"Нас намагаються посварити. У шпиталі я зустрічав добровольців із двадцяти країн світу, зокрема з Польщі", - Михайло Прокопів

Я народився на заході України, в мальовничому місті Борщів Тернопільської області — тоді ще районному центрі. Моє дитинство минало у звичайній, простій, але працьовитій родині. Мама працювала бухгалтером, тато — на тракторі та екскаваторі, переважно на цукровому заводі. Однак саме неформальна частина виховання, наші родинні зв’язки, сильно вплинули на мене — я ще застав двох бабусь, двох прабабусь і дідуся. Це були люди, які не лише передали мені віру, але й знали історію, бо самі пережили Австро-Угорщину, Польщу, СРСР, а тепер — незалежну Україну. Прапори змінювались, але родинна пам’ять — залишалась.

Пам’ятаю особливо мою прабабцю, у якої в одній кімнаті була справжня "домашня церква". Коли комуністи закрили святині, наші бабці прийняли до себе додому все, що лишилося з храму — і тримали це аж до Незалежності. Може, саме тоді, ще хлопцем, коли я приїздив до неї на канікули, в мені зародилась перша думка про покликання. Але першою мрією — щирою, дитячою — було стати пастухом. Бо в селі було зелено, просторо, були тварини, і якесь особливе відчуття гармонії з природою.

Моє духовне життя розвивалося поступово. Я був міністрантом, лектором у костелі — служив кільканадцять років. Це дозволило мені глибше зрозуміти церкву зсередини. Нашу парафію вели отці міхаліти, також були сестри, які навчали релігії, організовували зустрічі — це формувало мою віру і характер. Особливо запам’яталася участь в оазі — це була жива спільнота, де ми молилися, роздумували над Божим словом, вчилися довіряти одне одному.

Проте була й криза віри. Коли навчався в сільськогосподарському технікумі, почав ставити глибокі запитання: “А якщо Бога немає? Може, це все лише традиція, бо так вірили дідусі й бабусі?” Але відповідь прийшла — сенс життя полягає в тому, щоб цінувати життя, жити повноцінно й передавати його далі. І якщо Бога немає, тоді все втрачає сенс.

Пізніше я почав їздити на реколекції до отців Капуцинів у Вінниці, Шепетівці, Старокостянтинові. Особливо вплинув на мене отець Блажай. Завдяки йому я зрозумів три речі. Перше — Церква є помісна, вона для всіх: там служили поляки, але молилися українською, з українським прапором. Друге — спільнота надзвичайно важлива, бо людина не може жити наодинці. І третє — Господь Бог не є абстрактною енергією чи набором правил. Він — жива Особа. З Ним можна мати стосунки, Йому можна довіряти, Його можна любити.

Була в моєму житті і молода дівчина, з якою ми зустрічалися близько трьох років. Вона теж думала про монаше життя. Я тоді переконував її залишити цю ідею: “Закінчи школу, здобудь професію, якщо бажання залишиться — тоді йди”. Вона мене послухала, а потім усе ж не пішла в монастир. А я — пішов. Після технікуму я відчув глибоке переконання, що любов до Бога — це щось більше, ніж просто людські почуття, і що життя вічне важливіше за матеріальне.

Мені також допомогла сповідь у Зарваниці, де отець-василіянин сказав: “Якщо хочеш служити Богові — дивися тільки на Нього. Не вправо, не вліво. Не на тих, хто блищить, і не на тих, хто тебе згіршує. Дивись на Христа — і будеш Йому вірний”. Це слова я ношу в серці вже понад 30 років.

Я навчався у Кракові, у Польщі. Нас було 16 хлопців — 15 поляків і я, один з України. Це був великий дар: навчатися в королівському місті, відкривати харизми інших згромаджень, але найважливіше — змінюватися самому. Спершу хочеш навернути світ, потім — свою парафію, а згодом розумієш: найбільше завдання — навернути себе.

Більшість мого життя я служив у Польщі — це вже 25 років. Працював із дітьми, у світлицях для багатодітних родин, у дитячих будинках, був волонтером, вихователем, віце-директором, а згодом і директором. Цей досвід для мене дуже цінний. Я зрозумів, що мені ближче активне служіння, ніж контемплятивне монаше життя — тому що я люблю бути серед людей, люблю працювати з молоддю.

Коли ж почалася повномасштабна війна — я не міг залишитися осторонь. Три дні я не міг ні їсти, ні пити, ні спати. Усе боліло — фізично, душевно. Але я зрозумів: боятися — значить допомагати ворогу. І якщо страх є — його треба скерувати у дію. Я згадав свого двоюрідного брата Володимира, який залишив усе — квартиру, машину, наречену — і поїхав на фронт. І згадав свого дідуся Івана, якого заслали на Сибір. Йому було гірше, бо не було вільної України. А я маю змогу боротися за свою державу, за свою землю, і я не міг дозволити собі просто сидіти та дивитись на це з екрана.

Найбільший страх у той момент — що я не встигну, що кордон закриють, що вже буде пізно. А страхи на фронті — інші. Там усе інакше.

І знаєте, роль наставника в цьому всьому надзвичайна. Ми не ізольовані острови. Ми бачимо Бога через образ батька, через людей, які нас супроводжують. Наставник не повинен бути ідеальним. Але він має бути щирим, вірним і служити не людям — а Богові. Саме такі люди, навіть суворі й прямолінійні, змінюють життя.

Якщо хтось сьогодні думає про покликання, про монаше життя - раджу не боятися. Шукайте Господа, шукайте спільноту, шукайте наставника. І якщо прагнення щире — воно не мине. А якщо не ваше — то й краще дізнатися раніше. Але ніколи не бійтеся зробити крок — бо Господь завжди поруч. Не енергія, не закон, не ідея — а Особа Яка чекає.

Капелан військової лікарні отець Михайло Прокопів. Згромадження Святого Архангела Михаїла.