Недолугість Цареграда, хамство окупантів і перший крок до примирення

Прохання це було цілком закономірним – традиційно кожна християнська держава мала свого митрополита, або кількох, і користувалась правами автономії. Отже, коли на місці Київської Русі виникло дві держави, цілком логічним було прийти до висновку що кожній з них потрібен окремий митрополит. саме з тих часів пішли вирази «Велика Русь» і «Мала Русь» - так майбутню Росію і Україну називав патріарх, дивлячись на карту. То ж у Константинополі погодились затвердити нам окрему галицьку митрополію. Але згодом це рішення було скасоване - патріарх заявив що для такої невеликої території вистачить і одного митрополита. У 1303 році король Юрій Львович домагається відновлення окремої галицької митрополії, проте через два роки патріарх Афанасій 1 знову об'єднує її з старою київською, яка згодом перетворилася на московську. Кілька разів – у 1302, 1337, 1371 ми домагались відновлення галицької митрополії – і кожного разу разів вона з часом була ліквідована. Чи то в Константинополі мали проблеми з географією, чи то до патріаршого рішення доклали руку митрополити Великої Русі. До вирішення проблем і потре церков південної Русі руки в нього і так не доходили, зате пожертви там можна було збирати щедрі. Зате православна церква на землях галицько-волинського князівства не мала можливості завести адміністративну і бюрократичну систему для ефективного керування своїми парафіями.

Другою проблемою Данилової спадщини були нахабні сусіди. На заході Польща претендувала на землі Галичини, Литва була не проти завоювати Волинь, а Угорщина мріяла про Закарпаття. А на сході були татари. Ідеальним варіантом в такому разі було б громити одних сусідів за допомогою інших. Наприклад, у 1286 році хан Телебуга вирішив піти у похід на поляків, і король Лев Данилович змушений був приєднатись до нього – тим більше що воювати з поляками все одно треба було. Похід вдався на славу – ми приєднали до своїх земель Люблін, і ледь не взяли Краків. Король повернувся додому з багатою здобиччю. Якби король намовив хана на ще один такий похід – і проблема з поляками була б вирішена раз і назавжди. Врешті-решт, саме так поширювали свою князі Північної Русі. Але татари, проходячи через наші землі, учинили страшенний грабіж місцевих жителів. Олександра Невського це не дуже засмутило б, але король Лев пожалів своїх підданих і передумав дружити з татарами, а наступники його поновили боротьбу проти Орди. Отже, ми мусили самотужки відбиватись від усіх сусідів – а це було нелегко.

А третьою проблемою були галицькі бояри, яким не подобалась сильна королівська влада. У 1349 році ними був отруєний останній король Королівства Руського Юрій-Болеслав. Починається довга війна за те хто буде правити колишньої державою Данила Галицького. Зрештою Волинь з Київщиною дістається Литві, Закарпаття – Угорщині, а Галичина – полякам. З того часу відносини між католиками і православними переводять у нову площину. Раніше католики на наших землях були нечисленними іноземцями – королеви, військові, купці та ремісники у містах. Вони будували свої костели, не претендували на якісь особливі права і чесно конкурували з місцевими виробниками. А тепер, коли переважно православними землями правив король-католик, міщани-католики починають претендувати на зверхність – принаймні, в містах де жили. Принаймні, так обстояли справи в Галичині. Починається масове будівництво костелів і католицьких монастирів – при цьому вони займають найпочесніше місце на центральних площах. Хто був у на Західній Україні Дрогобичі, Самборі, Стрию, хто бачив розкішні костели на ринкових площах і невеликі церкви, винесені або на край міста або взагалі за стіни – той зрозуміє. А коли у 1412 році, після часткового об'єднання Польщі з Литвою, була заснована римо-католицька галицька єпархія, яка згодом стала львівською, стався вже зовсім прикрий епізод – два православні собори в Перемишлі і біля Галича були передані римо-католикам. До речі, Ченстоховська ікона Матер Божої також була забрана поляками з українського Белзу. До честі поляків, вони це зажди визнавали, і навіть збудували в Белзі пишний санктуарій на честь ікони, який зберігся до наших днів.

Що ж, конфіскація храмів та переслідування братів по вірі – це, звичайно, гріх. Гріх католицької церкви по відношенню до православних. Замовчувати його - означає спотворювати історію і брати гріх на душу. Але слід пам'ятати що епізоди ці були скоріше винятком ніж правилом. По-перше, далеко не усюди в містах католики порушували права православних міщан. В селах, в боярських володіннях у справи православних ніхто не ліз. Та й у містах з Магдебурзьким правом далеко не скрізь православних гнобили. У Рогатині, Городку, в тому ж Галичі з 14 століття костел і церква стоять на ринковій площі один напроти одного. А значить, православна громада якщо й зазнавала утисків, то успішно ним протистояла і захищала свої права.

Більш того, польські королі час від часу засновували нові православні парафії і намагались покращити становище православної церкви на землях Галичини. У 1371 році Казимир Великий пише листа до патріарха Константинопольського з проханням висвятити єпископа Антонія в сан митрополита і відновити окрему галицьку митрополію. Ось уривок з його листа:

Від віків Галич був знаний усім країнам як митрополія, митрополичий стіл тут був з віку віків. Поставте Антонія митрополитом, щоб не зник і не пропав закон русинів. А якщо не буде Божого і Вашого благословення на цього чоловіка, то потім не жалуйтеся на нас: прийдеться хрестити русинів на латинську віру через відсутність митрополита на Руси.

