Павлин Свенціцький - той, хто зробив Україну Україною

Павлин Свенціцький був студентом Київського університету, входив до гуртка хлопоманів, товаришував з Антоновичем, проте не переставав ходити до костелу та не рвав зв’язків із поляками. Він був серед тих, хто готував польське повстання 1863 року, вірячи, що полякам та українцям слід разом боротися проти гнобителів-росіян. Свенціцький часто бував у Львові та зустрічався з місцевою українською інтелігенцією. Коли повстання почалось, він намагався організувати якусь співпрацю між українськими колами у Львові та польським повстанським урядом. А ще він розповідав про життя в Російській імперії, про заборони та переслідування; про те, як хлопомани досліджують народні традиції та збирають пісні; про народну пам’ять про козаків; про те, як твориться українська література – потужна, щира, прониклива. Під час однієї з подорожей Павлин привіз до Львова низку поезій Тараса Шевченка (їх передав йому Куліш), і між цими поезіями, як згадувалося в розповіді про український гімн, опинився текст «Ще не вмерла Україна», у написанні якого Свенціцький брав участь.

Після поразки польського повстання Свенціцький перебрався з Російської імперії до Відня. Там він завершив навчання: слухав лекції Франя Міклошича – словенського філолога, найкращого з тогочасних дослідників слов’янських мов. По завершенні він складає іспит із руської (української) мови та повертається до Львова. Йому було чим зайнятись: талановитий письменник, він редагував українські та польські журнали, робив переклади і писав статті. Намісник Галичини (голова виконавчої влади) АгенорГолуховський (ще один польський аристократ, прихильний до українців) влаштував його до української гімназії – викладати руську (українську) мову.

Знайшов себе Свенціцький і в театрі. Ще 1864 року він починає грати в аматорському театрі Омеляна Бачинського. Як «найліпшого знавця української мови» (недарма Павлин здавав іспити з неї у найкращого славіста того часу!), Юліан Лаврівський запросив Свенціцького писати й перекладати п’єси для щойно створеного українського театру, який діяв при товаристві «Руська бесіда», заснованому Лаврівським. За два роки цей емігрант з‑за Збруча поповнив репертуар театру 20‑ма п’єсами! Він перекладав й адаптував Котляревського, Шекспіра, Мольєра, Коженьовського, Шевченка; переробляв під галицькі реалії французькі оперети (а музику для них писав Михайло Вербицький). Згодом кілька перекладених п’єс були надруковані.

Неабияким внеском цього талановитого емігранта у життя Галичини став польськомовний часопис «Sioło», присвячений українським справам. Павлин, який ніколи не поривав із латинським обрядом та польським корінням, намагався тісніше познайомити поляків з українським життям та заохотити їх до тіснішої співпраці з українцями. Тут йому стали у пригоді здібності перекладача: Свенціцький перекладав польською мовою твори Шевченка, а також друкував їх українською, але латинським шрифтом, щоб заохотити поляків читати українських поетів в оригіналі.

Писав він і сам – здебільшого повісті з української давнини. Історію України княжої та козацької доби він подавав у романтичному дусі. Пишучи про козаків, Свенціцький намагався показати не лише конфлікти між козаками та шляхтою, а й їхнє гармонійне співіснування та співпрацю. Павлин сам був шляхтич-католик, тож йому важливо було визначити і власне місце у минулому свого народу, й місце свого стану та місце його одновірців. Та й загалом, ідея України як частини європейського світу, України строкатої, багатоконфесійної, подобалась йому більше за традиційні «козацькі» стереотипи, в яких відбилося ще візантійське прагнення протиставити себе світові.

Виходили з-під пера Павлина й ліричні поезії, і філософські байки. Деякі сюжети байок він чесно запозичав в Езопа чи Лафонтена (поширена практика в усі часи), деякі вигадував сам. Байки Свенціцького не перевидавали з ХІХ ст., тож варто навести декілька з них.

