Отець Серафим Кашуба - монах, без якого не можна уявити історію українських римо-католиків у часи пізнього СРСР

Два герої підпільної Церкви

Божий волоцюга

Саме так називали отця Серафима Кашубу, монаха-капуцина, без якого неможливо собі уявити історію українських римо-католиків у часи пізнього СРСР, справжнього апостола, який попри утиски та переслідування служив, молився, проповідував по цілій Україні і за її межами.

До висвячення звали його Алоїзій і народився він у 1910 році на Замарстинові, околиці славетного Львова. Батько був робітником, а ще – разом з дружиною належав до Третього ордену францисканців. Отже, родина була побожною. Буремні роки Першої Світової та Польсько-української війн проминули перед його очима коли майбутній священик був ще дитиною. Потім була гімназія, після якої 18-річний юнак одразу вступає до ордену капуцинів – що не дивно для вихованця світських францисканців! У чернецтві Алоізій став Серафимом. Подальший шлях був типовим для обдарованого хлопця: новіціат, семінарія, сьудії з польської філології у Кракові, робота редактором у капуцинськомучасописі, викладання польської мови у нижчій семінарії. Початок Другої Світової монах зустрів душпастирем при Дублянськійсільськогосподарчій академії. На теренах зайнятих совітами починаються арешти священиків – і отець Серафим їде у сільську місцевість, де багато парафій залишились без священиків. Він служить на парафіях Волині та Полісся: Дерманка, Городниця, Карасин, Людвіполь, Стара Гута. Тут він пережив страшні роки нової польсько-українсько війни, і поводився так як і мав поводитись священик: не залишив свою паству, продовжував сліжуння і рятував кого міг.

Потім на Волинь повернулася радянська влада, почались арешти священиків. Отцю Серафиму (тоді він служив у Рівному) пощастило – увага органів держбезпеки його оминула, і він продовжував служити – їздив до навколишніх містечок де священиків не лишилося: Дубно, Корець, Острог, Сарни, Здолбунів. А ще – таємно бував у Ленінграді, Литіві та Латвії, служачи і там.

Тоді ж починається виселення поляків з українських теренів. Виїжджає до Польщі батько Кашуби з двома доньками. Саджають у «репатріаційнй поїзд» і самого отця Серафима – проте на станції у Здолбунові він виходить з вагону і залишається в Україні, отримавши радянське громадянство. До Польщі він так і не виїде – хоча рідня проситиме кілька разів. Все ж таки, отець Серафим став останнім ксьондзом у колишній Луцькій єпархії, і тут були люди яким він був потрібний.

Кашуба обіймає парафії у Рівному, Корці, Сарнах, Острозі, Здолбунові, Дубно, відвідував села де попре війну, виселення та репресії залишились римо-католики. при чому, він робив це офіційно і не переховуючись. Аж ось, влада вирішила всерйоз взятися за останнього волинського ксьондза: у 1958 році у «Здолбунівській газеті» про Кашубу виходить розгромна стаття де його звинуватили у пияцтві та розпусті. Це стало приводом для Ради з справ релігійних культів позбавити капуцина парафії та заборонити йому служіння. Комітети парафіян у Корці та галицькому Самборі, білоруському Гродні намагались зареєструвати його священиком – проте влада цього не дозволила. Більш того, уряд поспішно закриває костел у острозі який Кашуда щойно відремонтував – тим більше що сам факт ремонту костелу у радянську добу виглдав як якийсь сюрреалізм на кшталт «Аліси у країні див». Ні, було таке що історичну святиню руйнували – наприклад, монастир босих кармелітів у Бердичеві, пошкоджений під час війни. Але відновлювали його під спортзал, музичну та художню школу – а так щоб храм відремонтувати саме під храм – це було щось неймовірне! Не дивує що влада закриває острозький костел. Невзовді та сама доля спіткає костел у Рівному. Кремль злякався що відважний капуцин зіпсує їм усю боротьбу з релігією.

