"Переслідування часів Нерона чи Доміціана дали першим християнам зрозуміти, якою може бути ціна їхньої віри", - Віктор Заславський

Переслідування часів Нерона чи Доміціана дали першим християнам зрозуміти якою може бути ціна їхньої віри. Проте вони не були тривалими, і протягом майже усього другого століття життя тих хто вірив у Ісуса було відносно терпимим. Їх стало більше, до церкви долучалися різні люди, багаті й бідні, прості й освічені, купці, ремісники, солдати, філософи, аристократи. Апологети почали пояснювати світові що таке християнство, філософи почали осмислювати віру у категоріях тодішньої науки, почало зароджуватися богослов'я. А ще – саме під час цього затишшя почала формуватися церковна ієрархія.

Поки християн було небагато, все було просто. У великих містах було по одній не надто численній спільноті, у маленьких містах церков могло взагалі не бути. Лідерів спільноти називали пресвітерами або єпископами. Вони не завжди перетиналися між собою, а в разі якоїсь нагальної потреби могли скликати собор – як, наприклад, Єрусалимський собор у книзі Діянь. Апостоли з числа Дванадцяти мали вирішальний авторитет, особливо Петро, Яків та Іоанн. Були ще такі як Павло чи Варнава які викликали повагу своїми заслугами чи мудрістю. Поки християн було небагато – такої напів-анархії, напівдемократії вистачало. Хоча і тоді конфлікти та непорозуміння зустрічалися. Згадаймо як святий Петро мусив пояснювати іншим старшим братам чому він ходив у гості до необрізаного римлянина, а Павло – доводити на соборі що не треба обрізати новонавернених греків!

А тут минуло століття. Віруючих стало більше. У Римі в середині ІІІ століття було 46 священиків, 7 дияконів, 7 іподияконів, 42 помічника, 52 остіарія та більш ніж півтори тисячі вдів та нужденних на утриманні. Вважається що з такою кількістю кліру та спільнота мала нараховувати близько 50 тисяч вірних! Звісно, це був Рим, столиця і найбільше місто імперії. Проте все одно – кількість була серйозною.

Більше християн – значить, більше проповідників. Більше проповідників – значить, більше авторитетів, і кожен може мати свою думку. Коли у Церкві один Павло, один Петро і один Яків – їм не потрібне регалії, їх і так усі поважають і в разі чогось вони можуть просто домовитися між собою. Коли таких авторитетів стає більше – потрібна вже якась чітка система щоб одразу було видно за ким останнє слово. Так з-поміж себе священики почали обирати своєрідних старших братів. А ще – самі священики потребують помічників які допомагали б їм орієнтуватися у власній церкві.

І от, вже є пресвітери які очолюють спільноти, диякони які їм допомагають і єпископи які опікуються пресвітерами, а відтак очолюють цілі райони. Справжнісінька ієрархія! І тут вже не обійтися без простенького, але адміністративного механізму! І просто не може не виникнути легенька але бюрократія. Це як у родині – коли молодята починають зустрічатися, вони думають лише один про одного – а потім підключаються тещі-свекрухи, потім інші родичі, потім з’являються діти – і ось, з кохання двох молодих людей виростає складна система родинних зв’язків. Все ж таки, анекдоти про тещ та свекрух не просто так виникають! І це – неминучий наслідок створення сім’ї.

Те саме і з церквою. Там де є багато людей – там потрібна якась ієрархія щоб не було безладдя. Це не є обов’язково поганим. Єпископ може бути м’яким та добрим – а може суворим та принциповим. Пресвітери – слухняними або впертими, більш самостійними або більш залежними від порад єпископа. І так далі. І хтось відчуває себе у такій ієрархії цілком комфортно, а комусь тяжко підкорюватися загальним правилам. І ось, ще у другому столітті фрігієць Монтан, колишній язичницький жрець який навернувся на християнство і став пресвітером, починає проповідувати що ієрархія та обряди непотрібні, а потрібно лише живе особисте спілкування з Богом.