Пливе міхур по воді, чом не потопає?

… Бо порожній! – І дурному також так буває.

Яка ж се погана лежить там кривлюга!

Говорила шабля, кривлячи ся с плуга.

А на се кривляння камінь одвічає:

«Шабле! ся кривлюга людей не вбиває!»

На дворі під шопою лежало два плуги.

Один лежав там дурно, з поля вертав другий.

Одно на них желізо, один коваль кував –

Блистів оравший землю, ржавів, що дармував.

Переходив дід дорогу,

Та й збив собі в камінь ногу.

«До чого се дрантя! – каже –

От серед дороги ляже

І калічить людям ноги!»

Аж тут с Климової хати

Вибіг пес чорний, кудлатий,

Та до діда. Наш дід в крик,

Хап за камінь – і пес втік.

Кожна річ на світі, хоч мала и дрібна,

А людям все здасться і для них потрібна.

Дурний мудрого питав ся:

Скажи, на що розум здав ся?

– Розум знадобиться тому,

Щоб не відповідать дурному.

Каже пчола до вола:

«Подивися, яка я!»,

Віл на пчолу не вважає:

Сіно своє доїдає.

Слід йому науку дати,

Щоб знав пчолу поважати! –

Та у лоб вола жалом!

… А що стало ся потом?

Дурна пчола помирає,

А віл – сіно доїдає.

Велика ріка сміялась з малих:

Які бач маленькі!... А об тім забула,

Що і сама доти невеличка була,

Доки не забрала водиці із них.

З равлика миша насміхалась!

«Отсе біда, де заховалась!

Покинь мерзенну тоту буду!

Поглянь на мене: живу всюди,

В будинках панських дорогих,

И мраморних и золотих;

А ти бідашний де засів?..»

Равлик мишці відповів:

Живеш в палатах, та чужих.

Мене хто вижене з моїх?

Моя хата

Небогата,

Тісна й не красна,

Та – власна!

А ще надважливим здобутком Павлина Свенціцького було остаточне поєднання (що в теорії, що на практичному рівні) східної та західної української ідей, пропагування соборності русинів-українців від Харкова до Перемишля – та й загалом, визначення історії розвитку української ідеї та запровадження в Галичині терміну «українець». Чудовою ілюстрацією української ідеї, як її розумів Свенціцький, є його доповідь, прочитана 1871 року у Львові в «Просвіті». Доповідь присвячена історії української літератури, але стосується і більш значних речей. Ось вона, у дещо скороченому вигляді. Особливості правопису збережено.

«Вік XIX у діях літератури української»

Зерно благодаті, волі й правди на землі святій – воно й на Україні посіялось, взійшло по обох краях Дніпрових, и прокормить вбогого духа; не загине, виросте, змужніє – людям на славу, у користь народну, в світовую пиху!

Всім відомо, що вже с XV віку давня руcька література загибає. На чужому добрі викохана, у чужий склад прибрана – не здоліла вона увійти в внутреннюнарода істоту; ні разу не обізвалась голоснійше у його серцю, в душу не проникла. Церковна й державна в начатках своїх, такою й лишилась до останку. За урядовим словом пішло й урядове панство: шляхоцьківольности Польщі принадили собою князів і боярство руське. Польська цивілізация обгорнула собою усю свічну верству народа… Аж ось надійшли порядки ще новіщі. Україну розділили. Чубатими козацькнми головами вимощено Петенбурські болота, Січ зруjновано... «Пропала Україна!» рознеслось світом; а хто мігби й погадати, що не пропаде забута, покинена чужими й своїми?..

