та чудові перила головної церкви, стилізовані під чернечу процесію зі Святими Дарами.