Щоправда, цей Монтан скромністю не відзначався – його послідовники вважали вчителя тим самим Параклетом-Утішителем про якого говорив Ісус у Євангелії від Іоанна. Тобто, Духом Святим! Монтаністи лише себе вважали правдивими, «духовними» християнами.

Щоправда, оскільки богословських єресейМонтан не проповідував, а наголос робив на аскетизм, суворе життя та готовність до мучеництва, багато хто з єпископів дивився на нього поблажливо. Отже, ще й століття не минуло з часів апостолі а вже декому починає здаватися нібито церква стала занадто формальною та світською! І ті протестанти ІІ століття були такі самі екзотичні як і їхні наступники – що у 16 столітті, що у 21-му!

А Римська Імперія тим часом занепадала. Занепадав цілий античний світ. Нових Вергіліїв, Сенек та Цицеронів земля римська давно вже не породжувала, та й філософи більше обсмоктували старі ідеї. Античних богів всерйоз ніхто не сприймав, їхній культ став простою формальністю на яку багато хто навіть не зважав. Греко-римська культура вичерпала свій потенціал, та й прославлене римське державництво давало тріщини. Минула доба добрих імператорів, а палацові інтриги та змови знову розквітли пишним цвітом. Та й війська могли вбити імператора який їм не догодив. Після Марка Аврелія, останнього з добрих імператорів, майже ніхто з римських імператорів не помирав власною смертю і не затримувався надовго на престолі. За сто з гаком років від жорстокого та розпусного Коммода який бився на гладіаторській арені і до Констянтина, у Римі змінилося три десятки імператорів. З них усі крім шістьох були вбиті – переважно власними солдатами. Рим вже не підкорював сусідів, а ледь відбивався від них. Безладдя на кордонах, безладдя всередині.

Коли ж імперія занепадає, імператори часто-густо намагаються звертатися до духовних скріп чи шукати внутрішніх ворогів. І як завжди, на роль ворогів ідеально підходили християни – адже старі упередження нікуди не поділися. Християни не приносили жертв язичницьким богам, не брали участь у офіційних церемоніях (вони ж присвячені богам!), принципово ставилися до віри – одним словом, були не такі як усі. Знаменитий Тертулліан згадував: Якщо Тібр сягнув стін, якщо Ніл не розлився по полях, якщо небо не дало дощу, якщо трапився землетрус, голод чи епідемія – одразу чути крики: «християн – до левів»!

Отже, якщо раніше Нерон спалював християн щоб було на кого спихнути пожежу, а Траян просто мусив реагувати на офіційні звернення, то тепер імператори починають гоніння методично та цілеспрямовано. У 202 роціімператор СептімійСевер забороняє навертатися у юдаїзм чи християнство. Потім було затишшя – аж поки імператор АлександрСевер був вбитий і його наступник Максимін починає арешти християнських лідерів. Це не було складно – християнство було міською релігією, спільноти віруючих у Ісуса були виключно у містах, християни не переховувалися і не заперечували що вірять у Христа – то ж, не було нічого тяжкого у тому щоб розпочати гоніння. Але справжнім ударом для Церкві стали гоніння за часів імператора Деція. Чи то Децій ненавидів свого попередника Филиппа який нікого не переслідував і, як кажуть, таємно симпатизував християнам, чи то гнався за популярністю – але він вирішив укріпити скріпи. Бо давно вже ніхто не приносив регулярні жертви богам, і боги могли розгніватися. Paxdeorum, спокій богів, мав бути відновлений щоб Рим повернув собі колишню славу й велич.Стараннями імператора ремонтувалися та будувалися статуї богів, храми й жертовники, Децій закликав шанувати древніх богів, а наприкінці 249 року видає указ за яким кожен мешканець імперії мусив публічно, у присутності місцевої влади та спеціальної комісії принести жертву богам, помолитися від їхнього імені та скуштувати жертовне м'ясо. Після цього людина отримувала libellus, спеціальний документ який підтверджував що власник цього документу приніс жертву богам, а значить, є порядним громадянином Імперії. Відмова від принесення жертви загрожувала арештом і стратою.