Якими силами прославилась Польща? якими станула Москва?.. Чиї то мощні руки ставляють тіїкольоси державні? Чиї розумні голови привід дають східньоїЕвропі?.. Спитай – мовчатимуть; дай відповідь – не повірять, назвуть божевільним... Адже це Русь-Україна своїх синів дала сусідам. Нікому невідома, скарби свої роскидує... Із себе зложує Московію, мову дає її, стрій і ряд державний; в Сибір і Татарію висилакольонії; просвічає Литву, зложує сильну Польщу, грудьми закриваЕвропу від нападів поганства; дві мови, дві літератури добром своїм обогачає, невсипуща; двома проявляється цивілізациямп... А про її добродійну, а про її щедру ні світ, ні облагодіяні, ні власні сини не знають...

Про давні часи незгадуючи, хто такі: Słowacki, Goszczyński, Zaleski? Хто Гоголь, Костомаров и цілий ряд людей прославивших і славячих літератури: польську й московську? Чиєї землі квіти увійшли в їх твори? України! України, про котру чужі й свої не знають...

Вік XIX останеться вічнопамятним у діях чоловіцтва; для України‑ж станув він святиньою у котрій дух народу славитиме славу Всевишнього. У тім бо століттю обновилась до нового життя народність українська; вік цей виростив її, викохав, спромігши сильними підставами до розвитку будучого.

А чудним, понадмірно чудовим образом заявила нове життье своє Україна! Не похвалиться таким жодна иародність. До життя народнього покликала її поезия!

Спогадали-ж коли, осьмівуваваніпсевдо-клясиками, романтики, що вештаючись поміж людом українським, шукаучи нової поживи для поетичнього духа свого, вишукають – народність? А найшли її, добули, із темряви віків вивели на світло дневне.

Етнограф-романтик (годиться так назвати Ходаковського) від могили ік могилі вандруючи, записував він усілякі річи, про котрі дізнавався від народу; а поміж інчими зложив неабиякий збірничок пісень народніх, поміж котрими найшлась неоднаісторичня дума козацька. Думи тії і співання люду достались до рук Максимовича в Київі, і не залягли у його, а оголошені друком, розійшлись по світови. Народня муза украінська, чудна простотою, величня силою краси своєї появилась очам людеj, і зачудовала всіх. Дізнались люде про істнуванньенарода українського, мови його и богатоїпоезиїнародньої, і споважніли думою розумною.

Чим для Франциї діла Монтескія, Русса, Вольтера і інчі, тим для України станула народня її поезия. Викликала вона справдешню революцию; з накоренком спонищила давнішній порядок річій, горініц усе повернула, і на руіні виросла чудна, найчудніща квітка – гадки про самостайнежиттье України!

Та незаразом виявилась вона світом.

Чарівна поезия народу українського, незабутня слава Козаччини, виспівана могильними кобзарями, впервеспорушила собою чуттье артистичне. Що було кращого в Україні, виплеканого цивілізацийою польською, або московською, усе тото кинулось до пісень народніх, чудуючись красі їх в поетичньомузложенню. Думи і пісні народні, дотепер виспівувані в степах, та під сельськими стріхами, заходять до кватир вчачоїся молоді, достаються до дівочої, а там і не оглянулись — співаються вже на панських покоях. Такої гордости набралась проста пісня вбогого хлібороба!

Ще більшої пихи надали її поети і повістярі Польщі і Московії. На лад народньої пісні заспівали поети польської української школи: Goszczyński, ZaleskiBohdan, Słowacki; Україна виростила собою талан Grabowsk'ого, Czajkowsk'ого, Podalic'и; вона‑ж сердечна, хоть не собі, викохала Гоголя. Україна! Україна! рознеслось усюду – і усе розукраїнщилось...

І засміялося панство в золотих будинках, пишне, та нерозумне; засміялось іс Котляревським разом. До сльозсмійалось, прочитуючи його травестиюВіргилієвої «Енеіди»; а якжеізмучилось насмішками – у поважну прийшло задуму, разом з дотепним своїм поетом. «Мужицьким словом зложена ціла книжка; надрукована, обняла собою не одну сотню віршів... мужицького слова достало для її зложення... По яковому праву?...»