Так починається новий етап у житті та служіння отця Серафима. Офіційно йому було заборонено служити – але жодна заборона не могла спинити цього завзятого апостола. А ще – вірні Католицької церкви яким служив Кашуба, не зважали не стільки на забаганки уряду. Отець Серафим був мудрим пастирем, добрим проповідником та сповідником – то ж, на нього чекали і радо приймали усюди. Він мандрував по селах та містах де були католики без священика, проповідував, сповідав, причащав, а на життя заробляв як сторож, кочегар, продавець. Подовгу затримуватись на одному місці було небезпечно, і отець мандрував – від Криму до Волині, до Литви, Даугавпілсу, Ленінграду, на Сибір, у Казахстану (там було дагато католиків на засланні). Усюди він чесна намагався приписатись до парафії, радянські урядовці його виганяли – і отець Серафим йшов далі де була потреба у священикові. За це його і прозвали «Божий волоцюга». За мандрівним капучином пильнували органи держбезпеки, його постійно намагались примусити до виїзду у Польщу, агітатори писали проти нього памфлети, його заарештовували та відправляли на заслання звідки він таємно виїжджав до парафій. Одного разу Кашубу доправили до притулку для хворих і бездомних звідки він згодом втік.

У 1968 році помирає його сестра. Серафим Кашуба просить дозвіл поїхати до Польщі на її могилу. Влада з радістю дозвіл цей дає (сподіваючись що невгамовний капуцин там і залишиться), проте за півтора року Кашуба знов в Україні, знов займається звичними для себе справами: відвідує вірних, причащає, сповідає, проповідує – аж поки не відходить до неба у 1977 році у рідному Львові куди щойно приїхав з Волині. Поховани «волоцюгу» на Янівському цвинтарі, ховали поспіхом – влада не хотіла щоб похорон неслухняного монаха перетворився на маніфестацію. Проте 300 чоловік прийшло попрощатись з отцем Серафимом – серед них 12 священиків. Все ж таки, Серафим Кашуба для багатьох став символом нескореної Церкви. І що важливо, хоча цей капуцин був, мабуть, найзнаменитішим, найяскравішим, найлегендарнішим серед римо-католицьких священиків радянської доби – але єдиним він не був.

Священик, підпільник, в’язень

Серафим Кашуба був мандрівником чиє служіння охоплювало ледь не весь Радянський Союз від Галичини до Казахстану та від Криму до Прибалтики. Але були і такі що змогли прирости до однієї парафії (чи групи парафій) і служити там до кінця своїх днів. Їхнє служіння було може і не таким яскравим, проте не менш важливим. Одним з таких був отець РафалКерницький, без якого неможливо уявити собі римо-католицтво на Львівщині. Походив він з села Кулачківці неподалік Снятина (зараз Івано-Франківська область), вчився у загальній школі, потім – у приватній гімназії якою опікувались францисканці. Під їхнім впливом юнак вирішує стати монахом і у 1930 році, у 28 років, вступає до чину св. Франциска, потім була семінарія, потім – відділ теології у Львівському університеті. Магістерську роботу студент писав про вчення св. Бонавентури про жаль за гріхи. Захистив він її 8 червня 1939 року. Через три тижні був висвячений. Невдовзі почалась Друга Світова війна.

Спочатку молодого отця Рафала нова влада не чіпала – він служив собі у костелі Христа Царя аж поки Гітлер не напав на СРСР і у Львові не почались масові арешти. 24 червня, коли на радянсько-німецькому кордоні гриміли бої, Керницького заарештовують та відправляють у «Бригідки» - знамениту львівську в’язницю, розташовану ще за австрійців у колишньому монастирі св. Бригіди. На отця, як і на тисяві інших в’язнів, чекала страта – проте він разом з одним професором спромігся втекти. Священик-францисканець виявився не лише благочестивим, а ще й відважним! Ця відвага не залишила його і у наступні роки: паралельно з душпастирюванням та викладанням у семінарії отець Рафал був капеланом Армії Крайової, згодом став навіть  казначеєм та начальником відділу зв’язку Львівського округу (псевдо – «Дзюньо»), брав участь у львівському повстанні польських підпільників яке полегшило роботу червоноармійцям у зайнятті міста. За це отець був нагороджений польським Срібним хрестом заслуги з мечами. Проте отримати її він не встиг – червоні «визволителі» невдовзі після зайняття Львова заарештовують отця Рафала та відправляють у табори – Харків, Рядвнь, Дягілево, Череповець, Грязовець. Ксьондз-підпільник працював на будівництві шосейних доріг та у радгоспах. Одного разу він втік – але на відміну від 41 року, цього разу його спіймали.