Християни не переховувалися і не приховували своїх переконань, вони жили майже виключно у містах – тому їх не легко можна було викрити і поставити перед вибором – лібеллус або тюрма і, скоріше за все, смерть. При чому, як і за часів Траяна, і основі цього едикту лежав простий і навіть гуманний принцип: прояви лояльність і молись кому завгодно. Навіть до заарештованих християн часто-густо ставилися гуманно, не знищували священні книги, дозволяли листуватися і приймати відвідувачів.

Принциповість християн у віру була язичникам незрозуміла. І от, почалися арешти, ув’язнення, страти. Хтось тікав від переслідувань – і ставав жертвою бандитів. А хтось – зрікався. За кілька десятиліть відносного спокою християни дещо розслабилися, і до церкви почали ходити люди не готові віддати життя за Христа. У Карфагені та Александрії були масові зречення, у Смирні сам єпископ закликав християн приносити жертви богам. А ще – коли держава нахабніє, людям на допомогу приходить стара добра корупція. Багато хто платив хабар щоб отримати лібеллус без принесення жертв богам.

Пік переслідувань прийшовся на 250 та 251 рік. Потім Децій загинув у битві з готами, його наступник Требоніан Галл, швидко став жертвою заколотників, наступний імператор, МаркЕмілій, теж. Часу на гоніння ці імператори-одноденки не мали. Потім імператором стає Валеріан, і перші роки свого правління Валеріан християн теж не чіпав.Аж раптом у розпал війни з персами він пише наказ у рим щоб християн змусили принести жертви богам – або страчували. Щоправда, невдовзі Валеріан потрапив до персів у полон і там загинув, а його син Галлієн вирішив лишити християн у спокої. Отже, між гоніннями Церква мала змогу трохи відновитися, християни верталися на високі державні посади, а ще – багато хто з тих хто зрікся за часів Деція або купили лібеллус за хабар, захотіли повернутися до церкви.

Взагалі-то, отримання лібеллуса саме по собі було складним та неоднозначним моральним вибором – особливо коли була можливість дати хабар. Чи можна назвати таке отримання лібеллусу зрадою Христа? Звісно, героєм віри такого християнина не назвеш – але здається що у такому випадку суд краще лишити Богові. В принципі, більшість християн вважала саме так, і навіть тих хто зрікся назад у церкву зазвичай приймали. Звісно, вони приносили покаяння, відбували якусь покуту. Інколи треба було щоб за такого зреченця замовив слово той хто постраждав але не зрікся. Але так чи інакше, зреченців назад приймали. Але були й ті хто думав інакше.

У 250 році жертвою гонінь стає папа римськийФабіан. Нові вибори папи в умовах гонінь провести було проблематично, ітимчасовим представником римської громади став богослов та письменник Новаціан. Він, мабуть, вже готувався стати наступним папою – але коли Децій загинув і під час затишшя вдалося провести вибори – більшість єпископів проголосували за іншого кандидата якого звали Корнелій.

У будь-якій команді інколи (а буває й так що і часто) треба наступати на горло власним амбіціям і робити не те що хочеться а те що вирішить команда. Або командир. Так працює будь-який колектив – від сім’ї до держави. Але підкорюватися буває тяжко – особливо коли вважаєш себе наймудрішим та найгіднішим, а ніші цього не помічають.

Саме у такій ситуації опинився Новаціан. До того ж, він з Корнелієм мали протилежні погляди на те як слід поводитися з тими хто зрікся християнства а тепер хоче назад до церкви. Корнелій вважав що достатньо каяття та єпитимії. Новаіцан вважав що таких слід заново хрестити. Тобто, знову провести через весь довгий процес підготовки до хрещення і причастя. Тих же хто чинив тяжкі гріхи взагалі не можна пускати назад до церкви як би вони не каялися – бо через таких церква втрачає свою святість.Троє єпископів з півдня Італії визнали своїм Папою саме Новаціана та висвятили його. Натомість, синод з 60 єпископів на чолі з Корнелієм відлучили Новаціана від церкви.