Ажь ось обізвався Гуляк-Артемовський. Мов тая блискавка, озарила всіх в Україні невеличка та важна, дуже важна байочка його. «Пан та собака».

Живуть ще поміж нами люде, котрі у перше стрітились з недрукованими творами поета, про котрого ім’я ніхто не знав на Вкраіні. Плачом того поета плаче ціла Україна, тугою його тужить, журиться журбою; розмовля, сміється, тішить із своїм поетом!.. Не найшлось панського будинку, де‑б творів поета не знали, не чудовались красі їх і силі; по городах і селах переходили вони із уст в уста.

Важне було слово поета. Чудовими фарбами змальовував він красу природи України; співав про минувшу її славу – кріваву; гірким словом виповідав теперішню долю-недолю; передвіщувавбудуччину... А за ним і Україна, мов за батьком діти, в оден голос заплакала. Заплакала, заридала і в сльозах обновилась. Гляньте! Не один, не сотня – тисячі тих, котрі ще учора не знали: хто їх отець, ненька?.. в Україні найшли свою долю. По обох берегах Дніпра являються патріоти українські, стає література, стає народність українська!..

Хто не чував про Шевченка? Хто не знає чудних його творів?.. Великі поети; Байрон, Гете, Словацкий – великий поет Шевченко! Всі тамті поети в творах своїх власну лиш проявляють індивідуальність. За Англію не промовив Байрон; не виявлена Гетом Німеччина; увсієї Польщі не добачимо в Словацьким; а споглядімо: чи єсть найменча проява життя України, щоб не відбилась вона, мов у чистому дзеркалі, в Тарасових поезиях?.. Вона живе своїм поетом, пишається в йому; у поезиях його вона вся! Поміжьпятнадцяти мільйонами народу не подиблемо душі живої, котораб на голос пісні Тарасової не росхилилася до споду, мов тая квітка до живучої росиці!

В Тарасови не добачимо Байроновськогоскептизма, олімпийського спокою і необачностиГетого, субєктивности великих поетів польських... Він українець, а чоловік в найдальніщім значенню сего слова! Він твердо вірить поступови; знає, що зло зникне, а добро правда воцариться світом. За голосом Шевченкової пісні обізвалась ціла Україна: Київ, Пілтава, Харків, Чернигів виявляють неабиякі талани; Куліша, Єремійа Галки (Костомарова), Глібова, Стороженка, Коніского.. На Кавказі обзивається Кухаренко; в Галичині: Шашкевич, Головацький, Вагилевич і інчі...

Україна і література її станули поезийою; для гармониї, для всповнення її не доставало ще прози. И тота явилась, не довго на себе чекатьзвеляючи. Квітко (Основ’яненко) видав свою «Марусю», найчудніщу квітку великого лугу України! За «Марусею» пішов ряд повістійтогож автора; нові повістярі явились. Могучній талан Марка Вовчка довершив діла, початого Основ’яненком, і проза українська – чудна простотою, велика силою граматичних форм мови і складом оригінальним – станула попри поезию, – і література українська живе, розвивається, хоть і ставляють її вороги не малії перепони.

Істория не похвалиться фактом, щоб нова яка ідея відразу прийнялась людьми, увійшла в їх стать внутренню, допомагаючи загальному поступови. Така‑ж сама доля припала і ідеї самостайности України и її літератури. Бо при прихильних, ще більше найшла вона собі неприхильників. По цім боці Дніпра и згадувать про її не хотіли, заодно повторяючи, що нарід України – нарід польський, а мова його – одміна мови польської; по тамтім боці, в той самий слід ступила Московщина, нехтуючи українців, мову їх і літературу. На хресті роспинаютьновую ідею; а тота ворогів своїх благословляє; не вмерла, живе, красою своєю усіх пліняючи.