Все ж таки, доля римо-католицьких священиків була легшою ніж в їхніх колег східного обряду – аде вони в тому не винні. Просто польських патріотів після усіх депортацій влада боялася менше ніж українських, то ж, латинський священик міг звершувати служіння офіційно. Хоча навряд чи РафалаКерницького, який чекав на розстріл у Бригідках, тікав з-під варти та готував повстання проти нацистів, зупинили сильніші переслідування! Все ж таки на волю він вийшов достроково, у 1948 році, і отримав дозвіл працювати у Латинській Катедрі, одному з двох діючих римо-католицьких храмів Львова. Тут він і прослужив нступні 47 років свого життя – до самого відходу у вічність. Розповідали що як тільки Керницький приїхав до Львова і зайшов до Катедри – йому одразу сказали: «Що стоїш? Мерщій у сповідальню та починай сповідати»! Роботи не бракувало: до собору Внебовзяття Богородиці приходили і поляки що лишились у Львові, і українці яким «польський» храм був миліше за «радянський» православний, та й у сусідніх селах та містечках і тих, і других вистачало. Сповідались в нього і підпільні греко-католицькі священики.

Це було символічно: століттями поляки та українці змагались за право називати своєю Галичину, століттями кожен з них старався щоб його церква була вищою та красивішою ніж в іншого, і ось, тепер вони разом творили «духовне підпілля»! Останні півстоліття польські та українські священики благословляли на бій вояків ворогуючих армій, їхні парафіяни стріляли один у одного, палили села та храми один в одного, і ось, тепер колишній підпільник Армії Крайової сповідав та причащав тих хто підтримував або симпатизував бійцям УПА. Що ж, не так давно УПА і Армія Крайова разом билися проти енкаведистів, поляки переховували упівців від комуністів, а пройде сорок років – і польські дисиденти випускатимуть поштові марки присвячені подвигам УПА у боротьбі проти спільного ворога – радянської влади. Що ж, ніщо так не єднає як спільний ворог!

Але повернемось до отця Рафала. Його завзяття і ревність дратували радянські спецслужби. У 1958 році влада заборонила йому служіння. Що ж, старому партизанові не доводилось довго звикати до нелегального становища. Він працював сторожем у парках та лікарнях, а у вільний час – продовжував служити: відправляв меси на квартирах та за закритими дверима у костелі святого Антонія, потайки сповідав у бічних каплицях Катедри, відвідував хворих. Врешті-решт, через 9 років влада змилостивилась і скасувала заборону. Отець РафалКерницький продовжував служити – тепер вже відкрито. Роботи ставало все більше – старі священики помирали, нових не було кому висвячувати. Старість наближалася, сил ставало все менше, проте відданий францисканець не збирався відпочивати. Він дожив до відродження римо-католицької ієрархії та розвалу Союзу, отримав заслужений орден від Польської держави був висвячений на вікарного єпископа Львівського – за чотири роки до відходу у вічність.

Нова доба і нові виклики

Незалежність принесла Україні не лише свободу зовнішню – але й свободу внутрішню. Припинились релігійні переслідування, та й загалом, про панування єдиної державної ідеології говорити вже не доводилось. До речі, таку свободу римо-католики отримали вперше за багато десятиліть – та навіть століть, якщо говорити про Центральну та Східну Україну де Російська імперія переслідувала католиків з часів Катерини ІІ. І як то завжди буває, нова доба, новий статус Церкви принісі нові здобутки, і нові перемоги, і нові можливості – і нові виклики.

У ХІХ столітті Римо-Католицька Церква була «церквою поляків». Або німців чи угорців – залежно від регіону. У міжвоєнній Польщі, під час угорської окупації Закарпаття, у роки війни цей «національний» аспект лише посилився. При чому, оскільки поляки в Галичині або угорці на Закарпатті були для русинів-українців фактично окупантами, національні мотиви впливали і на ставлення до конфесії: римо-католиків вважали якщо не ворогами, то принаймні «чужими». Проте у другій половині ХХ століття ці реалії відійшли у забуття. З одного боку, дав про себе знати радянський режим коли усі нароли СРСР опинились, образно кажучи, у одній тюремній камері. З іншого – Україну наздогнали загальносвітові секулярні віяння. Віра – особиста справа кожного, і те до якої церкви ходить людина вже не визначало її спосіб життя, коло спілкування, світогляд та національну ідентичність. Якщо у міжвоєнну добу січовий стрілець Осип Курилас міг заходити до костелу суто з любові до органу та естетики латинської меси, це було винятком, притаманним лише інтелектуалам. Тепер такий вибір конфесії за естетичним вподобанням став масовим. Незвична церковна культура, орган, скромна краса не до кінця відновлених храмів, струнка краса меси почали приваблювати до римо-католицтва нових людей без жодного католицького підґрунтя. 