Звісно, ніяких наслідків це відлучення не мало. Інквізиції тоді не було, і прихильники Новаціанаспокійно собі збиралися, проповідували, казали що в них більше святості ніж у звичайних церквах і переманювали до себе звичайних християн. До новіаціан пристало багато монтаністів, а ще – карфагенський пресвітер Новат якого теж «прокатили» на виборах єпископа. Між іншим, у Карфагені була подібна проблема з тими хто зрікся і просився назад. От тільки більшість стояла за суворе каяття та єпитимію, а Новат – за більш м’яке ставлення. Новат і Новаціан мали діаметрально протилежні погляди – але об’єдналися щоб разом протистояти офіційній церкві. З цього бачимо що головною причиною обох розколів стало елементарне прагнення влади та небажання підкоритися. Хоча, звісно, у таких подіях завжди перемішано багато мотивів, і навіть самі Новат з Новаціаном не могли чітко усвідомити що рухало їхніми діями. Подібні історії потім траплятимуться у церковній історії часто – коли відчуття що ти головний важливіше від того що саме ти очолюєш.

Пікантності ситуації додає те що усі ці сварки відбувалися під час гонінь, а згодом Корнелій за віру був відправлений на заслання, а Новаціан – загинув. Щирість учасників цього конфлікту, другої масштабної схизми у церковній історії (першою був монтанізм), їхня відданість вченнб Христа не підлягає сумніву.

І от, що ми бачимо? Бачимо що вже у 2 і на початку 3 століття християнська церква мала свою більш-менш чітку ієрархію і були ті хто проти цієї ієрархії протестував. І як то часто буває, зазвичай ці «протестанти» були ображені головним чином не на сам факт ієрархії а на те що їх не поставили до керма. Ну, а ієрархія, бюрократія – це все речі неминучі коли кількість вірних у церкві нараховується десятками тисяч. Не раз і не два потім у церковній історії бунтівники повставатимуть проти офіційної церкви, творитимуть свої спільноти, чернечі ордени, потім – свої конфесії. Такими були ченці-відлюдники, таким був святий Франциск, таким був Лютер. Але пустельники почали об’єднуватися у монастирі з статутами та ігуменами, брати менші стали чернечим орденом з своєю структурою, а Лютер створив свою конфесію з своїми єпископами – і невдовзі вже від лютеран відколюватимуться ті хто вважатиме їх занадто офіційними. Власне, вся історія наших братів-протестантів – це історія виникнення нових і нових конфесій та сварок між ними. А також історія того як ці конфліктуючі сторони у перервах між поливанням один одного брудом таки знаходили час для проповіді Євангелія, доброчинності та інших християнських обов’язків.

Унікальність Католицької Церкви у тому що ще у 2 та 3 столітті вона спромоглася пережити ці хвороби росту. А ще – виробити механізм який дозволить тримати таких ревнителів чистоти в рамках єдності. Власне, більшість чернечих орденів якраз і виникали коли якомусь ревному брату чи сестрі здавалося що він краще бачить шлях до святості між високочолі єпископи. Але саме досвід набутий за часів Монтана чи Новаціана дозволив Церкві у майбутньому знаходити компроміси, вирішувати конфлікти та зберігати єдність. Звісно, не завжди – але виходило.

А ще – важливо розуміти що за усі десятки тисяч років відомої нам людської історії людство пройшло довгий шлях – але люди не змінилися. Ми так само боремося за владу і прагнемо смирення, створюємо систему і боремося проти неї, линемо думками до Бога – і привносимо у церкву свою природу та амбіції. Саме тому політичні чвари супроводжуватимуть Церкву протягом усієї її історії, і можна лише боротися щоб політика ця була відносно чесною та не заважала Церкві виконувати доручення що дав їй Христос. А також не можна забувати що ієрархія, бюрократія, канонічне право, синоди – речі неприємні але невідворотні. Коли людей стає більше одного – вони змушені укладати між собою якісь угоди та вирішувати хто головує у яких питаннях, і нема на то ради. Можна сперечатися з приводу чи то є добре чи зле що церква має тисячі єпископів, складну правову систему, літургіку та богослов'я, пишні храми та фінансові потоки але усі ці речі – вони є неминучі. Події ІІ та ІІІ століть довели це досить переконливо.