Поміж поляками і москалями найшлись люде, котрі живої правді повіривши, станули її апостолами. Твори українських поетів, трохи не всі, переведені на язик московський; Шевченкового «Кобзаря» трічи перевели поляки та ще й тепер переводять; сотні росправ наукових рго і contraокремішности мови української, цільно доказали правду, що мова і література, а з ними народність України здібна розвинутая і станути об собі. Найкращим же доказом, що начаткова література велику проявила силу єсть: факт ізникненя школи української в польскій літературі, хоть справдешні генії її поставили, і другий, що після Гоголя ніхто не найшовся, котрий здолів би скарби мови української занести до мови московської, і тим спокривдити Україну.

Література українська неперечно ще дуже вбога; ділу наукового у її зовсім немає, доброї граматики не написано, пословник не надрукований, Біблія ледві що видається... та гріх забути, що явилась вона перед кількадесатьма лиш роками, а вже в тім незначнім протягу часу пишається творами, на котрі другі літератури цілі сталіття чекали. Будуччина її одже велика, а границь розвитковиобозначити годі.

Література, починаючася такими таланами, як Шевченко, Основ’яненко, Вовчок, Федькович; доступна і зрозуміла для 15 мільйонного народу, котрої твори вчений і простак ік серцю приймає, в памяти задержує — у будуччині стане хиба приводом літератур других.

Вірить у тую будуччину, трудиться над її покликанньом до життя — святий обовязок кожного народолюбця – Українця-русина кождого!!...

***

Навіть сучасний читач, знайомий з історією України та української літератури, може винести для себе з цієї статті чимало цікавого. Наприклад, про причини занепаду давньоруської літератури, про письменників українського походження у польській та російській літературі або про унікальність Шевченка порівняно з Байроном чи Пушкіним. Цікавим є і порівняння українських поетів із французькими філософами та їхнього впливу на свої народи. Тим сильнішим був ефект від цієї промови у ХІХ столітті у львівській «Просвіті», багато членів якої не бували за межами Галичини, та й навіть ті, хто бував на Великій Україні чи походив із неї, не могли настільки чітко і зрозуміло описати все, що відбувалось там, – і значення його для розвитку української нації. Важливим є і те, як Свенціцький окреслив сфери, які українцям ще треба розвивати: якісна граматика та словник, які б відповідали вимогам сучасності, переклад Біблії тощо.

Найголовніше ж тут – слова «Українця-русина кождого». Раніше галицькі українці називали себе виключно русинами, свою мову – руською, а землю – Руссю. Власне, ця самоназва була історичною і походила з часів Раннього Середньовіччя. «Україною» з часів Нестора-літописця називали землі, які межували з дикими степами, і з розвитком козацтва так почали називати земля, де козаки мешкали: Поділля, Київщина, Запоріжжя. Коли ж постала козацька держава, слово «Україна» почало означати саме її – на мапах, у дипломатичних угодах та інших таких документах; та й мешканці цих земель почали називати себе українцями. У Галичині козацької держави не було, тож самоназва «русин» залишалась тут без змін – навіть тоді, коли Руська трійця та Головна Руська Рада підняли на щит єдність галицьких русинів з українцями по той бік Збруча. І ось, римо-католик Свенціцький, свідомо чи підсвідомо, поєднав «українця» та «русина» в одній назві, й тим самим остаточно закріпив єдність народу Русі-України: «осілий п’ятнадцятимільйонний народ від Кавказу понад Карпати, що говорить одною мовою, що має спільні звичаї і обичаї, скрізь вірний своїм традиціям і одну леліє надію». Заслугу Свенціцького визнавав прискіпливий Іван Франко, та й сучасні російські пропагандисти приписують йому «вигадування» української мови – і тут український римо-католик конкурує з австрійським генштабом.

Утім, поляки не були єдиними римо-католиками в українській історії того часу, та й з ними українці не лише сперечалися про національні питання! Цікавим прикладом того, як польське духовенство забуло про національні справи і як Рим укотре став рушієм розвитку української Церкви (і так, почасти й національного руху) може бути історія одної важливої, хоч і недооціненої істориками, церковної реформи.