Патріарх відновив галицьку митрополію. Але через сорок років стараннями московського митрополита Кіпріана вона знову ліквідується – точніше, підпорядковується Москві. Ось як писали сучасники про поведінку братнього народу на наших землях:.

«московські митрополити лише час від часу приїздили до Києва та Литви, церкви не строїли,... але, побираючи церковні прибутки, виносили ці гроші деінде; позабирали й повиносили церковні речі й святощі: страсті Христові, скіпетр і сандалії Богородиці, святі образи, ковані золотом, та інші дорогоцінні речі, всю церковну красу Київської митрополії, що постаралися й подавали давні князі на честь і пам'ять, не кажучи про золото, срібло й убори церковні ...».

І ось, на порятунок православній церкві на українських землях знову прийшли католики. Спочатку литовський князь Вітовт, васалами якого була Київщина і Волинь, став нарікати королю Владиславу що не слід ображати православних, а потім вони об'єднались і вирішили дарувати обезголовленої південноросійської церкви митрополита, який жив би на теренах Південної Русі-України і ставився б до неї як до рідної землі, не дійної корови. Митрополитом був обраний Григорій Цамблак, болгарин, бувший перед тим єпископом у Сербії та Болгарії. Він подружився з Вітовтом, зумів завоювати довіру і бояр з князями, і в 1415 році на соборі в білоруському місті Новогрудку вирішено було відправити Цамблака до патріарха щоб той висвятив його митрополитом Київським. Однак ці дії не на жарт розлютили московського митрополита Фотія, яка не ніяк не хотів втрачати південні провінції - непотрібні, обділені увагою, але й небідні. Вітовт відправив посольство до константинопольського патріарха з проханням затвердити митрополита, обраного церквою і народом південно-західної Русі, але Фотій відправив своїх послів раніше, і хабар вони принесли більше - і патріарх відмовився присвячувати митрополита. Тоді Вітовт попросив патріарха самому поставити митрополита для Південної Русі якого захоче - однак патріарх промовчав. Вітовт і Владислав-Ягайло опинилися в цікавому положенні : вони хотіли поліпшити становище православної церкви на своїх землях, але православні ж ієрархи в Константинополі та Москві цього не хотіли! І литовський князь пішов ва-банк - в листопаді 1415 він скликає новий собор в Новогрудку за участю всіх єпископів, князів і більшості впливових бояр Південної та Західної Русі. На соборі Григорія Цамблака посвячують у сан митрополита - приблизно так само як свого часу великий князь Ярослав Мудрий призначив митрополита Іларіона без згоди Константинополя або великий князь Ізяслав Мстиславич так само присвятив митрополита Климента Смолятича. Втім, і в Сербії, і в Болгарії були подібні прецеденти, так що назвати Вітовта і учасників собору єретиками можна було хіба що з великою натяжкою. Однак патріарх Мефодій в наступному році не моргнувши оком відлучив Григорія від церкви. Однак і Григорій, і Вітовт, і духовенство з народом Південної та Західної Русі не дуже цікавилися думкою Константинополя. Зате через два роки митрополита Григорія з великою помпою відрядили на Констанцький собор католицької церкви, де він урочисто побратався з папою Римським Мартіном 5. Папа так зрадів що проголосив про наміри скликати ще один собор, присвячений примиренню католиків і православних. До речі, собор цей відбувся – щоправда, через кілька десятиліть.

А поки що ситуація вийшла досить цікава: католики, нещодавні окупанти, щиро дбають про стан православної церкви на українських землях, а ті хто іменувався отцем і братом по вірі навпаки, Константинополь і Москва, думали лише про те як би здерти з нас побільше грошей! І світле майбутнє для українського православ'я лежало не в опіці з боку Москви і Цареграду, а в дружбі з сусідами-католиками, які теж були не без гріха, але значно краще розуміли православного русина і значно більше хотіли що все в нього було добре. А з Папою Римським домовитись значно легше ніж з патріархом чи московським митрополитом. Отака виходила середньовічна євроінтеграція.

А через півстоліття після міжконфесійного братання з невеликим митрополит Київський Мисаїл Пструч, також обраний без участі Константинополя, напише лист папі Сиксту 4 своє знамените послання « від духовенства, князів і панів руських ». Послання це більше схоже на поему в давньоруському стилі, чимось нагадує навіть «Слово про закон і благодать» Іларіона Київського. І є в ньому чудові слова:

Немає бо різниці у Христі грекам і римлянам,
І нам, сущим руським слов'янам,
Всі єдині бо є, в чому хто званий.
...А творці закону, що є праведні в бога,
Єством бо закон той творячи
І маючи закон, прописаний у серцях своїх.
...У єдине тіло ми хрестимся.
І чи то іудеї, чи, може, елліни,
Чи раби, а чи вільні,
А чи ми то – руські сини і всі наші
великороднії й численнії слов'янськії мови –
Ми всі єдиним пивом духовним наповнюємося.
Адже все тіло не є один член, їх багато.
З цієї причини можуть бути й різні віросповідання та свій шлях до Бога:
Кожен із них у своєму хай стоїть,
І хай своє середостіння огородить,
І хай буде знищена ворожнеча що ж між нами.

В ті часи католики, які і православні в інші часи, поводили себе далеко не ідеально. Але опинившись в одній державі, фактично на одній вулиці, вони поступово вчились поважати один одного, співпрацювати і миритись. Саме це вміння врешті-решт врятувало і католицтво, і православ'я на наших землях і створило нас, українців, такими якими ми є

Віктор Заславський, історик, публіцист