Більш того, поки не прийшла радянська влада, усі люди за замовчуванням належало до якоїсь конфесії. Українець автоматично був православним або греко-католиком, єврей – юдеєм, татарин – мусульманином, німець – католиком або лютеранином і так далі. Тепер, «дякуючи» радянській добі та сучасному секуляризму, більшість людей, особливо у великих містах, не належить до жодної церкви – або належить лише номінально. Отже, якщо раніше навернення до Католицтва автоматично значило вихід з Православ'я (юдаїзму, протестантизму, ісламу – підкреслити потрібний варіант), то тепер священик може бути впевненим що у більшості випадків нова людина що зайшла до храму – це нецерковна людина яка шукає Бога. Вперше з часів Середньовіччя Церква займається справжньою євангелізацією – тобто, проповіддю невіруючим.

Відтак, і місія Римо-Католицтва на українських теренах, і його парафіяни повністю змінились у порівнянні з минулими епохами – особливо коли місіонерів з Польщі поступово витіснили священики місцевого походження які виросли у незалежній Україні. Отже, нинішні українські римо-католики – це у більшості своїй люди які асоціюють себе з Україною, українською державою та нацією. Польща для них – виключно сусідня держава, споріднена у певних вимірах, проте інша. Вона може бути прикладом у певних речах (патріотизм, благочестя, вплив Церкви) – але не більше. А це значить що вперше з часів гуманістів XVIІстоліття в нас знову з’являється своя «Латинська Русь».

Символічно: колишній львівський костел єзуїтів зараз належить греко-католикам і служить гарнізонним храмом – як, до речі, і за австрійців. Перед вівтарем висять військові прапори (чий дизайн запозичений з козацьких корогов), у бічних галереях – фото українських воїнів у мазепинках. У храмі лунає український гімн зі словами «і покажем що ми, браття, козацького роду», і на все це споглядають фрески на яких святий Ян з Дуклі відмовляє Богдана Хмельницького знищувати Львів! Історія залишилася у історії. Старі реалії впливають на сьогодення лише частково.

Звісно, «польський» фактор відіграв важливу роль у розвитку Римо-Католицької Церкви в сучасній Україні. Польські спонсори (від держави до приватних жертводавців) допомагали відбудовувати храми у перші роки Незалежності. Нприклад, відроджувати храм у Коростишеві допомагав нащадок роду Олізарів чиї предки володіли містечком ще за часів Великого Князівства Литовського. Або Військо Польське перекрило дах у жовківському костелі св. Лаврентія. Польські реставратори працювали й працюють у костелах України. У польських семінаріях вчаться студенти з України і книги з Польщі поповнюють бібліотеки при українських костелах та семінаріях.

Але це лише одна з сторінок у новітній історії українських римо-католиків. Були і інші – участь римо-католиків у подіях Помаранчевої Революції та Революції Гідності. Був шпиталь для поранених майданівців у костелі св. Лаврентія. Була (і є) допомога українським військовим від латинських єпископів, священиків, вірних. Були (і є) капелани-римо-католики у зоні бойових дій. Були (і є) солдати римо-католики у лавах українських збройних сил. У тому політичному вирі у якому несеться нинішня, Україна Римо-Католицька Церква попре стриманість у політичних питаннях (церква є Церквою а не партією) є стабільною проєвропейською а відтак проукраїнською силою.

Протягом довгої української історії римо-католики були дружинниками наших князів, колоністами у наших містах, добрими або злими панами й магнатами, викладачами та письменниками. Вони були патріотами Русі-України – або країн які нас поневолювали. Вони допомагали українцям будувати та прикрашати свої храми й школи, провадити реформи – або заважали. Вони билися за Україну – або проти неї. Проповідували Євангеліє – або пропагували чкжі національні ідеї. Вони були для українців сусідами, окупантами, друзями. І якщо говорити чесно, доволі дружніми сусідами, далеко не найгіршими окупантами і одними з найкращих друзів. Вертаючись до наведеної митрополитом Шептицьким алегорії з будівництвом рідної хати, римо-католики поклали чимало цеглин у фундамент та стін України. Хоча кілька і забрали – не без того. Проте поклали все ж таки значно більше! А тепер, коли старі реалії перемінились, Римо-Католицька Церква поступово стає українською Церквою, Церквою яка служить українському народові і передусім проповідує Христа.